Реферат: Затрати виробництва, ціна і прибуток

Міністерство освіти України

Харківський державний політехнічний університет

Чернівецький факультет

Контрольна робота

з мікроекономіки на тему:

Затрати виробництва, ціна і прибуток

Студент: JONY

Чернівці

1998 р.

План

І. Вступ.

ІІ. Завдання обліку затрат виробництва.

1) Групування затрат виробництва.

2) Методи обліку затрат виробництва.

ІІ. Ціна.

1) Метод визначення ціни.

2) Суть ціни, її функції.

ІІІ. Прибуток.

ІV. Висновок.

Вступ

Будь яке підприємство або фірма намагається отримати якомога більший дохід

від своєї діяльності, а отже прагне не тільки продати свій товар за

максимально високою ціною, а скоротити свої витрати на виробництво й

реалізацію продукції. Тому однією з важливих функції підприємства (фірми) є

мінімізація витрати виробництва.

Облік виробничих затрат повинен бути організований так, щоб існувала

можливість оперативно впливати на зниження собівартості, встановлювати

фактори, які впливають на рівень собівартості і виявляти додаткові резерви її

зниження.

Завдання обліку затрат виробництва, їх класифікація.

Перед обліком процесу виробництва стоять такі завдання:

1. Обмін і контроль за випуском продукції по її обсягу, асортименту,

якості та виконання договорів-замовлень по цих показниках;

2. Обмін на виробництво і контроль за дотриманням кошторисів затрат;

3. Калькулювання собівартості продукції і контроль за виконанням плану

собівартості;

4. Виявлення не використаних резервів на виробництво і контроль за

недопущенням втрат у виробництві.

Для розв’язання цих завдань необхідно, щоб введення обліку затрат

забезпечувало порівняння планових і фактичних показників собівартості.

До собівартості відносять:

1) витрати безпосередньо зв’язані з виробництвом продукції, обумовлені

технології і організації виробництва, включаючи витрати на управління;

2) витрати на підготовку виробництва (на освоєння нових видів продукції);

3) витрати на удосконалення технології та організації виробництва, які

здійснюються в ході виробничого процесу;

4) витрати на покращання умов праці і техніки безпеки підвищення

кваліфікації працівників підприємства;

5) витрати зв’язані зі збутом продукції.

Крім витрат, які включаються в собівартість продукції, підприємства несе ще

витрати, які покриваються за рахунок спеціальних джерел: прибутку (штрафи,

пеня, % за кредит), фонду економічного стимулювання і спецпризначення

(затрати на капітальний ремонт), капіталовкладень. Всі витрати на виробництво

грунтують по таких ознаках:

1. по економічній ролі в процесі виробництва;

2. по способу включення затрат у виробництво;

3. залежно від об’єму виробництва;

4. по однорідності складу;

5. по видах витрат ­– елементам і статтям витрат;

6. по місцю виникнення – виробництвам, цехам, дільницям;

7. по видах продукції, робіт і послуг – калькулюючим об’єктам

8. по етапах виробничого процесу;

9. по календарних періодах.

Групування затрат по статтях калькуляції показує призначення окремих видів

затрат у собівартості продукції. Для контролю за складом затрат по місцях їх

здійснення і виявлення собівартості по видах виготовленої продукції необхідно

знати не тільки, що затрачено в процесі виробництва, але і на які цілі (куди,

на що). Ці затрати проведені, тобто їх треба враховувати по напрямах,

відношенню до технологічного процесу. Такий облік затрат дає можливість

аналізувати собівартість по її складових частинах і окремих видах продукції.

Перелік калькуляційних статей встановлюється галузевими інструкціями.

Номенклатура калькуляційних статей:

1. сировини і матеріали;

2. повернені відходи;

3. паливо і енергія на технологічні цілі;

4. основна зарплата виробничих робітників;

5. додаткова зарплата виробничих робітників;

6. відрахування на соцстрах;

7. затрати на підготовку і освоєння виробництва;

8. витрати на утримання і експлуатацію устаткування (ВУЕУ);

9. загальновиробничі витрати;

10. загальновиробничі витрати;

11. загальногосподарські витрати;

12. інші виробничі витрати;

13. позавиробничі витрати.

