Курсовая: Спеціальні економічні зони та їх роль в залученні іноземних інвестицій

Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .с. 3-4

1. Економічна природа і зародження вільних економічних зон . . . . . . . .

Вступ

Спеціальні економічні зони у країнах з перехідною економікою мають сприяти

швидшому становленню ринкових механізмів в окремих регіонах. І в даній роботі

ставиться за мету не лише довести наскільки вільні економічні зони (ВЕЗ) є

ефективним засобом залучення інвестицій: Головна увага приділяється тому,

якими мають бути ВЕЗ, щоб стимулювати інвестиції. Більше того, важливо

визначити критерії, принципи і особливості створення таких зон на території

України. При цьому необхідно враховувати різні точки зору щодо ролі ВЕЗ у

перехідній економіці. Зокрема, на користь їх висуваються такі міркування:

1. спеціальна зона виступає як модель для цілої країни;

2. в процесі експеременту можна легко виправити помилки, перш

ніж вони завдали збитків на рівні всієї країни;

3. в них швидше можуть бути запроваджені і введені в дію закони, що

відповідають ринковим вимогам;

4. опір супротивників радикальних реформ можна ефективніше подолати на

обмеженій території;

5. інвестори, які бажають розпочати господарську діяльність, але знають

про ризик на рівні країни, отримують можливість спробувати в більш керованій

ситуації;

Водночас, проти створення ВЕЗ висуваються міркування, а саме:

- рівні інвестиційні умови для всієї країни є альтернативою ВЕЗ;

- заснування ВЕЗ тягне за собою значні витрати на створення різних

органів і розвиток інфраструктури;

- не гарантовані сподівання на успіх в діяльності ВЕЗ і мала

довіра до них;

В даний час стало зрозуміло, що організація СЕЗ мало чим відрізняється від

інщих інвестиційних проектів, тобто потребує розробки продуманої концепції,

проведення грунтовної передінвестиційної роботи, вимагає значних власних

капіталовкладень при тому, що ефект можна очікувати роками, ейфорія навколо

цього явища поступово спадає, що дає час для його осмислення в науковому та

практичному плані.

В Україні питаннями теорії та практики займаються В.О.Дергачов, Г.Г.Динис,

О.С.Передерій, В.І.Піла, А.П.Румянцев, В.С.Савчук, В.Р.Сіденко,

А.С.Філіпенко, О.С.Чмир, І.М.Чучка та ін. Значний науковий і пізнавальний

інтерес з цієї проблематики представляють праці російських вчених Б.Замятіна,

Н.Корнейчука, В.Шитова, І.Савєлової, І.Шанова, І.Дороніна, Є.Поліванної,

В.Симчери тощо. У роботах науковців країн СНД визнано можливість та

доцільність запровадження СЕЗ в умовах реформування господарства, показано

шляхи адаптації світових параметрів розвитку зон для економік перехідного

типу.

На заході СЕЗ потрапили до сфери уваги науки приблизно з середини 70-х років,

під час їх бурхливого зростання та прояву наслідків діяльності у країнах

“третього світу”. Питанням діяльності СЕЗ присвячені праці зарубіжних

економістів-науковців Н.Жек’є (Швейцарія), Я.Монкевича (Польща), Ж.Дюшена

(Франція), Е.Лоувена (Німеччина), Р.Боліна (США), К.Міягіви та С.Наїто

(Японія) та ін. Західними вченими розроблені основні моделі діяльності зон у

розвинених країнах та державах, що розвиваються, подано класифікацію

зональних утворень, охарактиризовано їхню взаємодію з регіональною,

національною та світовою економіками.

Незважаючи на те, що ідея запровадження СЕЗ в Ураїні отримала широкий

розголос не тільки в наукових колах, але і в усьому суспільстві, питання

практичної реалізацїї виявилося значно складнішими, ніж схвалення ідеї

вцілому. Згодом, з розробкою конкретних проектів, постало багато питань

методологічного та прикладного змісту. Виявилося, що чинним законодавством

неврегульовані значні блоки економічних та правових відносин, воно є надто

загальним і неконкретизованим. Нажаль, порядок організації зон є таким, що

жодна з оголошених до створення зон різного типу не працює. Склалася

ситуація, що поки ідея не може довести свою практичну цінність, хоча саме

отримання практичних наслідків дозволило б рухатися далі в пізнанні явища,

спостерігаючи його розвиток від простого до складного.

Економічна природа і зародження вільних економічних зон.

Поняття “спеціальна економічна зона” (далі СЕЗ) з’явилося у вітчизняній

економічній науці з сердини 80-х років, коли в колишньому СРСР розпочалася

“перебудова”. Ідея спеціальних економічних зон якнайкраще відповідала

концепцїї реформи планово-директивної економіки без змін підвалин її устрою.

На прикладі Китаю та деяких соціалістичних країн Східної Європи доводилася

практична можливість своєрідного “симбіозу” двох протилежних систем

господарювання.

Як відомо, політика косметичних змін радянської економіки зазнала поразки, і

згодом поняття “спеціальна економічна зона” набуває іншого забарвлення. Мало

не кожен район в Ураїні та Росії, а подекуди навіть цілі області, намагалися

проголосити себе спеціальними економічними зонами.

Поняття СЕЗ неоднаразово ставало предметом дискусій серед країн засновників

спеціальних економічних зон. Всього нараховується більш ніж 30 різних

дефініцій, які визначають поняття спеціальної економічної зони (Чмир 1993,

с.130-144).

Це трапилось тому, що подекуди, в кожній з країн, де засновувалося зональне

утворення, цьому явищу надавалася власна назва і визначалося власне правове

та економічне тлумачення цього терміну, які відзеркалювали особливості

орієнтації зон.

