Военное искусство казацких полковников в Освободительной войне украинского народа середины ХVIIв. - (реферат)
Дата добавления: март 2006г.
Міністерство аграрної політики України
Харківський державний аграрний університет
ім. В. В. Докучаєва
Кафедра історичних та соціально-політичних наук
РЕФЕРАТ
“Воєнне мистецтво козацьких полковників у Визвольній війні
українського народу
середини ХУІІ ст. ”.
Виконав:
студент I кур. 1 гр.
агрономічного факультету
заочного відділення
Жмурко Валерій Володимирович
Перевірив:
ХАРКІВ – 2001
До блискучої плеяди козацьких провідників належали добре відомі полковники Самійло Іванович (Самусь), Захар Іскра, Андрій Абазин. Вони брали участь у визвольній війні українського народу сер. ХУІІ ст. Б. Хмельницький зосереджувався на створенні дисциплінованої, добре організованої армії. Ядро її складали 16 полків випробовуваних такими шановними полководцями, як Філон Джалалій, Максим Нестеренко та Іван Гиря до того ж полковницькі булави отримали такі обдаровані, досвідчені й талановиті представники української знаті, як Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, а також вихідці з міщан–Мартин Небаба та Василь Золотаренко. Великим допоміжним загоном легкої кінноти командував затятий ворог Вишневецького й один із найпопулярніших повстанських ватажків Максим Кривоніс. Колонізаційний рух організували і оголосили козацькі полковники Семен Палій, Самійло Самусь та Захар Іскра. ІВАН ДМИТРОВИЧ СІРКО “являв собою велетенську особистість серед усіх низових козаків… у всі часи історичного існування Запорожжя”, головне зосередження “свого часу на всьому Запорожжі і в цілій Україні”. Завдяки воєнному мистецтву та своїм неабияким особистим якостям І. Сірко невдовзі завоював популярність серед широких верств козацтва. Брав участь у Визвольній війні українського народу середини ХУІІ ст. Активну роль у політичному житті України Іван Сірко почав відігравати лише у другій половині 50-х рр. ХУІІ ст. , будучи вже вінницьким полковником. Досяг він цієї високої посади, безумовно, завдяки природному розумові, хоробрості, принциповому і послідовному курсові у боротьбі проти осіб різних іноземних орієнтацій. Вже у 1659 р. він рішуче виступив проти Івана Виговського. Прямі контакти гетьмана з польським королем та залучення як союзника кримського хана викликали хвилею невдоволення не лише урядових козаків та селян, а й серед частини старшини. До числа останньої, безумовно, належав і Іван Сірко. Щоб попередити подальший наступ татар на Україну, він організував похід козаків на Аккерман. Акція, до якої він вдався, виявилася досить успішною: було розгромлено ряд поселень, взято у полон багато татар і одночасно визволено невільників. У наступні два роки І. Сірко брав участь у козацьких походах на Крим. Одночасно полковник не перестав уважно слідкувати за розвитком внутрішніх подій на Україні. Підтримавши спершу Ю. Хмельницького, він, проте, довідавшись про його зв’язки з урядом Речі Посполитої, негайно виступив проти гетьмана. 1663 р. відбулася подія, що справила великий вплив на подальше життя І. Сірка: його вперше було обрано кошовим отаманом, на посаду надзвичайно впливову й авторитетну у Війську Запорізькому. І. Сірко став кошовим отаманом у дуже складний і суперечливий період історії, це був час боротьби за владу в Україні маріонеткових гетьманів, час постійних спустошливих вторгнень на її землі польських, турецьких і кримських володарів, час найбільший у всій історії українського народу визвольних рухів та наступу царизму на автономні права Гетьманщини. Від кошового отамана вимагався талант політичного діяча, принциповість, глибоке знання ситуації і здатність робити відповідальний вибір. Адже, по суті, від позиції Січі, яку протягом багатьох років репрезентував І. Сірко, залежало дуже багато в історичній долі не лише українського, а й інших слов’янських народів. І кошовий отаман усвідомлював свою високу місію. Його політичним кредом стає, по-перше, боротьба проти експансії султанської Туреччини і Кримського ханства на Україну і, по-друге, лінія на підтримку непохитності традиційних вольностей Запорожжя. І. Сірко не лукавив, коли в одному із листів до брата лівобережного гетьмана Івана Самойловича, немов продовжується