Групування затрат.

Затрати на виробництво групують по таким елементам:

1. сировина і основні матеріали за мінусом відходів;

2. витрати на оплату праці;

3. відрахування на соціальні заходи;

4. амортизація основних фондів;

5. інші витрати.

Облік в постатейному розрізі здійснюють системно на відповідних рахунках

виробничих затрат. На відміну від цього обмін в по елементному розрізі –

позасистемно, тобто за допомогою різних вибірок та додаткових розрахунків.

Крім цього, затрати виробництва групуються: по місцю виникнення затрат, тобто

по ознаці того, до якого виробництва вони відносяться (основного

допоміжного), в якому цеху або на якій ділянці здійснені.

Для контролю і аналізу рівня затрат по окремих етапах технологічного процесу

і розрахунку незавершеного виробництва з загальної суми затрат, що

відносяться на собівартості тих або інших виробів, виділяють затрати на

окремі процеси операції.

По календарних періодах виробничі затрати діляться на поточні, тобто

постійні (щоденні) і одночасові тобто однократні або ті, що проводяться рідше

ніж 1 раз в місяць. Чіткий розподіл затрат виробництва на поточні і

єдиночасові має велике значення для правильного щомісячного обчислення

собівартості продукції.

Методи обліку затрат виробництва.

В залежності від організації і технології виробництва, характеру випущеної

продукції розрізняють три методи обміну затрат на виробництво і калькуляції

собівартості продукції: позамовний попередільний і нормативний.

Позамовний метод обміну витрат на виробництво застосовують в виробництвах з

механічним збиранням деталей, вузлів і виробів в цілому: технологічний процес

між цехами тісно взаємозв’язані і ГП випускає тільки один, останній в

технологічному ланцюгу, цех. Виробничі затрати збираються спочатку по цехам,

але потім обов’язково сумують по підприємству в цілому, і завдяки цьому

розраховують собівартість одиниці продукції проводять по сумі затрат всіх

цехів. Позамовний метод застосовується в індивідуального виробництва або на

виготовлення серії 5-10 виробів малосерійному виробництві відкривають

замовлення. Непрямі затрати щомісячно розподіляють між замовленнями.

Фактичну собівартість окремих замовлень визначають або після передачі на

склад або після здачі замовнику безпосередню.

При замовному методі не можна скласти калькуляцію замовлення до тих пір, поки

по ньому не буде виконана вся робота, собівартість не можу бути розрахована

вся робота, значним недоліком цього методу обліку.

В процесі виконання замовлень витрати матеріалів і зарплати виробничних

робітників контролюється за допомогою кошторисної калькуляції, які складають

до запущення замовлення в виробництво шляхом лімітування від пуску матеріалів

на виробництво і співставляють начислену зарплату з сумою по цій статті в

кошторисній калькуляції. Але кінцевий результат виконання плану по

собівартості виявляють тільки після виконання замовлення. Це обумовлює

необхідність покращання позамовного методу обліку шляхом застосування

принципів нормативного методу обліку затрат виробництва.

Попередній метод обліку затрат виробництва продукції застосовується в таких

галузях промисловості, в яких оброблювана сировина проходить декілька окремих

самостійних фаз обробки, переділів.

Кожний переділ, за винятком останнього, являє собою завершену фазу обробки

сировини, кінцевий продукт обробки, а напівфабрикат особистого виробництва.

Напівфабрикат власного виробництва використовують не тільки в наступних

переділах свого виробництва, але і реалізують на сторону іншим підприємствам

як покупні комплектуючі вироби і напівфабрикати. Собівартість кінцевого

продукту буде складатись з суми затрат всіх переділів.

Нормативний метод є значним досягненням економічної науки. Суть його

зводиться до того, що витрати на виробництво обліковується з поділу їх на 3

елементи обліку.