В законі України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних

(вільних) економічних зон” (30 жовтня 1992р.) подано офіційне тлумачення

спеціальної економічної зони(СЕЗ), як частини території України, “...на якій

встановлюється і діє спеціальний правовий режим економічної діяльності та

порядок застосування і дії законодавства України. На території СЕЗ

запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови

економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних

осіб...” Вони є ”... одним з інструментів досягнення відкритості економіки

України зовнішньому світові і стимулювання міжнародного економічного

співробітництва на основі залучення іноземних інвестицій. У поєднанні з

іншими елементами загальної стратегії економічного розвитку країни,

спеціальні економічні зони спроможні забеспечити активізацію підприємницької

діяльності, залучення нових технологій, розвиток ринкових методів

господарювання, а в остаточному підсумку – збільшення виробництва і

постачання високоякісних товарів та послуг як на внутрішній, так і на

зовнішній ринки...” (“Концепція створення спеціальних (вільних) економічних

зон в Україні” (14 березня 1994р.)).

В усіх державних документах прийнято офіційне найменування поняття як

“спеціальна (вільна) економічна зона”, що є своєрідним компромісом при

існуючих розбіжностях в назвах.

Оскільки в науковій економічній літературі, а також в спеціальних виданнях

має місце багатоваріантність підходів до визначення поняття спеціальної

економічної зони і тлумачення його сутності, то класифікуючи зональні

утворення здається обгрунтованим дотримуватися однорідних критеріїв. Тому

можна погодитися з думкою Є.С.Чмир, що такими критеріями повинні бути

особливості функціонального спрямування, географічного розташування,

характеру організації та взаємовідносин з національною економікою (Чмир 1993,

с.135).

Якщо розглядати регіональний рівень, то сюди можна віднести регіональні

спеціальні економічні зони і прикордонні територіальні комплекси, які

утворюються завдяки існуючим зв’язкам та умовам господарювання.

Спеціальні економічні зони, як один із аспектів підвищення активності

зарубіжних інвестицій, набули особливого поширення у другій половині XX

століття, причому, формувалися вони в країнах з різним рівнем економічного

розвитку. Цілком впевнено можна констатувати, що у своренні спеціальних

економічних зон однаковою мірою зацікавлені як країна приймаюча, яка створює

нове виробництво, так і країна, яка інвестує капітал.

Для повного уявлення про місце і роль спеціальних економічних зон у

формуванні інвестиційного клімату держави необхідно простежити історію

виникнення і розвитку цього явища. Перша згадка про застосування ідеї

спеціальної економічної зони(СЕЗ) відноситься до 167 року до н.е. Тоді у

давній Греції був зафіксований факт створення і діяльності вільної митної

зони на о.Делос, за час існування якої економіка острова набула небаченого

розквіту.

Більш тривалим був період існування центрів вільної торгівлі у вигляді

вільних портів у середні віки, зокрема, Генуя у 1595 році отримала подібний

статус однією з найперших. Статус вільного порту давав право складувати на

власній території товари без сплати відповідного мита.

З розвитком капіталістичних відносин вільні порти дозволили поряд з

складування проводити безподаткову, безмитну дообробку в цілях підвищення

якості товарів.

Саме таких функцій набули вільні порти Російської Імперії дев’ятнадцятого

століття – Владивосток (1862р.), Одеса (1817р.), Батумі (1878р.). Хоча Одеса

мала статус “вільного порту” лише протягом 60 років, але саме на період дії

правил вільної торгівлі припадає економічний розквіт міста – будівництво

нових житлових районів, розвиток переробної промисловості і, зрозуміло,

торгівлі.

На території України перша вільна зона була створена ще в квітні 1817 року і

мала вигляд “порто-франко” в Одесі. Відкриття цієї зони відбулося 15 серпня

1819 року після завершення робіт по створенню митних загороджень (у вигляді

валів та ін.). В “порто-франко” діяли такі правила:

а) до Одеси дозволявся вільний (без митного догляду і пред’явлення

декларацій) ввіз різних іноземних товарів, заборонених до ввозу;

б) експорт товарів з Одеси за кордон відбувався за загальним порядком.

Такі зони не потребують великих грошових витрат і організаційних заходів,

тому вони широко розвинені по всьому світу. Поштовхом до створення таких зон

є їх вигідне географічне положення і розвиток інфраструктури, а засновниками

виступають, здебільшого, місцева влада або зацікавлені фірми.

Відродження спеціальних економічних зон на якісно новому рівні, як явища

керованого, цілеспрямованого і науково осмисленого припадає на кінець 50-х

років нашого століття, причому, піонером цього стала вільна зона в районі

аеропорту Шенон в Ірландії. Позитивний досвід останньої призвів до того, що

почали створюватися зони в інших країнах, насамперед, у тих що розвиваються.

Процес відбувався і триває досить активно, і за різними підрахунками, число

зональних утворень знаходиться у межах від декількох сотень до декількох

тисяч. На промислово розвинені країни припадає приблизно 200 зональних

утворень, у тому числі на країни Західної Європи – більше 90.

Процес утворення спеціальних економічних зон, переважно

зовнішньоторговельних, у групі країн, що донедавна відносилися до

соціалістичних, почався значно пізніше і був пов’язаний зі спробами

включитися до міжнародного поділу праці. Відтак, зони з’явилися у країнах,

котрі проводили досить гнучку політику, щодо економічних перетворень у межах

системи централізованого планування: Китай, Югославія, Угорщина, Болгарія,

Польща, Румунія.

В Югославії ще з 1963р. Було дозволено утворення безмитних зон. Нова редакція

закону про вільні економічні зони (ВЕЗ) була прийнята у 1985 році, але і до

того часу в країні дозволялося функціонування митних складських анклавів. 8

із 21 задекларованої зовнішньоторговельної зони діяло в Югославії до її

розпаду та початку військових дій. Нажаль, їхнє значення для розвитку

економіки країни виявилось незначним, оскільки вони перебували у загальній

невизначеності щодо економічної системи країни.

Після прийняття Угорщиною в 1982 та 1988 роках низки нормативних актів, в

країні з’явилося 70 подібних зон. Власне ця країна не дотримувалася ніяких

спеціальних правил при створенні зон, а головною метою їх створення була

своєрідна реклама тих чи інших місць для вкладання іноземних інвестицій.

У 1980 році було порешено питання створення спеціальних зональних утворень у

Польщі, проте вісім років пішло на те, щоб ідея почала втілюватися в життя.