раніше висловлені думки, відзначив: “Бог сведетель на мою душу, что не приходил до розоренья отчизны нашей Украины; не хвалюся, но истину реку, явне моя печаль и радение на неприятеля нашего всегдашнего, бусурманина, и ныне, при старости моей будучи, не о воинстве толко одна мысль до остатних дней моих против того ж неприятеля нашего древнего противности чинити”. Лист датований 1677 р. У жовтні й грудні 1663 р. запорожці очолені І. Сірком, та російські ратники здійснили два походи на Перекоп і визволили невільні, зруйновані кочів’я ординців. Успішними був також похід запорожців на Буджак, внаслідок чого вдалося розгромити кілька невеликих татарських загонів. Лише, у серпні 1665 р. І. Сірко з козаками, які лишилися, повернувся на Січ. І. Сірко ніколи і ні за яких обставин не відступав од своїх політичних принципів. Боротьба проти оттоманської Порти залишилася головним сенсом життя кошового отамана. 1668 рік застав І. Сірка на посаді зміївського полку. Така зміна була зумовлена невдоволеними змовами Андрусівського договору 1667 р. про перемир’я між Росією і Річчю Посполитою, та події 1668 р. проти російських воєвод. Добре відомо, що на всіх етапах повстання значною була питома вага у загонах І. Сірка, які мали великий воєнний досвід. Зв’язки І. Сірка зі С. Разіним не могли не привернути увагу воєводської адміністрації. Тому в 1672 р. кошовий отаман був схоплений полтавським полковником Ф. Жученком і переданий представникам царських властей. У квітні 1672 р. І. Сірка було відправлено етапом спершу до Москви, а потім до Тобольська. Старого козака опанували думки про волю, про рідну землю, безкраї південні степи. Запорожці писали до Артема Матвєєва: “…смиренно молем: умилосердись яко отец над чады, чтоб милостивым твоим ходотайством калмыки и чайки и хлебные запасы присланы были к нам и полевой наш вождь добрый и правитель, бусурманам страшный воин, Иван Сирко к нам был отпущен для того, что у нас второго такого полевого воина и бусурманам гонителя нет…”. Повернувшись, легендарний кошовий отаман влітку 1673 р. прибув на Січ і зразу ж розпочав підготовку до походу на Крим. В останні роки життя І. Сірко, незважаючи на похилий вік, продовжував активну політичну діяльність. Під його керівництвом козаки здійснили кілька успішних нападів на одну з найбільших у пониззі Дніпра турецьку фортецю Кизикерман та Тамань. Одночасно І. Сірко продовжував боротьбу з гетьманом І. Самойловичем. Майже до останніх днів життя легендарний кошовий отаман залишався на переднім краю боротьби з ординцями. Навесні 1680 р. він розпочав підготовку до нового походу на Крим. Одначе 1 серпня 1680 р. І. Сірко не стало. Його називали “славний кошовий”. Поховано його знаменито 2 серпня з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська. Бо це був той “їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами, не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі міста…”. Безперечно, й І. Сірко властиві були людські слабості. Це була імпульсивна, пристрасна натура. Але, безумовно, не ці риси характеру визначали особистість і політичний портрет кошового отаман. Кошовий отаман завжди і в усьому був прихильником ідеї незалежності Запорожжя. Ось чому не просто авторитетом і популярністю, а й глибокою любов’ю користується на Вкраїні цей діяч. Особливу популярність у народі користувалося ім’я СЕМЕНА ПИЛИПОВИЧА ПАЛІЯ(Семен Паливода). Про нього складено багато пісень і дум, його дії відображені у документах російської і польської урядових канцелярій, він згадується у літописах тієї пори. Народ наділив його надприродною силою і дивовижними рисами характеру. В. Б. Антонович пише, що у народних переказах “Палій обдарований надприродною фізичною силою а знаннями таблиць ведення війни: він стріляє з гармат, заряджаючи їх “навхрест”, проїзжає незримим через ворожий табір і т. д. Могутність його настільки велика, що окрім його власного випробуваного коня жоден із скакунів не тільки не може витримати на собі багатиря, та падає на землю від одного доторку його руки”. “Палій був лицар-богатир, - сказано в одному народному переказі, - і вмів він від всячини замовляти” тому ніхто не міг його перемогти, ні взяти у полон, куля його не брала; шабля його важила 5 пудів, кварта, якою