3.2. Особливості української приватизації 14

3.3. Законодавчі акти, що регулюють процеси приватизації в Україні 15

3.4. Державні органи управління, основні принципи, способи, суб’єкти й

об’єкти приватизації на Україні 16

3.5. Аналіз приватизаційних процесів на Україні 19

3.6. Підсумки приватизації на Україні 22

Висновок 25

Список використаної літератури 27

Вступ

Під час переходу до ринкової економіки в Україні, як і в інших

постсоціалістичних країнах, здійснення реформ зіткнулося з рядом об’єктивних

труднощів, першочерговою серед яких, безумовно, можна назвати проблему

власності.

Проблема ця не нова і займає розуми людей уже не одне сторіччя. Перші згадки

про власність, як одну з основних характеристик держави, з’явилися ще в

глибокій давнині — у Вавилоні, Китаї й інших країнах.

Процес реформування відносин власності в Україні супроводжується здійсненням

політики роздержавлення та приватизації, пов’язаної зі структурною

перебудовою економіки, змінами у формах господарювання і, отже,

перетвореннями в продуктивних силах та виробничих відносинах.

Коло питань, пов’язаних зі здійсненням процесу роздержавлення, торкається

всіх сфер соціально-економічного життя. З’ясування їхньої сутності має

кардинальне значення як при аналізі пережитого країною періоду, так і гаданих

можливостей її майбутнього. Тому проблеми роздержавлення власності

відносяться до числа найбільш актуальних проблем сучасного становища України,

у них зосереджені найбільш складні в теоретичному відношенні і важкі для

практичного вирішення питання розвитку країни.

В даний час на Заході починаються спроби математичного розрахунку

оптимального сполучення двох форм власності, оптимальної структури, у котрій

будь-які відхилення — відставання або забігання вперед — загрожують зниженням

економічної ефективності. За даними Л.Л. Вегера, максимальна ефективність

суспільного виробництва в європейських країнах може бути досягнута при

питомій вазі держсектора у ВНП рівному 24,5%.

Розробці теоретичних, методичних і практичних питань реформування відносин

власності присвячено роботи таких вітчизняних вчених як В. Бесєдіна, І.

Бондар, Л. Верховодової, Л. Воротіної, В. Геєця, В. Голікова, М. Гольцберга,

О. Кухленка, Ю. Єханурова, О. Ковальова, Н. Кузнецової, П. Кучерявенка, В.

Ланового, І. Лазні, С. Мочерного, О. Пасхавера, О. Рудченка, А. Федоренка, Л.

Хасан-Бек, М. Якубовського та інших. В російській та іноземній економічній

літературі широко висвітлювалися ці проблеми в роботах Р. Брюса, Є. Гайдара,

М. Дерябіної. Я. Корної, Н. Крилової, Д. Ліптона, А. Радипна, В. Рутгайзера,

Дж. Сакса, Д. Спелбекера, В. Студенцова, Р. Фрідмана, А. Чубайса,

Р. Ширяєвої та інших.

Розділ 1. Загальне поняття роздержавлення та приватизації.

1.1. Зміст роздержавлення та приватизації.

Сутність роздержавлення полягає в обмеженні адміністративного втручання

державних управлінських структур (можливо до межі повного виключення) в

господарську та інвестиційну діяльність підприємств.

В широкому розумінні роздержавлення означає руйнування управлінської

монополії держави. До основних обмежень втручання держави належить відмова

держави від надання підприємствам дотацій, субсидій, гарантованих кредитів;

скасування примусового державного замовлення; обмеження (не відмова)

втручання держави у процес ціноутворення. Це розширення самостійності

підприємств і організацій (наприклад, звільнення від надмірної опіки,

скутості), це відхід держави від оперативного господарського керівництва

первинними господарськими ланками. Це зміна форм і методів господарювання.

Роздержавлення у вузькому значенні передбачає перетворення державної

власності в інші її форми, супроводжуване обов’язковою зміною власника:

держави на іншого — приватна особа, колектив, сімейне господарство,

акціонерне товариство тощо.

Приватизацію ж можна розуміти як форму роздержавлення, що передбачає

перетворення державної власності в приватну. Власне, суть приватизації

визначається самою суттю приватної власності. Насамперед це створення

механізму реалізації приватної власності виробника в нових умовах

виробництва, перетворення його в повноправного хазяїна, забезпечення йому у

всіх сферах господарської діяльності прямої залежності рівня споживання від

рівня виробництва.