За цей час питання було рительно вивчене і до центральних керівних органів

надійшли пропозиції про заснування СЕЗ у морських портах, великих містах і на

прикордонні, а з 1989 р. Уряд Польщі видав дозволи на їхнє створення.

Останнім прикладом що ілюструє розгорання процесу організації

зовнішньоторговельних зон в Польщі, може бути рішення про створення зони

“Європарк Мелець” (Устич та ін. 1997, с.19-21).

Заслуговує вивчення зовнішньоекономічна стратегія та досвід Китаю в утворенні

спеціальних економічних зон для іноземних інвесторів. До таких зон входить

п’ять особливих, відкритих економічних районів. Після утворення п’яти таких

районів, завдяки пільгам держави, економіка в них розвивається значно

швидшими темпами, ніж в інших регіонах країни. Китайським урядом створено

також 14 відкритих приморських міст і утворені на їхній території зони

техніко-економічного освоєння вже стали “гарячими точками” інвестицій

іноземних інвесторів. Наприкінці 1993 р. в усіх зонах техніко-економічного

освоєння, які належать 14 відкритим приморським містам, було утверджено понад

4200 об’єктів з іноземними інвестиціями, реально вкладені кошти складали 26,6

млрд. дол. США (Філіпенко 1996, с.348). У всіх приморських зонах країни

спостерігається пожвавлення у сфері іноземних інвестицій, кошти, вкладені в

ці зони іноземними інвесторами, останнім часом склали майже 80% від загальної

суми іноземних інвестицій по країні в цілому.

Окремої уваги заслуговує район Пудун, якому уряд Китаю надає більш широкі

пільги порівняно з ВЕР. Наприклад, держава дозволила іноземним інвесторам

утворювати в Пудуні фінансові організації, магазини, супермакети та інші

підприємства “третьої індустрії”, а також відкрити фондову біржу та випустити

акції в Шанхаї.

У Китаї функціонує 13 безмитних зон. Китайська безмитна зона – це особлива,

ізольована територія, що нагадує “зону безмитної торгівлі” деяких країн

світу. У такій зоні для створення сприятливого інвестиційного клімату діє

особлива митна політика, запроваджено особливі правила миного управління та

нагляду і розвивається головним чином зовнішня торгівля та обробна

промисловість, яка виробляє експортну продукцію. З березня 1992 р. Китай

відкрив зовнішньому світові 13 прикордонних міст, котрі відповідно до

постанов Держради мають право утворювати на своїй території зони

прикордонного співробітництва, де застосовується також пільгова політика,

розроблена для приморських зон техніко-економічного освоєння.

Усі зазначені чинники визначають перспективність явища спеціальних економічих

зон в наш час. При цьому слід зазначити, що ця ідея дасть найбільший ефект

лише у випадку врахування всіх факторів, що впливають на визначення виду,

розмірів та способу функціонуваня СЕЗ. Потрібно також враховувати швидку

динаміку розвитку комплексів спеціальних економічних зон, їхню гнучкість у

пристосуванні до змін загальноекономічної ситуації. Передумови в якості

системи пільг та стимулів, які спеціально створюються у системі господарської

організації суспільства, повинні бути якнайповніше використані саме заради

мети розвитку та подальшої організації СЕЗ.

На мою думку, доцільно сформувати в Україні багаторівневу диверсифіковану

структуру СЕЗ різного типу: інтегріційного і анклавного,

зовнішнього і внутрішнього. В даному випадку не буде необхідності жорсткої

регламентації механізму зон, внаслідок якої утворюється одновимірна і негнучка

структура. Навпаки, основні елемнти спеціального режиму СЕЗ будуть набагато

ширші і різноманітніші механізму, побудованому на одноманітності

(стандартності) структуроутворюючих компонентів. Вибір варіанту можливої

організації зони повинен здійснюватись на основі критеріїв економічної

ефективності і оптимальної комбінації типових елементів із специфічними умовами

конкретного об’єкту в комплексі із загальнодержавним підходом до зонування.

Нацбільш привабливим сценарієм зонування є такий, який зорієнтований на

створення наукомістких, екологічних і сприятливих до науково-технічного

прогресу виробництв. Це – форми найвищого порядку і ефективності, аніж

можливі варіанти зовнішньо-торгівельних і виробничих зон різної модифікації.

Науково-технічні зони дозволяють комбінувати інтелектуальні ресурси і

підприємницьку діяльність, ініціюючи інтелектуалізіцію всієї економіки.

Основою розвитку науково-технічних зон можуть бути авторитетні дослідницькі

центри, які мають потужний інтелектуальний потенціал і конкурентно спроможні

в найважливіших галузях науки. Це дозволить значно скоротити терміни

впровадження у виробництво, отримати приток капіталу (в тому числі у валюті).

Однак, необхідно врахувати, що реалізація даної концепції – пріоритети

майбутніх періодів.

В даний період економічного розвитку потрібно стимулювати попит на працю, як

один із ключевих елементів реформування економіки. Для цього необхідно

передбачити варіант розвитку трудомістких виробництв, яким буде притаманний

особливий механізм стимулювання горизонтальних зв’язків з національним

виробником і поетапного збільшення в продукції, що виробляється частки

національного компоненту. Зрозуміло, що даний етап, скінчений в часі й

необхідний для створення умов, які будуть основою для розвитку науково-

технічних зон.

Одночасно, виходячи із завдань ефективного використання ресурсів і

мінімізації первинних затрат, доцільно створювати зовнішньоторговельні зони

різної спеціалізації. Наступні етапи зонування, які будуть характеризуватися

припливом іноземних інвестицій в капітало- і наукомістке виробництво, повинні

бути підготовлені всім попереднім періодом розвитку зон та ринкових

перетворень. На всіх етапах розвитку СЕЗ необхідно створювати такі умови, які

дозволяють активно підключити до даного процесу позазональні підприємства і

крупні індустріальні центри України.