1) витрати в межах норми;

2) зменшення або збільшення витрат порівняно з нормою внаслідок змін

норми під впливом технічного прогресу.

Нормативний метод обліку застосовують, як правило в масових і серійних

виробництвах різної і складної продукції, яка складається з великої кількості

деталей. Це найбільш прогресивний метод, який дозволяє ефективно

використовувати дані обліку для виявлення резервів зниження собівартості і

оперативного управління виробництвом. Найважливішим його елементом є

своєчасне виявлення відхилень від норм і облік змін норм.

Особливістю нормативного методу обліку затрат є наявність і можливість

поточного і попереднього контролю за витратами як по одним документам

проводиться відпуск матеріалів, сировини, палива, нарахування зарплати по

встановленим нормам затрат. В них проставляються ліміти, нори затрат

матеріалів, нормований час і розцінки на оплату праці.

Ціна.

Важливим економічним важелем ринкового господарства є ціна. За допомогою ціни

виражається вартість усіх видів продукції, послуг та ресурсів, вимірюються

економічні величини обсягів виробництва, обігу і споживання, основних

оборотних фондів, складові валового національного продукту тощо. Ціни

слугують інструментом управління в будь-який економічній системі. Водночас

ціна приховує так багато складностей, що її можна назвати “економічним

атомом”. У світовій економічній науці їй присвячено багато досліджень, в яких

висловлені різні підходи і думки.

Ціна з’явилась водночас із грошима. Як тільки останні почали відігравати роль

товарного еквіваленту, виразника міри вартості, відразу ж виникло запитання:

“А скільки грошей треба сплатити за цей товар, тобто яка його ціна?”.

Отже, поява грошей породила проблеми цін, їх величини й способу визначення,

або механізму ціноутворення. Що ж таке ціна! У кожному підручнику з економіки

або словнику сказано, що ціна – грошовий вираз вартості товару. Вона є

об’єктивною економічною категорією, яка визначає функціонування всіх сфер

виробництва, розподілу, обміну і споживання. Ціна – величина не постійна.

Вона, як правило, не збігається з вартістю. Вона може бути вищою від вартості

при дефіциті товарів на ринку або нижчою при їх надлишку, залежить також від

купівельної спроможності грошової одиниці.

До недавнього часу у вітчизняній економічній літературі підкреслювалося, що

ціна повинна відображати суспільно необхідно затрати країн. Однак якщо це

правильно з точки зору ідеально-теоретичної моделі, то в практично-ринковому

середовищі ця теза потребує коректив.

Коли йдеться про ринкові ціни, необхідно враховувати те, що ціни відображають

не тільки стадію виробництва, а й стадію обміну, зокрема конкретне

співвідношення попиту й пропозиції, що склалися на ринку, зумовлене передусім

споживною вартістю товарів. Тобто, коли попит на певний вид товару перевищує

пропозицію, то ціна на ринку буде більшою від суспільно необхідних витрат

праці на його виготовлення, й навпаки. Таким чином, в основі товарних цін

лежать не суспільно необхідні витрати праці, а ринкова вартість, що

забезпечує відтворення виробництва у галузях відповідно до виявленої ринком

суспільної потреби.

При розширеному відтворенні, властивому сучасній економіці, де значна частина

прибутку спрямовується на виробниче споживання, ринкова вартість

відхилятиметься від вартості виробництва. Слід зауважити , що на ринкову

вартість впливає ще один фактор – органічна будова виробничих фондів

(відбиває співвідношення між функціонуючими у виробництві уречевленою та

живою працею).

Метод визначення ціни.

Найпоширенішим і досить, простим є метод за яким ринкова ціна визначається

двома кількісними величинами: витратами виробництва (собівартістю) та

середньою величиною прибутку. Така ціна являє собою ціну виробництва.

Нагадаємо, що ціна виробництва є сумою витрат виробництва та середнього

прибутку на авансовий капітал:

ЦВ=ВВ(С)+СП

де ЦВ – ціна виробництва

ВВ(С) – витрати виробництва (собівартість)

СП – середній прибуток

Завдяки продажу товарів за цінами виробництва в усіх галузях у разі однакових

витрат на виробництво товарів підприємці одержують рівний прибуток.