Приватизація в перехідній економіці є переважною формою роздержавлення, з

одного боку, і наділення громадян власністю за рахунок перерозподілу

суспільного майна, з іншого. Під приватизацією, як правило, розуміють продаж

або безоплатну передачу державної власності в руки окремих громадян, трудових

колективів або юридичних осіб. На базі державних підприємств можуть виникати

приватні і змішані фірми в різноманітних організаційно-господарських формах —

від індивідуальних підприємництв до усіх видів корпорацій.

Сенс приватизації власності полягає в відчуженні державної власності на

користь юридичних осіб і громадян та формуванні приватної, колективної,

змішаної (спільної) форм власності.

Роздержавлення пов’язане насамперед із прагматичними міркуваннями на макро- і

мікроекономічному рівнях. У першому випадку воно покликано зміцнити ринкові

основи в економіці, здійснити децентралізацію і скорочення масштабів

державної підприємницької діяльності для підвищення ефективності всієї

державної системи, зменшити бюджетний дефіцит. На мікроекономічному рівні

завдання полягає в поліпшенні техніко-економічних показників роботи

підприємств.

Роздержавлення і приватизація мають одну мету — створення багатоукладної

соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Цілісна система заходів роздержавлення включає щонайменше чотири компоненти:

дебюрократизацію керування господарством; обмеження державної підприємницької

діяльності; стимулювання приватного капіталу; згортання регулювання

економіки.

Питання визначення ролі держави в процесі приватизації значною мірою

обумовлює як темпи проведення приватизації та її прибутковість, так і перебіг

соціально-економічної трансформації суспільства взагалі, зокрема структурну

перебудову господарства та вирішення соціальних проблем.

Центральним і спірним у дискусії з приводу доцільності роздержавлення

приватизації залишається питання про хиби державних підприємств і переваги

приватного сектора економіки.

Основні аргументи прихильників роздержавлення та приватизації полягають у

наступному:

– роздержавлення сприяє росту ефективності за рахунок зниження витрат

виробництва, швидкої адаптації до попиту, введення раціональних методів

виробництва і розширення можливостей фінансування;

– комерціалізація і безпосередня зв’язок із ринком забезпечують більш

ефективний контроль;

– скорочення дотацій і оздоровлення бюджету створюють можливості більш

ефективної витрати його коштів;

– демонополізація сприяє створенню гнучких мобільних виробничих

структур, упровадженню нової технології;

– поділ економічних і політичних чинників призводить до росту

економічної відповідальності за прийняття інвестиційних рішень.

Противники роздержавлення висувають свої аргументи:

– знижуються можливості забезпечення підприємств ресурсами;

– росте збиток, який наноситься навколишньому середовищу;

– реалізація короткострокових цілей максимізації прибутку завдає шкоди

довгостроковим інтересам підприємств (“проїдання” власного капіталу);

– виникає небезпека скупки національних підприємств іноземними

інвесторами;

– зростають шанси росту цін на товари і послуги, знижується

забезпеченість робочими місцями.

Але оцінюючи ефективність державних підприємств, необхідно насамперед мати на

увазі, що одна з головних задач, поставлених перед ними, — сприяння

реалізації загальнонаціональних цілей, що зовсім не обов’язково жорстко

пов’язано з принципом максимізації прибутку.

Збитковість деяких державних підприємств пов’язана з узвичаєною практикою їх

використання для виконання ряду специфічних макроекономічних функцій, які

вони здійснюють у загальнонаціональних інтересах, зокрема:

– забезпечення діяльності малорентабельних галузей господарства, що

традиційно не представляють для приватного капіталу інтересу, але розвиток

яких визначає загальні умови відтворення (це відноситься насамперед до

галузей економічної інфраструктури — енергетика, транспорт, зв’язок);

– “оздоровлення” старих галузей (чорної металургії, суднобудування тощо).

– допомога життєво важливим галузям економіки з метою забезпечення

економічної життєздатності і розгортання науково-технічного прогресу,

зміцнення на цій основі престижу і позицій країни у світовому господарстві

(до числа таких галузей відносять науко- і капіталоємкі — авіакосмічну,

атомну, автомобілебудівну, електронну, нафтопереробну тощо);

– проведення регіональної політики шляхом будівництва промислових

підприємств і створення робочих місць, перепідготовки кадрів для згладжування

існуючих соціально-економічних розходжень;

– охорона навколишнього середовища на базі впровадження безвідхідних і

екологічно чистих технологій у сферах виробництва, що потенційно

представляють небезпеку в екологічному відношенні, зокрема у видобувній

промисловості, в енергетиці.