Складність проблем, пов’язаних з фінансуванням та інфраструктурою спеціальних

зон, може бути пом’якшена здачею окремих незабудованних територій в аренду на

пільгових умовах і тривалий термін, з гарантією на весь період даної угоди

стабільності встановлених умов. Після закінчення терміну аренди земля і вся

інфраструктура переходять у власність держави, але можливе також продовження

терміну аренди на тих самих або нових умовах за згодою сторін.

Я вважаю, що є доцільним створення декількох “експереминтальних” варіантів

зон різної орієнтації, що дозволить на практиці випрацювати організаційний і

економічний механізм, захистити економіку від негативних факторів, більш

гнучко проводити політику залучення і регулювання іноземних інвестицій,

запобігти розпорошення капіталу та неефективної конкуенції за його залучення.

В будь-якому випадку пректування та створення зон необхідно здійснювати

згідно принципу модуля: незалежно від загального кінцевого контуру, роботи

першого етапу з інфраструктурного облаштування необхідно сконцентрувати у

визначеній фокальній точці, яка буде основою структури СЕЗ і базою подальших

перетворень. Це дозволяє не тільки зменшити до мінімуму ризик

капіталовкладень і відпрацювати механізми, але й ефективно заповнити

внутрішній підприємницький простір, не допускаючи морального і фізичного

старіння об’єктів.

Вільні економічні зони як ефективний засіб залучення іноземних інвестицій.

Залучення іноземних інвестицій та створення СЕЗ повинно бути підпорядковано

інтересам держави, і здійснюватися згідно загальнодержавних економічних

програм (приватизації, структурної перебудови народного господарства, реформи

національної грошової системи). Вплив тут взаємний, і від єдності, і

оптимальності заходів, закладених в кожній із них, залежить кінцевий

результат загальногосподарських перетворень.

Компонентом загальної програми повинна бути детальна розробка й обгрунтування

основних каналів, форм і сфер заохочення іноземних інвестицій. Для цього

формуються списки галузей народного господарства, пріоритетних з погляду

державних інтересів, які вимагають дозволу при вкладенні в них іноземного

капіталу, а також заборонених для нього вкладення.

Ідея створення СЕЗ на території України виникла як ініціатива органів

місцевого самоврядування і зацікавлених господарських організацій, а не як

цілеспрямована стратегія з боку центральних органів влади. Це дає підставу

для оптимістичних прогнозів можливого сценарію зонування в країні, так як він

базується на інтересах тих структур, які не тількі своєчасно оцінили

перспективність механізму спеціальних зон, але й будуть надалі здійснювати

все необхідне для їх створення.

Існує ціла система невідповідностей економічного механізму господарства

України світовому ринку, яка слугує перешкодою активного використання фактору

загальноекономічних зв’язків для перетворення національного господарства і

його інтеграції в світове. В якості засобів по’мякшення цих протиріч можуть

бути використані СЕЗ – мікроструктури світового ринку, які включені в

національну економіку. Пропонуючи використовувати механізм СЕЗ, я маю на

увазі можливість подолання проблем юридичного, інстутиційного,

організаційного та інших невідповідностей за рахунок концентрації у порівняно

стислі строки – необхідної інфраструктури, фінансових ресурсів, виробничих

потужностей.

З погляду формальних критеріїв, в якості регіонів створення СЕЗ, можуть

розглядатися: Одеса, Ізмаїл, Херсон, Миколаїв (порти), Волинська, Львівська,

Закарпатська, Чернівецька, Одеська, Івано-Франківська області, Крим, міста

Київ і Харків. Проте, у зв’язку з формуванням концепції зонування з погляду

оптимального співвідношення регіональних умов з можливостями держави

інвестувати кошти у підготовчий процес створення СЕЗ – список базових

територій звузився. Найбільш реальні можливості для зонування, на мій погляд,

властиві:

- Закарпатській, Одеській, Чернівецькій і Львівській областям, в яких

поєднуються фактори сприятливого транспортно-географічного положення,

розвинутого господарства, сформованого комплексу загальноекономічних

зв’язків, унікальними угодами для туризму і рекреації;

- Містам Київ і Харків з кваліфікованими трудовими ресурсами і

високим науково-технічним потенціалом;

- Львову, Закарпаттю, Криму, Києву з комплексом історико-культурних і

архетиктурних пам’яток;

- Криму з його можливостями розвитку туризму. В додаток до них, слід

відзначити перспективні проекти будівництва “сорок п’ятої паралелі” і

створення Чорноморської зони економічної співпраці.

Цей попередній відбір дає основу констатувати про можливості створення таких

зон:

1) комплексних багатонаціональних зон, які зорієнтовані на

обслуговування потоку зовнішньоторгівельних вантажів – Закарпатська, Львівська,

Одеська і Чернівецька області з додатковою їх орієнтацією на туризм і

рекреацію, а також розвиток виробничої (електроніка, машинобудування) і

агропромислової співпраці;

2) туристичної зони Криму з ефективним режимом стимулювання

вкладень у сферу рекреації і розміщення нових виробництв обмежених за

екологічними критеріями;

3) науково-технічних зон Києва і Харкова, створенних на базі

провідних дослідних центрів, інститутів і КБ;

4) магазинів типу “duty-free shop” у структурі міжнародних

аеропортів, митниць та прикордонних переходів.

Насьогодні, ініціаторами створення СЕЗ виступили обласні та районні Ради

Львівської, Чернівецької, Чернигівської і Волинської областей, міст

Севастополя, Керчі та Маріуполя. Проте, слід відмітити, що, незважаючи на

достатню опрацьованість загальних вимог, щодо організації СЕЗ різних типів, в

нашій державі функціонують лише зона інваційного характеру в м.Броди

Львівської області та Південнокримська експериментальна економічна зона

“Сиваш”, які поки що не дали відчутного господарського ефекту.

З метою поліпшення організації СЕЗ та залучення до них іноземного капіталу

створюється при Мінекономіки державна структура – Агенство з питань

спеціальних (економічних) зон. На 1999-2001 роки передбачено створити такі

спеціальні (вільні) економічні зони:

1. “Славутич” (м.Славутич, Київська область).

2. “Яворів” (Львівська область).

3. “Курортополіс Трускавець” (Львівська область).