він пив, - на піввідра об’ємом. Якщо козак провинився то Палій у покарання змушував його нести свою шаблю, - “стогне під тягарем бідняк, а козаки над ним сміються”. Народився Семен Палій у Ніжинському полку (м. Борзня). Наприкінці 70-их років пішов на Запорожжя, де відзначився адміністративними здібностями та сміливістю; там здобув собі прізвище Палій. С. Палій бере активну участь у походах на турків. Не викликає сумніву і те, що майбутній керівник визвольної боротьби козацтва здобув добру освіту в Київському колегіумі. Подальший життєвий шлях С. Палія пов’язаний з Правобережною Україною. Він у числі перших полковників одержав дозвіл польського короля на поселення у Фастові і формування тут козацького полку. Прибувши у місто, С. Палій розгорнув активну діяльність, спрямовану на колонізацію краю, створення численних слобід, населення яких користувалося певними привілеями. Поступово зростало населення й самого Фастова, який перетворився в надійно укріплену фортецю. У походах проти турків і татар керовані С. Палієм козаки розгромили татарські чамбули у південних степах, здійснили напади на фортеці Очаків, Акерман, Кизикермен, Бендери та інші. Один із турецьких воєначальників казав очевидцеві цих подій: “… мовиль, ми боїмося Палія вашого; він не дасть нам виступити, тут, мовиль, нас і переб’є… слава про грізного воїна у нас велика, і ми нікого так не боїмося, як його, та нам і самим хочеться поглянути, який же він із себе”. Турецькі воєначальники відчули на собі силу козацької зброї та воєнної майстерності С. Палія. Документи фіксують, що перші серйозні сутички фастівського полковника з польською шляхтою відбулися 1688 р. Послані С. Палієм козацькі загони почали розміщуватися у панських маєтках, реквізувати продовольство, гроші, а часом і встановлювати свою владу в містечках і селах. Розпочинаючи відкриту збройну боротьбу з польською шляхтою, С. Палій добре розумів, що навряд чи можна розраховувати на перемогу, спираючись лише на сили козаків фастівського полку. Він розсилає своїх гінців, прагнучи зрушити на борню селян і міські низи в інших районах Правобережжя. Заклики фастівського полковника справили помітний вплив. Палій притягав до себе людей з цілої України тим, що вів невпинну боротьбу з панами; до нього йшли люди з Польщі та Молдавії. Незважаючи на втрати й поразки, козаки ще продовжували контролювати величезні території: обшир Білої Церки і Фастова– С. Палій, Корсуня – З. Іскра, Богуслава –Самусь. Полковники укріплювали міста, збирали втікачів, вели між собою жваве листування і виношували нові плани боротьби з ворогом. Усі нитки керівництва визвольним рухом продовжувалися сходилися у Білу Церкву до Семена Палія. Про стан війська Палія казали: “він відзначався влучною спритністю, добре озброєне та дороге вбрання козаків: “А вже вражі душі і вельми хоробрість показали і почали на конях гвинтувати, списи метали, з луків стріляти та з пістолетів, наш караван та турків навколо облетіли … до самого містечка скакали, не було їм упину …”. У складних умовах вторгнення польських військ на Поділля серед. ХУІІ ст. козаки проявили чудеса хоробрості й героїзму. Вони захищали свої села влаштовували засади, винищували ненависне панство. Проте сили були нерівними. 1689 р. поляки арештували Палія під Немировом і ув’язнили в м. Підкамені, але завдяки допомозі козаків йому пощастило звільнитись і повернутися до Хвастова. Уряд пропонував Палієві персональний захист: перейти з частиною козаків на Запоріжжя, а відти до Гетьманщини. Від цього Палій відмовився, не бажаючи покидати своїх людей на поталу полякам. 1690 р. він ходив на Кизи-Керман, року 1691 – на Аккерман, 1692-го на Очаків, 1693 – знову на Кизи-Керман, 1694 –знову на Очаків. Всі ці походи переводились спільними силами правобережних та Лівобережних полків і були дуже успішні. Вони ще більше підкреслювали конечність об’єднання Правобережної та Лівобережної України. До цього прагнули керманичі обох частин України– і Мазепа, і Палій. Палій –спирався на народні маси, селянство, що тікаючи з Лівобережжя, з неймовірною швидкістю залюднювало Паліївщину. В 1693 році запорожці казали: “Як буде Палій гетьманом, то зможе управитися з усією начальною старшиною… і буде при ньому, як