Приватизації не підлягає значна частина державної власності. Вона включає:

майно органів державної влади, управління, Збройних Сил; золотий і валютний

фонди; державні матеріальні резерви; комплекси з виготовлення цінних паперів

і грошових знаків; засоби урядового, фельд’єгерського та спеціального

зв’язку; об’єкти державної метеорологічної служби; національні культурні та

історичні цінності; об’єкти освіти, науки, культури, що фінансуються з

бюджету (ті, що належать підприємствам, можуть приватизуватися за умови

збереження освітянського призначення); майнові комплекси підприємств з

виготовлення зброї, наркотиків та радіоактивних речовин; атомні

електростанції тощо.

Перегляд господарської концепції державного сектора, курс на роздержавлення

повинен призвести не до скасування особливих функцій державного сектора, а до

надання останньому більшої ефективності і динамічності, переносу уваги на

фінансові результати його роботи.

Крім усього іншого, роздержавлення і приватизація ведуть до змін у механізмі

фінансування діяльності підприємств. Якщо державні підприємства черпають

ресурси з державних банків, позик, податкових надходжень, то після

роздержавлення вони переходять на інші джерела фінансування — активи

приватних банків, прямі інвестиції через фондові біржі приватними особами або

установами (пенсійні фонди або страхові компанії), а також кошти закордонних

інвесторів. Якщо державна компанія може у випадку фінансових утруднень

звернутися по допомогу в міністерство фінансів, то після роздержавлення ця

можливість зникає.

1.2. Цілі приватизації.

Конкретні програми приватизації зазвичай переслідують декілька цілей.

1) Шляхом продажу державної власності полегшити тягар державного бюджету,

ліквідувавши дотації підприємствам і збільшивши надходження в бюджет.

2) Створити конкурентні умови в тих галузях, де всі підприємства, будучи

державними, управлялися з єдиного адміністративного центру.

3) Скористатися зміною форми власності і провести попередню

раціоналізацію структури крупних державних корпорацій до їхнього перетворення

в приватні.

4) Здійснити приватизацію й акціонування так, щоб контроль над крупними

корпораціями потрапив у руки тих приватних осіб або інститутів, що

зацікавлені в розвитку виробництва, а не в спекулятивному перепродажі

власності.

5) Скористатися приватизацією для максимального “розпорошення” акцій

серед робітників і дрібних службовців. Цей захід розглядається як складовий

елемент загальної соціальної політики, яка стимулює участь трудящих у

капіталі або управлінні підприємства.

Але в кожній країні існують специфічні відхилення від вищезазначеної

загальної схеми. Вони залежать від рівня розвитку країни, історичних

передумов, нарешті, від національного менталітету, та багатьох інших

факторів. Якщо в країнах із розвиненими ринковими системами приватизація має

обмежені масштаби, припускає використання ринкових (грошових) засобів

відчуження, спрямована насамперед на оздоровлення державних фінансів,

скорочення витрат державного бюджету на утримання неефективних державних

підприємств, збільшення дохідної частини за рахунок продажу капіталу і

великих податкових надходжень від підприємств, що “вилікувалися” у приватних

руках, то в країнах із перехідною економікою приватизація має інші параметри.

Тут цілями приватизації виступають прискорення розвитку вільного

підприємництва, розширення приватного сектора в економіці і підвищення в

майбутньому ефективності використання виробничого майна за рахунок включення

вільної економічної ініціативи та високого особистого інтересу нових

власників до ефективного використання економічних ресурсів, що належать їм.

Конкретні цілі та підцілі, що випливають з стратегічних перспективних цілей

приватизації в процесі проведення, уточнюються і змінюються на різних етапах

приватизаційного процесу. Особливо важливим в реалізації поставлених цілей на

обрання такої моделі приватизації, в рамках якої економічні цілі не

перетворювалися б на політичні. Наприклад, в процесі приватизації в нашій

країні на другому її етапі була намічена ціль: швидко створити широкий

прошарок власників, не зважаючи на те, що для цього не існувало об’єктивних

передумов. З цієї причини означена ціль стала більш політичною, ніж

економічною, тому суспільство не одержало суттєвого ефекту від її реалізації.