4. “Інтерпорт-Ковель” (Волинська область).

5. “Закарпаття” (Закарпатська область)

6. ВЕЗ в м.Севастополь (АРК).

7. ВЕЗ в містах Ялта і Алушта (АРК).

8. ВЕЗ в м. Керч (АРК).

9. ВЕЗ в м. Феодосія (АРК).

10. “Аджалик” (Одеська область).

11. “Антарктида” (Одеська область).

12. “Порто-Франко” (Одеса).

13. “Буковина” (Чернівецька область).

14. “Яремга” (Івано-Франківська область).

15. Міжнародна ВЕЗ “Рені-Галац-Джурджулешті”(м.Рені, Одеської обл. Та

Миколаїв).

Див.: Бизнес, №7, 15 лютого 1999р. – с.7.

У режимі “porto franko”, з перспективою наступного ускладнення функцій,

можуть працювати порти Одеси, Іллічевська, Ізмаїла, Ялти, об’єдниних проектом

Чорноморської зони економічної співпраці з портами інших держав цього регіону

– Болгарії, Румунії, Турції, Грузії, Росії: Туапсе, Поті, Батумі, Констанца,

Бургас, Варна, Трабзон, Самсун.

В даний час в Україні простежується орієнтація на залучення в створення СЕЗ

іноземних інвестицій транснаціональних корпорацій (далі ТНК). ТНК, які

володіють потужною виробничо-збутовою структурою, практично необмеженими

фінансовими ресурсами, можливістю гнучкої географічної переоріентації і

достатньо стійким до змін становищем на ринку, не будуть потребувати

специфічного економічного і організаційного режиму СЕЗ. Тому, акцентуючи

увагу на ТНК, необхідно, щоб СЕЗ володіла вагомими перевагами (транспорт,

система комунікацій; географічне розміщення стосовно ринків постачяння і

збуту, тощо), які вписуються у вже сформовану стратегію корпорацій та не

створювала труднощів організаційно-правового характеру. Необхідність

виконання цих умов при повній (або майже повній) індиферентності до інших –

характерна риса мотиваційного механізму інвестування капіталу

транснаціональними корпораціями в СЕЗ.

Даний висновок може служити точкою відліку формування інвестиційного клімату

в СЕЗ, якщо останній буде орієнтований на заохочення засобів великих та

гігантських фірм світу, а також в силу об’єктивних історичних умов, коли

іноземні дочірні підприємства транснаціональних корпорацій американського та

європейського походження були розміщенні і практично діяли в цих державах до

створення СЕЗ, вони виявилися недостатньо (чи неадекватно) присутніми в

багатонаціональних підприємствах СЕЗ. Більше того, згідно оцінок спеціалістів

МОП і Центру ООН, спеціальні економічні зони традиційно залучають не

гігантські ТНК світу, а багатонаціональні фірми меншого рівня (малого та

середнього бізнесу).

Розглядаючи питання місця і ролі спеціальних економічних зон в економіці

регіонів і країн, слід апріорно виходити з того, що економіка спеціальних

економічних зон і економіка відповідної території великою мірою взаємозалежна.

Практика свідчить, що більшою ефективністю відзначаються зони, наприклад, в

країнах, які характеризуються динамічним розвитком. Це країни Південно-Східної

Азії, Південної Америки. Але і в цих країнах зони одного й того ж класу, але

різні за розмірами і обсягами виробництва, мають неоднакові показники. Більшою

ефективністю відзначаються зони невеликого розміру. Це пов’язано з мобільністю

виробництва таких зон, здатністю більш швидко пристосовуватися до умов, які

доволі часто змінюються еластичністю управління. Тобто, ефективність діяльності

зон залежить перш за все від тих же факторів, що і виробнича діяльність,

розміщена безпосередньо в зонах.

Цілком очевидно, що країна-резидент, на території якої створюється або діє

спеціальна економічна зона, розраховує на певні позитивні наслідки.

Вони можуть бути прямими, тобто у вігляді прибутків або опосередкованими, тобто

проявлятися у придбанні нових технологій, навчанні робітників новим професіям,

створенні виробничої і соціальної інфраструктури, зменшенні безробіття,

збільшенні експорту, заміщенні імпорту тощо. Звичайно, кожна з країн-резидентів

при створенні на своїй території спеціальної економічної зони перш за все

орієнтується на залучення іноземних інвестицій, що дозволяє поряд з капіталом

отримати передову техніку, новітню технологію, інтелектуальний потенціал,

досвід управління. Саме це також дозволяє державі планувати у перспективі

структурну перебудову господарства, нарощувати обсяги виробництва продукції, у

тому числі імпортозамінної.

Як свідчить досвід, іноземні інвестиції, як правило, надходять до тих країн,

де стабільна політична ситуація, динамічна економіка, створюються належні

умови для інвестування. Останнє означає, що країни-резиденти при розміщенні

зон повинні нести відповідні витрати. Наприклад, Китай на початковій стадії

розвитку зон (перша половина

80-х років) витрачав на залучення одного долара приблизно 7,5 юанів. Понесені

витрати Китай перекриває швидким задіянням зони і її ефективним

функціонуванням у наступному. Важливе значення має використання новітніх

технологій, передових принципів маркетингу і менеджменту. Продукція

новостворенних підприємств має забезпечити насичення внутрішнього ринку і

одночасно утвердитися на світовому ринку. При цьому, як показує прктика,

більш ефективним є створення у зонах невеликих за розмірами об’єктів, що

пов’язане з їх більшою мобільністью, більш простим, але надійним апаратом

управління. Це є однією з причин того, що об’єкти саме такого класу

розміщуються в зонах і те, що їх представляють середні і невеликі за

розмірами капіталу фірми.

Нерідко простежується і елемент національної ментальності. Закордонні

інвестори і підприємці іноземного походження тяготіють до своєї історичної

батьківщини. Найчастіше вони володіють середнім і невеликим капіталом,

відзначаються національним патріотизмом, легкі на підйом. Саме цим можна

пояснити той факт, що найбільшими інвесторами у спеціальні економічні зони

КНР є “хуацяо”, тобто китайці, що мешкають поза межами Великого Китаю – у

Гонконзі, на Тайван, в інших державах.