було за Хмельницького”. Палій не мав допомоги від царя і гетьмана. Москва вела війну зі Швецією в союзі з Польщею. Замість підтримки, московський уряд вимагав від Палія та Самуся, щоб вони припинили боротьбу. А тим часом поляки перемагали: зазнав поразки Самусь на Брацлавщині, під Ладижином перемогли поляки, спалили місто, взяли в полон і замордували полковника Абазина, людину добре відому серед козацтва. Почалася жорстока помста, населення тікало. Лише Київщина трималася в руках Палія. МАКСИМ КРИВОНІС (? – 1648) –черкаський полковник, герой Визвольної війни. Народився в с. Вільшана на Черкащині. На початку Визвольної війни Кривоніс був дуже досвідченим козаком-запорожцем. Уславився своїми походами на Туреччину й Крим. У перші дні Визвольної війни пристав до Хмельницького зробився його найближчим другом і сподвижником. Кривоніс брав участь у бою на Волині проти князя Ярема. Городи й села з радістю стрічали його і приставали до його мовляючи: “тепер у нас свій пан-Гетьман Богдан. Не хочемо ми людського духу, не хочемо узнавати Вишневецького за пана! ” – так вигукували Немирівці, віддаючи свій город ватазі Кривоноса. Кривоніс опанував міцне, оборонне місто Полонне, “де від нього поховалися поляки та жиди”. У цій битві він винищив велику кількість війська князя Вишневецького, а самого взяв у полон і відправив до Хмельницького. Біля пилявського замку полк Кровоніса виграв битву розумом та хитрістю. На допомогу Хмельницькому та полковнику Кривоносу прийшли татари, щоб полякам вважалося, що татар багато було велено вивернути кожухи і, “гукнути “Аллах! ”, ускочити в козацький табор”. Побачивши велику кількість татар на боці Хмельницького поляки були налякані. Хмельницький з своїми підручними Чорнотою, Кривоносом та іншими скористалися розгубленістю шляхтичів. Про битву дізналися в польському таборі і “на усе те величезне військо напав такий переляк, що вони кинувши в таборі усе добро, повтікали...”. Кривоніс брав участь як проводир Черкаського полку в усіх головних бойовищах з польсько-шляхетським військом 1648 р. особливо показав себе в битвах біля Пилявців і Старокостянтинова. В останній керованій ним козаки знищили 8-тис. загін німецьких найманців. Під час облоги Львова полк Кривоноса здобув штурмом Високий замок, ключове укріплення міста, примусивши коменданта піти на капітуляцію. Кривоніс належав до демократичного крила козацької верхівки, виступав проти її збагачення. Раптово помер у листопаді 1648 р. під час облоги польського м. Замостя. В народі довгий час жили впевненість, що Кривоноса отруїли польські пани. ДАНИЛО НЕЧАЙ (? – 10 ІІ 1651) –сподвижник Хмельницького, герой Визвольної війни, брацлавський полковник (1648 1651). На першому етапі Визвольної війни піднімав селянські повстання на Правобережній Україні. Нечай відзначився у Пилявецькій битві (1648). Командував козацькою кіннотою, яка у травні 1649 р. завдала під Межибіжжям поразки польському війську. Козаки Нечая розпочали широкомасштабну Зборівську битву і зробили великий внесок у перемогу повстанського війська коли силами Речі Посполитої вдалося захопити Поділля. В 1649 р. не раз піднімав проти шляхтичів Брацлавшину. Нечай очолив переможний похід козацького війська на Молдову, здобув її столицю Ясси. Після чого у вересні 1650 р. польський сателіт, мацавський господар В. Лупул, уклав дружній союз із козацькою Україною. На початку лютого 1651 р. польське військо, підступно порушивши перемир’я, вдерлося на Брацлавщину. При обороні м. Красного Нечай виявив велику мужність, хоробрість. У бою з ворогом загинув кращий український полковник середини ХУІІ ст. Данила Нечая. ІВАН ЗОЛОТАРЕНКО (? – 1655) та ВАСИЛЬ ЗОЛОТАРЕНКО (? –1663). Активні учасники Визвольної війни, сподвижники Хмельницького. Їхня сестра Ганна стала 3-ю дружиною гетьмана. У 1653– 1655 рр. Іван був ніжинським полковником, а в 1654 –1655 р. наказним гетьманом (командуючим) 20-тисячного козацького війська, яке разом з російським воювали проти Польщі на території Білорусії. Влітку 1655 р. козаки під проводом Золотаренка оволоділи Мінськом і столицею Литви Вільном. Царський уряд нагородив Івана великими маєтностями Батурином і Глуховим з прилеглими до них селами. Під час облоги старого Бихова у жовтні того ж року він був тяжко поранений і невдовзі помер. Василь Золотаренко, як і Іван, відзначився у Визвольній війні, брав участь в очоленому братом поході козацького війська до Білорусії, а по загибелі Івана став ніжинським полковником. 