1.3. Форми і методи приватизації у постсоціалістичних країнах.

Майже десятилітній досвід постсоціалістичної приватизації дозволяє осмислити

результативність її окремих форм для росту інвестиційної активності й

ефективності економіки.

У принципі, вся розмаїтість методів може бути зведена до: прямого продажу за

гроші активів і цінних паперів, пільгового продажу або безплатної передачі

активів працівникам компаній, масова ваучерна приватизація і реприватизація.

Можливі і більш детальне групування форм приватизації. Так, Світовий банк

виділяє наступні способи приватизації в постсоціалістичних країнах: прямий

продаж активів, масова приватизація по ваучерних схемах, викуп контрольного

пакета акцій менеджментом і/або працівниками, публічна пропозиція,

ліквідація, безоплатна передача муніципальним органам, акціонування,

акціонерне державне підприємство за участю іноземного капіталу. Оцінюючи

результативність перерахованих методів, варто мати на увазі, що, по-перше, у

всіх країнах використовувалися ті або інші їх комбінації, а, по-друге,

невелика купівельна спроможність громадян у порівнянні з потенційною ціною

державних активів змушувала в ході реформи власності змінювати пріоритети у

виборі методів приватизації.

Масова приватизація шляхом видачі приватизаційних ваучерів дозволяє порівняно

швидко розподілити державні активи серед великого числа громадян. Незалежно

від того, чи видаються приватизаційні свідоцтва безплатно або за деяку

невелику суму грошей, ваучерні схеми є соціально найменш конфліктним засобом

приватизації. Водночас отримані по таких схемах власницького права не можуть

кваліфікуватися як повноцінне право приватної власності і, швидше за все, є

лише стартовою умовою для подальших кроків. Переважним методом ваучерні схеми

були в Чехії, Словаччині, Росії, Монголії, Казахстані, Албанії.

Безплатність або низька ціна ваучерів дозволила більшій частині населення

взяти участь у масовій приватизації, а державні активи пройшли через етап

первинного закріплення прав власності досить швидко. Позитивним моментом є

також швидкий старт приватизації найбільш проблемної частини державних

активів — крупних промислових підприємств. Водночас ваучерні схеми,

виключивши можливість одержання прибутків від приватизації в бюджет,

поглибили проблеми внутрішнього і зовнішнього державного боргу.

Ваучерні схеми, звичайно, не найкращий шлях для формування ринків капіталів.

З країн, що проводили швидку масову приватизацію, лише в Чехії, Словаччині і

Словенії фінансові ринки мають достатню стійкість для становлення приватного

сектора економіки. Цьому в значній мірі послужила часткова реструктуризація і

передприватизаційна робота на підприємствах, цінні папери яких готувалися до

виходу на ринок. У Росії, Казахстані, Монголії й особливо в Албанії фінансові

ринки знаходяться в недостатньо стійкому стані, хоча і постійно зростають. У

більшості ж випадків зміни в правах власності, особливо на крупних

підприємствах, не супроводжувалися заходами для їхньої ринкової

реструктуризації. Фінансові й інвестиційні інститути, проминувши найбільш

вигідний спекулятивний етап створення ринку цінних паперів, виявилися занадто

слабкими для нормальної інвестиційної роботи з реальним сектором.

Приватизація методом прямих продаж активів, цінних паперів, майнових

комплексів заздалегідь підготовленому інвестору або на грошових конкурсах,

аукціонах, тендерах і т. ін. має перевагу — одержання грошей, що можуть стати

джерелом як надходжень у бюджет, так і інвестицій у приватизовану компанію.

Предметом продажу може стати лише привабливе для інвесторів, прибуткове

підприємство, тому даним методом, на жаль, не могла приватизуватися більша

частина крупних промислових підприємств, які потребували інвестицій. Число

інвесторів (особливо в порівнянні з ваучерними схемами) сильно обмежене тими,

хто реально має капітал. На відміну від розпорошеності ваучерного методу

первинне закріплення прав власності на державні активи і подальший їхній

перерозподіл може відбуватися достатньо концентровано. Аукціони і конкурси

сприяють виявленню ринкової оцінки приватизованих активів на рівні

максимально прибуткової. Але по ефективних цінах вдається продати лише

невелику частину підприємств. Більшість же підприємств реалізується по

занижених цінах (як це було, наприклад, у Східній Німеччині).