Найбільшою мірою виробничі об’єкти, що створюються у спеціальних економічних

зонах представляють такі галузі промисловості, як легка (текстильна

індустрія, виробництво одягу), деревообробна (виробництво буддеталей,

меблів), харчова (продукти харчування), електроніка, мошинобудування. Це

пояснюється тим, що вироби зазначених галузей можуть споживатися як на

зовнішньому, так і на внутрішньому ринках. Транспортування продукції цих

галузей, як і забезпечення виробництва комплектуючими й сировиною, не

становить значної проблеми. Для цих виборів можуть використовуватися місцеві

компоненти та комплектуючі. Як правило, готові вироби зазначених галузей є

досить рентабельні.

Найчастіше при формуванні виробничого сектору зони підприємства первинних

галузей стають базовими і на їх основі відбувається формування промислового

ядра зони. Це підтверджується досвідом створення об’єктів електронної

промисловості у Бразілії та Мексиці, текстилю та одягу на Філіпінах, у

Малайзії та Єгипті.

Характерним є також те, що досить часто у спеціальних економічних зонах

зберігається саме та виробнича спеціалізація, яка з’явилась там уперше.

Поступово набуваючи досвіду, підприємці розширюють потужності підприємств

своєї галузі, створюючи тим самим монокультурне виробництво. У ряді випадків

це веде до небажаних наслідків, оскількі не дозволяє гнучко реагувати на

структурні зміни у світовому виробництві та поділі праці.

Проте, можна також назвати і приклади зворотнього характеру. Трапляється так,

що несподівано для організаторів зони її спеціалізація формується інакшою.

Зокрема, такий прецедент стався у експортно-виробничій зоні о.Маврикій, де

спеціалізація планувалася наступною: електронна промисловість – 30%, а

виробництво текстилю та одягу – 25%. Однак після п’яти років діяльності зони

виробництво текстилю та одягу досягло 87% , меблевої промисловості – 2,5%, а

частка виробів електронної промисловості склала лише 1%.

При складанні концепції створення спеціальної економічної зони потрібно

зважувати інтереси інвесторів та враховувати їх в установчих документах. Це

обумовлено приватним характером капіталу, намаганням кожного інвестора мати

не тількі тверді гарантії його збереження, але і утворення необхідних умов

збільшення. Умови включають привілеї і пільги, що стосуються оподаткування

прибутків, митних зборів, платні за використання місцевих ресурсів тощо.

Наслідки діяльності ряду зон підтверджують, що привілеї та пільги інвесторам

вагомі для їх активного залучення, але в ряді випадків це питання є

другорядним. На першому місці інвесторів привертає стабільність політичного,

економічного та правового режимів, а вже потім вивчаються можливості регіону

у забезпеченні ефективної роботи, терміни та розміри потенційних прибутків.

У більшості випадків при створенні вілних економічних зон фіксується бажання

країни-резидента отримати нові технології, забезпечити підготовку кадрів для

освоєння “ноу-хау”. Нажаль, бажання, подекуди, залишається нездійсненним.

Іноземні підприємці забезпечують передачу новітніх технологій у загальне

користування лише тою мірою, якою це потрібно для розвитку власного

виробництва і забезпечення випуску конкурентноспроможної продукції. Найкращим

варіантом запозичення технології є розміщення у вільній зоні спільного

підприємства, коли іноземний інвестор у відповідності з угодою передає

техніку, технологію, “ноу-хау” та досвід управління. Саме таким чином

відбувається інтеграція сучасних технологічних схем в економіку створюваної

зони, а значить, і в економіку держави.

Поряд з іншими позитивними сторонами функціонування зон для країни-резидента

(податки, митні збори, платня використання ресурсів) значне економічне і

соціальне значення має створення нових робочих місць. Розміри заробітньої

платні на іноземних та спільних підприємствах перевищують відповідні оклади

на підприємствах, розташованих поза зоною.

Особливості і принципи створення спеціальних економічних зон на території

України.

Досвід функціонування спеціальних економічних зон показав, що внаслідок

їнього створення досягається суттєвий загальногосподарський ефект, який

носить комплексний характер. З погляду міжнародних економічних відносин він

складається за рахунок дії таких чинників господарського росту, як інтеграція

у світове господарство, використання порівняльних переваг з позиції, перш за

все, глобальної економіки, запровадження принципів вільної чи пільгової

торгівлі, а також можливість включення у відтворювальний процес іноземних

інвестицій.

Мал. 1.1 Формування сукупного ефекту функціонування спеціальної

економічної зони з погляду міжнародних економічних відносин.

Якщо ж розглядати ефект від діяльності спеціальних економічних зон під кутом

зору національної економіки, то він формується внаслідок залучення

капіталовкладень та активізації експортно-імпортних зв’язків, прискореного

економічного розвитку регіону та держави вцілому, формування полігону

нововведень, та одержання демонстраційного ефекту. Залучення капіталовладень,

активізація експортно-імпортних зв’язків забезпечуються наданням в межах

спеціальних економічних зон всіляких пільг (податкових, митних та інших), що

створює сприятливий клімат для залучення інвестицій, в першу чергу іноземних.

Це є важливим фактором ринкових перетворень та розвитку національної

економіки, її інтеграції у світове господарство. Надання пільг, в свою чергу,

активізує економічну, включаючи зовнішньоекономічну діяльність, як

спеціальної економічної зони, так і територій, що знаходяться у сфері її

впливу. Крім того, спрощується вихід національних компаній на зовнішній

ринок, формується певний досвід роботи на ньому.

Економічний ефект для розвитку регіону проявляється в тому, що розвиток зон

із спеціальним режимом діяльності стає необхідним стартовим імпульсом.

Функціонування спеціальної економічної зони є одним з джерел поповнення

доходу місцевих бюджетів та державного бюджету. Це стосується не тільки

прямих податків, які спрямовуються до бюджету, але й збільшення податкової

маси за рахунок активізації обороту товарів та послуг, інтенсивної фінансової

діяльності, залучення приватних та інших підприємницьких структур до

співоробітництва з зональними структурами, тощо. Крім того, концентрація

значної частини податків та інших обов’язкових платежів у місцевому бюджеті

дає додатковий стимул для розвитку регіону.