Нормативною умовою комерційного розрахунку на підприємствах будь-якої галузі

господарства є продаж товарів за цінами виробництва.

Отже, суспільно необхідні витрати праці історично й логічно виступають формою

вартості, що передує ціні виробництва. Але вона на певному етапі еволюції

виробництва зазнає такого впливу органічної будови виробничих фондів, що

трансформується у ціну виробництва. Сприяє її утворенню міжгалузева

конкуренція. Оскільки суперництво між підприємцями всіх галузей економіки за

найбільш прибуткове вкладення капіталу в процесі міжгалузевої конкуренції і

органічна будова виробничих фондів – постійно діючі фактори, то ціна

виробництва має, по-перше тенденцію відхилятися від суспільно необхідних

затрат праці, а по-друге, виступає безпосередню основою утворення ринкових

цін товарів.

Тенденція утворення (в результаті міжгалузевої конкуренції) середньої норми

прибутку диктує певні правила “поведінки” кожного підприємця. Перші в

комерційному розрахунку слід керуватися передусім загальним нормативом

вигідності вкладення капіталу в будь-яку галузь. Цим нормативом слугує

отримання при реалізації товарів ціни виробництва, а отже й середньої норми

прибуткую Друге: підприємець мусить враховувати, що він не витримає

конкуренції і розориться, якщо собівартість продукції його підприємства

(фірми) буде перевищувати суспільно нормальні витрати виробництва на одиницю

продукції. Третє: підприємець повинен постійно дбати про те, щоб

індивідуальна ціна продукції (на його підприємстві) була меншою за суспільну

ціну виробництва. Тоді він, реалізуючи свої товари за ціною виробництва, не

тільки буде одержувати нормальний (середній) прибуток, а й додатковий доход.

Суть ціни.

Суть ціни, її економічна роль розкривається в функціях, які вона виконує.

Насамперед ціна виконує вимірювально-інформаційну функцію. З її допомогою

здійснюється, по-перше вираження в грошовій формі вартості натуральних

обсягів ресурсів, витрат і результатів, а також різних показників,

використаних у господарській практиці: по-друге, вимірювання й облік витрат

суспільної праці.

Друга функція – підтримка збалансованості й рівноваги у господарстві. Через

ціни здійснюється зв’язок між виробництвом і споживанням, пропозицією і

попитом. Оскільки ціна є формою економічного зв’язку виробника із споживачем,

остільки вона відіграє активну роль у регулюванні пропозицій і встановлені

стабільного розвитку галузей народного господарства.

Ринкові ціни виконують також розподільчу функцію. Вони визначають розподіл

вартості суспільного продукту й національного доходу, покриття витрат

виробництва, створення нагромаджень у галузях, на підприємствах, а також

впливають на формування доходів певних соціальних верств населення.

Особливого значення в умовах ринкової економіки набуває стимулююча функція

ціни. По-перше за допомогою ціни заохочуються передусім ті підприємства, які

домагаються кращих показників шляхом збільшення випуску та реалізації

продукції; по-друге ціни стимулюються підприємства, які знижують витрати

виробництва порівняно з діючою ціною, використовують передову техніку й

технологію, отримуючи більший прибуток за рахунок збільшення рівня

рентабельності; по-третє вищою ціною стимулюється виробництво продукції

нового асортименту, високої якості, що має підвищений попит у населення; по-

четверте, зниження або підвищення ціни стимулює або, навпаки стримує

придбання товарів споживачами.

Безперечно, всі функції цін пов’язані між собою. В чітко налагодженій

економіці передбачається взаємодіюча система цін на різні групи товарів і

послуг. Вона включає оптові ціни, за якими підприємства продають свою

продукцію іншим підприємствам і фірма; тарифи за перевезення вантажів, а

також споживання електроенергії, води, палива тощо; закупівельні ціни на

сільськогосподарську продукцію: роздрібні ціни, за якими товари і послуги

реалізуються населенню. Кожний вид цін має свою структуру і свої особливості

формування.