Особливий випадок — продаж активів іноземному інвестору. В усіх країнах із

перехідною економікою робилася ставка на приток інвестицій від покупців-

нерезидентів. Очікування пов’язувалися з одержанням доступу на західні

товарні і фінансові ринки, із упровадженням західного менеджменту, ростом

ринкової вартості компаній. Домінуючим метод прямих продаж був в Угорщині,

Хорватії, Естонії, використовувався в Польщі, тобто застосовувався в тих

країнах, де ще в надрах планової економіки створювалися умови для розвитку

приватної власності. Іноземний капітал оцінив цю вигоду стартових умов

приватизації, хоча реальні інвестиції усе ж були менші за очікувані і по

обсягах, і по ефективності ринкової реструктуризації економіки.

Приватизація методом прямих продаж сприяє швидкому прогресу фінансових ринків

і, що особливо важливо, створює сприятливий клімат для росту знов утворених

приватних підприємств на національному, іноземному або змішаному капіталі.

Передача або пільговий продаж державних активів працівникам приватизованих

компаній одержав поширення в ряді постсоціалістичних країн (Польща, Латвія,

Литва), причому навіть там, де початкова концепція приватизації його не

передбачала (наприклад, в Угорщині). Особливий розмах цей метод одержав у

Росії, де він використовувався в загальній схемі масової ваучерної

приватизації і сприяв первинній передачі у власність трудових колективів 3/4

приватизованих компаній. Проте найбільш істотними негативними наслідками

даного методу є дефіцит або навіть повна відсутність зовнішніх інвесторів на

початку приватизації, а також труднощі в налагодженні нормального

корпоративного управління. Вихід на ринки капіталів таких компаній може бути

утруднений.

Наступним методом приватизації є реприватизація, тобто відновлення в правах

власності осіб, незаконно позбавлених майна в результаті конфіскаційної

націоналізації. Основними формами реприватизації є: реституція (повернення

власності колишнім власникам у натуральному виді), і компенсація (повернення

вартості конфіскованого майна грошима або спеціальними ваучерами).

Реприватизація в обох цих формах проводилася в колишній Чехословаччині (потім

у Чехії), Угорщині, Болгарії, Словенії, Хорватії, Естонії. Досвід

постсоціалістичних країн показав, що найбільш сприятливо реприватизація

протікає в тих випадках, коли вона передує основним акціям по приватизації.

Запізнення з проведенням реприватизації, особливо у формі реституції, може

призвести до конфліктів між інвесторами, які вже вклали свої капітали, і

особами, що пред’являють права власності як колишні власники майна. Така

ситуація дуже несприятлива для залучення іноземних інвестицій.

Не можна стверджувати, що вся різноманітність форм та методів приватизації в

постсоціалістичних країнах обмежується лише вищеперахованими. Але,

безсумнівно, наведені у цьому розділі схеми були основними і домінуючими. Всі

інші використовувані методи були лише їх похідними або комбінаціями.

Розділ 2. Аналіз досвіду роздержавлення та приватизації зарубіжних країн.

2.1. Роздержавлення та приватизація у розвинених країнах Західної

Європи.

Роздержавлення — процес, характерний не тільки для України, це

загальносвітове явище. Воно характерне і для інших країн, як розвинених, так

і тих, що розвиваються. Аналіз даного процесу за кордоном дозволить активніше

використовувати в умовам України накопичений у світі досвід роздержавлення і

не повторювати зроблених помилок. Тому розгляд причин, характеру, методів,

результатів роздержавлення за кордоном є вкрай важливим.

Можна стверджувати, що необхідність державної присутності у виробничій сфері

в якості підприємця, яка гостро відчувався в 40-ві роки, до початку 80-х

років відпала до складу урядових заходів, спрямованих на підтримку

економічної активності, роздержавлення і приватизацію.

Наприкінці 70-х років західний капіталізм вступив у період широкої

приватизації. Не можна забувати і про той факт, що приватизація виявилася

надзвичайно вигідною в політичному плані. Переводячи на рівень підприємств

рішення непопулярних, але невідкладних і неминучих економічних проблем

(скорочення зайнятості в силу виробничої необхідності, зменшення бюджетних

дотацій шляхом підвищення цін на продукцію державних підприємств тощо)

консерватори знімали із себе як представників державної влади

відповідальність за соціально-економічне становище в країні. Тим самим вони

політично переграли соціалістів і радикалів.