1658 р. він підтримав Виговського в намаганні повернути Лівобережну Україну до складу Речі Посполитої, за що уряд віддячив Василеві шляхетським званням. Однак, скоро оговтавшись, він уже на початку 1659 р. повернувся під російський протекторат і очолив повстання проти Виговського. Командир Ю. Хмельницький зрікся гетьманства 1663 р. , Василь Золотаренко поряд з Я. Сомком і І. Брюховецьким виборювали гетьманську булаву. Звинувативши у зраді новообраного гетьмана Брюховецького, він за наказом останнього був страчений улітку 1663 р. в Борзні на Чернігівщині. Василю було з кого брати приклад. Воєнне мистецтво перехопив від брата, від людини з великим життєвим досвідом. Паволоцький полковник ІВАН ПОПОВИЧлюдина з щирим сердцем, одважний та розумний, на його долю випало боротися за своє рідне місто від руїни, що надійшла від польського війська в 1664 р. Змовившись із лівобічним гетьманом Сомком він підняв повстання проти гетьмана Тетері. Декілька разів йому та Сомко вдавалося розбити польське військо. Тетеря виявився сильнішим і обложив військо полковника Поповича у Паволочі. Щоб врятувати свій полк він “оддався” з 15 товаришами до рук Тетері, де його було страчено. В одній із битв Хмельницький передав командування на полковника ДЖЕДЖАЛИКА, вважаючи його людиною мужньою, сміливою на якого можна покластися, на людину, що буде обороняти Україну до останнього. Маючи велику відповідальність за козаків, не бажаючи ризикувати життям українців, він став поволі відступати і під покровом ночі зупинився на березі ріки, де й зайняв оборону. Не зважаючи на втому, Джеджалик мусив цілу ніч зміцнювати оборону. Джеджалика шанували та поважали за хоробрість, військову майстерність та великий досвід в боях. Серед великого табору була зібрана рада і гетьманом було обрано Джеджалика. На правому боці Дніпра були такі полки та полковники (по спискові за 1650-й рік):
Брацлавський, полковник
Данило Нечай
полк був поділений
на 21 сотень
Уманський -“
Йосип Глух
-“
на 13 сотень
Кальницький (або Винницкий)
Іван Хведоренко
-“
на 18 сотень
Чигиринський -“
Хведір Вешняк
-“
на 18 сотень
Корсунський -“
Лукьян Мозира
-“
на 19 сотень
Черкаський -“
Ясько Воронченко
-“
на 19 сотень
Канівський -“
Семен Савич
-“
на 15 сотень
Київський -“
Антон Жданович
-“
на 17 сотень
Білоцерківський -“
Михайло Громика
-“
на 17 сотень
На лівому боці Дніпра були такі полки та полковники:
Переяславський, полковник
Хведір Лобод
полк був поділений
на 18 сотень
Прилуцький -“
Тиміш Носач
-“
на 19 сотень
Миргородський -“
Матвій Гладкий
-“
на 16 сотень
Полтавський -“
Мартин Пушкаренко
-“
на 17 сотень
Ніжинський -“
Прокіп Шумейко
-“
на 9 сотень
Чернігівський -“
Мартин Небаба
-“
на 6 сотень
Кропив’янський -“
Філон Джеджалій
-“
на 11 сотень
Лубенський -“
-“
на 11 сотень
Гадяцький -“
Бухало
-“
на 11 сотень
Бібліографічний список
Субтельний Орест. Україна: історія. – 3-тє вид. , перероб. і доп. – К. : Либідь, 1993. – 720 с. Грушевський М. Ілюстрована історія України. /АН України, Ін-т укр. археогр. , Ін-т історії України. Вступна стаття В. А. Смолія, П. С. Соханя. – К. : Наук: думка, 1992. – 544 с. Аркас М. М. – Історія України-Русі /Переднє слово П. М. Гвоздецького. – 3-тє факс. вид. – К. : Вища шк. , 1993. – 414 с. Змалинський В. , Войцехівська І. , Галаган В. та ін. Історія України в особах ІХ – ХУІІІ ст. – К. : Україна, 1993. – 396 Степанов В. С. , Смолій В. А. Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності. – К. : вид. “Наукова думка”. – 1994. – 260 с. Борисенко В. Й. Курс Української історії: з найдавніших часів до ХХ ст. : навч. посібник. – К. : Либідь, 1996. – 616 с. Рибалка І. К. Історія України. – Від найдавніших часів до кін. ХУІІІ ст. – Х. : Основа, 1994. – 448 с. Котляр М, Кульчинський О. Довідник з історії України. – К. : Україна, 1996. – 463 с. Лях Р. Д. , Ізюмов В. І. , Красноносов Ю. М. та ін. Історія України. Навч. пос. для студентів неісторичних спеціальностей. – Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, - 1998. – 396 с.
|