Схематично види й структуру цін на промислову продукцію можна виразити таким

чином:

Собівартість одиниці продукції

Прибуток підприємства

Затрати й прибуток транспортних та збутових організацій

Податок на добавлену вартість

Затрати та прибуток оптових організацій

Затрати та прибуток роздрібної торгівлі

Затрати на сировину і матеріали

Зарплата й відрахування на соціальне страхування

Затрати на підготовку та освоєння виробництва

Затрати на утримання та експлуатацію устаткування

Цехові витрати

Загальнозаводські витрати

Інші затрати

Позавиробничі затрати

Виробнича собівартість

Повна собівартість

Оптова ціна підприємства

(-станція відправлення

Оптова ціна підприємства

-станція призначення

Оптова ціна промисловості

Роздрібна ціна

Прибуток.

Далі розглянемо те, що кожне підприємство чи фірма заінтересована в

господарських результатах і в своїх фінансах для самостійного розвитку і

важливим джерелом чистого доходу підприємства є прибуток.

Прибуток – узагальнений показник, що характеризує ефективність діяльності

підприємства. За своєю економічною природою прибуток виступає як частина

вартості додаткового продукту, створеного працею ділянок виробництва. У

показнику прибутку відбивається обсяг реалізації продукції, ефективність

використання підприємством наявних матеріальних, трудових і фінансових

ресурсів тощо.

Балансований прибуток підприємства (фірми) являє собою суму прибутків і

збитків від реалізації товарної продукції, результатів іншої реалізації та

позареалізаційної діяльності.

Прибуток від реалізації товарної продукції включає залишки нереалізованої

продукції на початок року: випуск товарної продукції за рік: реалізацію

товарної продукції за рік; залишки нереалізованої продукції на кінець року.

Прибуток від реалізації товарної продукції, виконаних інших робіт і послуг є

базою як для розрахунків з бюджетом так і для створення фондів економічного

стимулювання.

Поряд з прибутком від реалізації товарної продукції на розмір балансового

прибутку впливають результати іншої реалізації та позареалізаційної

діяльності (може бути зростання або збиток). Збитки пов’язані із

застосуванням економічних санкцій (штрафи, пені, неустойки) за невиконання

зобов’язань щодо поставок: за несвоєчасну сплату поставленої продукції, робіт

і послуг: порушення порядку затвердження або застосування цін і тарифів;

реалізацію продукції, виготовленої з відступом від стандартів, технічних

умов, порушення умов перевезень з усіх видів транспорту та інші.

Таким чином загальний прибуток складається з трьох частин:

П3=Пт+Пр+Пв,

де П3 – загальний прибуток підприємства:

Пт – прибуток, отриманий від реалізації товарної продукції (це

різниця між оптовою ціною підприємства й собівартістю);

Пр – прибуток від іншої реалізації, надання підприємствам послуг і

виконання додаткових робіт;

Пв – прибуток від позареалізаційних фінансових результатів (сюди

входять доходи та збитки від списаних металовиробів, штрафи, пені, неустойки,

збитки від стихійного лиха тощо).

Слід розрізняти валовий доход і розрахунковий доход.

Валовий (загальний) доход – це вся сума доходу підприємства до зроблених

відрахувань. Насамперед з нього відраховують суми на сплату боргових

зобов’язань; відсотки за кредит, орендну плату за користування чужою землею

та ін. Далі здійснюються такі відрахування: податки в загальнодержавній

бюджет і в бюджети місцевих органів, відомим організаціям, виплати штрафів і

неустойок тощо.

Залишком такого розподілу є чистий прибуток, який надходить на задоволення

різних виробничих і соціальних потреб: а) нагромадження (розширення

виробництва); б) екологічні витрати; в) підготовку і підвищення кваліфікації

кадрів; г) соціальні фонди; д) особистий доход підприємства.