Зміст західного процесу приватизації стає більш зрозумілим із дискусій, що

велися і ведуться навколо її окремих аспектів. Так, активно обговорювалося

питання про природу коштів, що мобілізуються для покупки державної власності,

і в цьому зв’язку — про народногосподарське призначення отриманої урядом

виручки. Ще одна дискусія велася з приводу розукрупнення галузевих

корпорацій, державний статус яких у свій час пояснювався природною

монополією.

Для Європи 80-х років був характерним навальний розвиток процесів

дерегулювання економіки, роздержавлення і приватизації державних підприємств,

спрямований на підвищення ефективності існуючої системи змішаної економіки,

що склалася після війни в результаті утворення значного, по західних

масштабах, державного сектора. Хвиля роздержавлення охопила багато країн

Західної Європи, оскільки в умовах загострення конкуренції з боку США і

Японії національна промисловість цих країн потребувала конкурентноздатності

на світових ринках.

Політика роздержавлення базується на ідеї, відповідно до якої організація

господарського життя відповідно до ринкових законів розглядається в якості

джерела соціально-економічного прогресу в тій мірі, у якій вона заохочує

конкуренцію, сприяє виробництву матеріальних благ.

Теоретичним обгрунтуванням курсу на роздержавлення послужила функціонально-

господарська концепція розвитку державного підприємництва, яка витіснила

соціально-політичну концепцію, що панувала раніше. Найбільш наочним є приклад

Великобританії, де роздержавлення проводилося в жорсткій формі. Ця політика

одержала назву “тетчеризм”. Тільки Франція наслідувала, щоправда з інтервалом

у 7 років, приклад британської “шокової терапії”. У інших же

західноєвропейських країнах зберігається значення соціально-політичної

концепції державного підприємництва, наприклад в Італії або Іспанії, і там

діють більш обережно, проводячи обмежене роздержавлення.

Початок роздержавлення як цілеспрямованої системи заходів для скорочення

державної підприємницької діяльності було покладене у Великобританії, а потім

ця система швидко поширилася по континенті. Уряди Франції, Бельгії, Італії,

ФРН, Нідерландів, а також очолювані соціалістами уряди Іспанії, Австрії і

Швеції заявили про свої наміри приступити до роздержавлення принаймні частини

державного сектора.

Ідея державного підприємництва виявилася в такий спосіб скомпрометованою.

Навіть у ФРН, де становище державних підприємств завжди було порівняно

благополучним, підприємницька активність держави аж ніяк не користується

великою популярністю.

Роздержавлення на заході проводилося різними способами. Серед них найбільш

поширений полягав у тому, що організовувався розпродаж акцій підприємства

через фондову біржу для всіх бажаючих. Другий спосіб — продаж приватній

особі, приватній компанії частки капіталу. Цей спосіб використовується в тих

випадках, коли приватизація утруднена складним фінансовим становищем

підприємства і пропонується та його частина, що може зацікавити вкладника

капіталу, як, наприклад, у випадку з “Бритіш рейл”, що продала свою готельну

мережу. Нарешті, третій спосіб пов’язаний із продажем акцій визначеному колу

осіб — робітникам даного підприємства.

Широке поширення у Великобританії та Франції одержав розпродаж дочірніх

підприємств, що належать головному державному підприємству і здійснюють

периферійну стосовно основного виробництва діяльність. У Франції після 1986

р. було продано близько 70 дочірніх компаній, що належали державним

підприємствам, причому найчастіше іноземним покупцям.

Роздержавленню піддавалися як державні компанії, де приватним інвесторам

уступали визначену частку капіталу, так і змішані холдингові компанії, у яких

держава володіє не завжди більшою часткою капіталу. Так, французький уряд

продав 11% акцій із 66% участі в компанії “Ельф-Акітен”.

Вплив роздержавлення на державний сектор багато в чому визначається ступенем

контролю над підприємствами, котрі держава має намір зберегти. Наприклад, в

Італії не стоїть задача радикальним чином позбутися державного майна або

уступити приватному сектору контроль над основними державними холдингами.

Тому роздержавлення здійснюють таким чином, щоб не послабляти державний

сектор, а, навпаки, забезпечити підвищення господарської ефективності і

зміцнення ринкових позицій його частини, що залишилася, оскільки вона

заснована на здоровому господарському прагматизмі; поповнення державних

бюджетних коштів шляхом роздержавлення досягається при зберіганні державного

впливу.