Існування спеціальної економічної зони утворює сприятливі умови для

соціального розвитку регіонів, оскільки зростає життєвий рівень населення,

вирішуються гострі соціальні питання, наприклад, такі як безробіття,

розширення послуг для населення та інші. Важелі, що несе в собі ідея

спеціальних економічних зон, як засобу регіональної політики, можна

застосувати для цілеспрямованого розвитку регіонів, проведення корекції

економічного розвитку, позбавлення окремих негативних тенденцій.

Економічний ефект для розвитку держави грунтується на тому, що створення та

функціонування спеціальної економічної зони дає не тільки економічний ефект

для регіону, але й макроекономічний ефект для держави вцілому. Спеціальні

економічні зони слід розглядати в якості потужнього інструменту державної

політики структурної перебудови економіки, коли ці зони можна запровадити

відразу у декількох регіонах. З формуванням спеціальної економічної зони

відбувається інтеграція певних територій (регіонів) у світову економіку,

завдяки чому створюються своєрідні “острівки конкурентноспроможності” в

економіці, яка ще не повністю готова до міжнародної конкуренції.

Необхідно зауважити, що спеціальна економічна зона може використовуватися в

якості полігону нововведень, мати демонстраційний ефект. Завдяки своїй

відносній відокремленості спеціальна економічна зона виступає як діючий

дослідний об’єкт для впровадження та випробування нових технологій, розробок

у тій або іншій галузі. Очевидно, що успішне втілення новітніх розробок стане

основою для перенесення досвіду в інші регіони, матиме великі практичні

наслідки з огляду демонстрації розгортання економічної реформи.

Слід підкреслити ті економічні вигоди, які досягаються з створенням вільних

економічних зон. Серед них можна виділити прямі та непрямі (опосередковані).

До прямих вигод відносяться прибутки адміністрації зони у національній та

вільноконвертованій валюті, виплати, податки та орендна плата, які сплачують

компанії, що діють в зоні, доходи робітників, прибутки внаслідок забезпечення

комунальними послугами (водо- та енергопостачання, зв’язок, каналізація),

постачання сировини, тощо, прибутки; від зв’язків з компаніями, розташованими

за межами зони і прибутки за рахунок розширеня обороту товарів та послуг. У

складі непрямих переваг перебувають активізація діяльності в регіоні і

розширення економічної взаємодії з іншими регіонами країни та з закордрном,

вдосконалення місцевих професійних навичок, надбання нових технологій та

передового досвіду, зростання якості товарів та послуг, прискрення процесів

структурної перебудови у промисловості.

Ефективне функціонування СЕЗ багато в чому визначається заходами із створення

сприятливого інвестиційного клімату в СЕЗ. Для цього необхідно забезпечити

довгостроковий і контрольований характер економічної політики, лібералізувати

умови переміщення капіталів і товарів, забезпечити надійні гарантії захисту

прав власності, сформувати ефективні форми взаємозв’язку місцевих органів

влади, місцевого і регіонального самоврядування та органів господарського

розвитку і управління СЕЗ.

Принципи формування СЕЗ:

1. Срямування на досягнення ефективного режиму господарювання окремих

суб’єктів при позитивному народогосподарському ефекті вцілому.

2. Гнучкість і динамічність управління СЕЗ.

3. Багатоваріантність (альтернативність) підходів, форм і моделей СЕЗ.

4. Перспективність розвитку.

5. Відповідність пріоритетних напрямків розвитку СЕЗ пріоритетним

напрямкам розвитку регіонів і держави.

6. Врахування вимог національної безпеки.

СЕЗ створюються як економічні анклави, які стоять поза рамкою економіки

країни, що приймає. Практика створення та функціонування СЕЗ показує

помилкову думку про те, що вплив зон на національну економіку може бути

тільки позитивним і не вимагає заходів спеціального регулювання. СЕЗ,

виступаючи формою міжнародної співпраці є результатом певного компромісу між

інвестором і стороною, яка приймає. Така ситуація підкреслює наявність

певного внутрішнього протиріччя, властивого СЕЗ, як елементу міжнародних

економічних відносин.

Як і будь-яке складне утворення, спеціальні економічні зони можуть спричинити

негативний вплив на господарську систему регіону. До складових цього впливу

можна віднести необгрунтовану дезінтеграцію економічного режиму певного

регіону внаслідок виділення спеціальної економічної зони, перерозподіл

ресурсів для її розвитку на шкоду іншим регіонам. Формування спеціальної

економічної зони може стати чинником активізації небажаних видів економічної

діяльності, викликати побажання інших регіонів країни, подекуди

необгрунтовані, мати власні зони з подібними пільгами. Все це необхідно

врахувати при обгрунтуванні створення зони з метою максимального обмеження

потенційних вад.

Досвід функціонування спеціальних зон в країнах, які розвиваються, свідчить,

що сторона-засновник бачить в них користь, однак, не слід перебільшувати їх

значення.

Отже, СЕЗ є одним з інструментів розвитку зовнішньоекономічних зв’язків і

удосконалення економічної структури окремих регіонів. Як свідчить практика іх

створення і функціонування, основна перевага СЕЗ для країн, які здійснюють

перехід від адміністративно-командної до ринкової системи. Більш швидшке і

ефективне залучення національної економіки до використання науково-

технічного, організаційно-управлінського, економічного досвіду провідних

країн світу, залучення іноземних інвестицій, створення нових робочих місць,

вирішення проблем, пов’язаних з підготовкою сучасних високопрофесійних кадрів

- все це повинно реалізуватися в конкретних результатах – рості експортного

потенціалу, накопиченні валютних резервів, оптимізації економічної структури.

Тому у створенні СЕЗ повинні бути зацікавлені не тількі окремі регіони, але й

держава уцілому, що дозволить виробити вивірену і зважену політику центру по

відношенню до регіонів, які йдуть по шляху створення СЕЗ.