Валовий доход і прибуток утворюють матеріальну основу для погодження

економічних інтересів суспільства, трудового колективу й окремих працівників,

сприяють підвищенню їхньої заінтересованості у зростанні ефективності

виробництва.

Ознак про ефективність виробництва лише за масою прибутку судити не можна. Її

більшою мірою характеризує норма прибутку та рівень рентабельності.

Норма прибутку – відношення маси прибутку до повної собівартості продукції,

виражене у відсотках.

П¢=,

де П¢ – норма прибутку;

П – маса прибутку;

С – собівартість продукції.

Рентабельність як економічна категорія тісно пов’язана з категорією прибутку.

Вони є різними сторонами економічних відносин. Якщо в прибутку відображаються

відносини щодо створення та розподілу частини чистого доходу, то

рентабельність характеризує відносини між підприємством і державного з

приводу раціональності використання виробничих фондів та участі кожного

підприємства у створенні й розподілі тієї частини чистого доходу, яка набуває

форми прибутку. Як же треба організувати виробництво, щоб воно давало якомога

більшу віддачу в споживанні?

З одного боку, відповідь начебто проста: передбачається, що кожний капіталу,

ресурсів і праці з обгрунтуванням: “чого це коштує” і “що це дає?”

Вважається, що люди можуть наперед підраховувати свої витрати й підприємець і

кожна фірма розраховують кожну операцію й кожний вклад свої доходи і в

результаті зробити вибір таким чином, щоб одержати найбільшу вигоду від

капіталу і ресурсів, якими вони володіють. Проте, з іншого боку, рішення

цього питання значно складніше, оскільки потрібно враховувати багато

факторів, знати кон’юнктуру й різні економічні умови.

Висновок.

З вище написаного можна зробити висновок, що питання про затрати виробництва

з точки зору, як економічної, так і господарської практики дуже важливі.

Перед усім тому, що, як уже підкреслювалося вище, зменшення витрат праці й

матеріальних ресурсів на виготовлення одиниці продукції є головним джерелом

підвищення ефективності господарювання.

Слід зауважити, що для затвердження реального фінансово-економічного

становища підприємства (фірми) потрібно постійно турбуватися про свою

конкурентно-спроможність, реально оцінювати своє становище на ринку серед

інших товаровиробників, домагатися переваг над конкурентами, в асортименті та

якості продукції, рівні затрат виробництва, ціноутворені тощо.

Проведення цінової реформи на Україні тісно пов’язані з подоланням сучасного

кризового стану її економіки. На думку українськиих спеціалістів, головне

завдання ціноутворення – ліквідація диспропорцій між платоспроможним

ціноутворенням і пропонуванням товарів і послуг у народному господарстві та

вартісними і матеріально-речовими пропорціями, що виникли за останні

десятиріччя. Реформа ціноутворення має радикально замінити державну монополію

у цій сфері на конкурентний м-ль (м-м), який дає змогу гнучко її оперативно

реагувати на зміну кон’юнктури ринку та дію багатьох ціноутворюючих факторів.

У міру демократизації господарського життя й підвищення добробуту населення,

частка централізовано регульованих цін буде зменшуватися, а договірних і

вільного ринку зростання.

За своєю економічною природою прибуток виступає як частина вартості

додаткового продукту, створеного працею учасників виробництва.

Оскільки кожне підприємство (фірма) заінтересоване в господарських

результатах і своїх фінансах для самостійного розвитку, остільки прибуток є

важливим джерелом чистого доходу підприємства.

Література

1. Бобров В. Я. “Основи ринкової економіки”

Київ “Либідь” 1995 р.

2. Панасюк Б. “Формування направлень розвитку економіки в ринкових умовах”

Економіка України №3 1992 р.

3. Під редакцією С. В. Мочерного. Тернопіль 1993 р.

“Основи економічної теорії”

4. Я. В. Литвиненко “Ціни та споживчі товари” Київ 1993 р.

5. Овчеников Т. П. “Макроекономіка” С. Петербург 1992 р.