Висновки

Для послідовної інтеграції економіки країни в систему світогосподарчих

зв’язків створюються вільні економічні зони. Вони можуть створюватись з

ініціативи місцевих органів влади. Пропозиції про створення ВЕЗ вносяться до

уряду України місцевою владою області (району), на території якої

передбачається організація зони. Найбільш перспективними територіями для

створення таких зон є Закарпатська, Донецька, Луганська, Харківська області,

а також міста Одеса, Маріуполь, Суми. Фінансування робіт щодо підготовки

інвестиційних проектів забезпечується ініціаторами створення ВЕЗ.

Серед найбільш важливих завдань, вирішення яких можливе шляхом створення на

території з вигідним географічним розташуванням більш пільгових у порівнянні

з іншими формами зовнішньоекономічної діяльності умов, слід відзначати:

1. залучення в економіку України іноземного капіталу,

передової технології та управлінського досвіду;

2. створення інфраструктури для розширення міжнародних

економічних зв’язків (у тому числі валютно-кредитних, страхових,

інформаційних, транспортних), які дозволяють використати ВЕЗ як канал між

внутрішньою та зовнішньою економікою;

3. розвиток експортної зони та збільшення валютних надходжень,

у тому числі за рахунок переробки сировинних ресурсів, поступаючих на

світовий ринок у непереробленому вигляді;

4. підвищення ефективності впровадження у виробництво

вітчизняних та зарубіжних науково-технічних розробок з подальшою передачею

результатів для широкого використання в економіці країни та за кордоном;

5. апробація на локальному рівні різноманітних варіантів

впровадження нових форм господарювання, пристосованих до умов світового

ринку;

6. практичне навчання наших фахівців способам та методам

міжнародного бізнесу з подальшим використанням отриманих навичок роботи поза

зоною;

Виходячи з конкретної цільової та галузевої спрямованності ВЕЗ можуть

поділятися на кілька видів:

1. комплексні спеціальні економічні зони виробничого характеру

(Харків, Донбас, Луганськ та ін.);

2. зовнішньоторговельні – вільні митні зони та порти, зони

експортного виробництва та транзитні зони (Одеса, Маріуполь);

3. функціональні або галузеві (технологічні парки, технополіси,

туристські, страхові, банківські та інші зони).

Перелічені види вільних економічних зон можуть виконувати народногосподарські

та зовнішньоекономічні функції. Зовнішньоторгівельні зони призначаються в

основному для забезпечення валютних надходжень за рахунок створення

спеціальних складів, здачі в оренду приміщень для виставок, перевалки та

доробки транзитних вантажів.

Технологічні парки та технополіси можуть сприяти прискоренню науково-

технічного процесу на основі активізіції міжнародної співпраці в галузі

запровадження результатів вітчизняної фундаментальної науки з метою розробки

нових наукомістких технологій, випуску готової продукції та розширення їх

експорту. ВЕЗ комплексного характеру створюються на порівняно обмежених

територіях з урахуванням їх вигідного географічного положення на транспортних

шляхах міжнародного значення, де існують умови для широкого залучення

іноземного капіталу з метою створення виробничої інфраструктури.

Фінансова та кредитна політика держави може стати ефективним інструментом

регулювання цільової спрямованності діяльності ВЕЗ.

Для підприємств України, спільних та іноземних компаній, працюючих у ВЕЗ,

можуть передбачатися такі податкові пільги:

ü зниження (відміна) податку на прибуток (доход) та його переказ за

кордон (для іноземних інвесторів);

ü збільшення строків вивільнення від сплати податків (для спільних та

іноземних підприємств);

ü видача податкових кредитів (тимчасове вивільнення від податків з

подальшою їх виплатою);

ü встановлення строків прискореної амортизації основних виробничих фондів;

Підприємства, розташовані у ВЕЗ, можуть сприяти залученю іноземних

інвестицій, впровадженню новітніх технологій, активізації вітчизняного ринку,

поліпшенню інвестиційного клімату в Україні.

Список використаної літератури:

1. Закон України “Про загальні засади створення і функціонування

спеціальних (вільних) економічних зон” від 30 жовтня 1992р.

2. Закон України “Про режим іноземного інвестування” // Відомості

Верховної Ради України, № 19, 1996р.

3. Закон України “Про захист іноземних інвестицій в Україні”// Відомості

Верховної Ради України, № 46, 1992р.

4. Авдокушкин Е. Организация технологических центров в Китае// Проблемы

теории и практики управления. – 1994г., № 4.

5. Бабинцев В., Валиулин Х. Особые экономические зоны// Российский

экономический журнал. – 1992г., № 9

6. Березовская И. Свободы не видать// Бизнес, 1999г., № 7.

7. Боринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини. – К.: Знання,

2000.

8. Валютно-фінансові проблеми ринкової трансформації (приклад України). –

К., 1999р.

9. Данько Т.П. Свободные экономические зоны в мировом хозяйстве. – М.,

1998г.

10. Дегтярёва О.И. Внешнеэкономическая деятельность. –

М., 1999г.

11. Дергачёв В.А. Свободные экономические зоны в

современном мире. 2-е изд. – Одесса, 1996г.

12. Загородній А. Вільні економічні зони: світовий

досвід створення та функціонування// Економіка України. – 1995р., № 4.

13. Пила В., Чмир О. До питання формування вільних

економічних зон в Україні// Економіка України, 1996г., № 12.

14. Сидоров А. Особливості законодавчого забезпечення

вільних економічних зон в Україні// Економіка України, 1996г., № 12.

15. Україна на роздорожжі.//За ред. Зіденберга А.,

Хоффмана Л. – Пер. З англ. – К.: Фенікс, 1998р.

16. Філіпенко А.С. Економіка зарубіжних країн. – К., 1996р.

17. Чмырь Е.С. Свободные экономические зоны: подходы к

классификации// Организация и регулирование экономики – К.: Лыбидь, 1993г.,

Вып. 113.

18. Шевчук В.Я., Рогожин П.С. Основи інвестиційної

діяльності. – К.: Генеза, 1997р.