Для збереження свого впливу в ряді компаній держава, наприклад, у

Великобританії, лишає за собою право призначати відповідальних чиновників, до

завдань яких належить стежити за тим, щоб у статут підприємства не вносилися

принципові зміни без відома країни.

Проведення політики роздержавлення зробило далеко не рівнозначний вплив на

внесок державного сектора в економіку окремих західноєвропейських країн.

Особливий контраст спостерігається між її результатами у Великобританії і

Франції, де вона здійснювалася найбільш масштабно, та іншими

західноєвропейськими країнами.

Незважаючи на значні розміри державного сектора в Австрії, ФРН, Італії, уряди

цих країн, на відміну від Великобританії і Франції, не поквапилися

здійснювати всеосяжне роздержавлення, хоча така політика здійснювалася з тими

або іншими змінами повсюди.

Скорочення державного сектора в результаті роздержавлення не внесло істотних

змін у його галузеву структуру. Залишається його вирішальний вплив в

енергетиці, транспорті, підприємствах зв’язку і телекомунікацій — близько 60%

зайнятих у цих галузях. У банківській і страховій справі зайнятість у

державному секторі велика, але скоротилося з 30% у 1985 р. до 25% у 1988 р.

Найбільше значний вплив роздержавлення зробило на промисловість, де

зайнятість на підприємствах державного сектора знизилася з 7% у 1985 р. до

3,6% у 1988 р. Незмінно невисокою вона залишається в торгівлі та послугах —

1-2%.

Важливі зміни сталися в географічному розподілі державного підприємництва в

80-ті роки. Найбільші державні підприємства, особливо в Італії, Франції,

Німеччині, Іспанії посилено розвивають транснаціональну діяльність. Бурхливо

розширюються зв’язки і створюються спільні підприємства між державними, а

також державними і приватними підприємствами західноєвропейських країн за

межами їх національних територій. У результаті роздержавлення розширюються

зв’язки підприємств не тільки в Європі, але і за її межами.

При проведенні політики роздержавлення на чолі західноєвропейського сектора

по його господарській ролі в абсолютному вираженні стоять Франція, потім ФРН

та Італія. Великобританія лишає далеко позаду Іспанію та Португалію. Список

замикають Нідерланди, Бельгія, Греція, Данія, Ірландія і Люксембург.

У якості останньої тенденції в економічному розвитку Західної Європи можна

відзначити загальне уповільнення темпів роздержавлення.

Підводячи деякі результати роздержавлення в розвинених країнах Заходу, можна

відзначити деякі моменти.

1) У переважній більшості під впливом роздержавлення, головною частиною

якого стала приватизація, економічне становище в 80-ті роки дещо поліпшилося.

У Великобританії, наприклад, спостерігалося зміцнення держбюджету, ріст

продуктивності праці.

2) Найбільше пристосованими до нових форм господарювання виявилися ті

країни, в яких ідея роздержавлення стала популярною і був забезпечений певний

соціальний і політичний консенсус (Англія, Франція).

3) Умови і механізм роздержавлення, його наслідки в різних країнах у

більшій мірі визначаються соціально-культурним середовищем і конкретною

історичною обстановкою.

4) Досвід минулого років знову підтвердив, що принципи приватної

власності, закладені, наприклад, в акціонерних товариствах, не забезпечують

соціальної справедливості.

2.2. Роздержавлення та приватизація у країнах, що розвиваються.

Результати роздержавлення в країнах, що розвиваються, ще більш суперечливі і

неоднозначні. Вони ще раз підтверджують, що успіхи в цьому процесі залежать

не тільки від наявності в суспільстві ряду об’єктивних передумов — чинників

економічного, політичного і національно-культурологічного характеру, але і

від комплексності їх включення в механізм роздержавлення. Випадання хоча б

одного з них із загального ланцюга негативно позначається на результатах і

наслідках роздержавлення. В одних країнах реалізація програм лібералізації

економіки призвела до росту ефективності й оздоровлення, в інших відбулося

погіршення економічного становища. Роздержавлення в Сирії, приміром, не

допомогло виходові країни з кризи. Гальмується цей процес у Бразилії.

Інші результати демонструють Чилі, Аргентина, Південна Корея, Тайвань.

Очевидні успіхи роздержавлення в Чилі спираються на потужну підтримку

іноземного капіталу. У цій країні низькі показники інфляції і зовнішнього

боргу, високі темпи економічного росту.

У країнах Східної Європи за всіма теоретичними посилками й аргументами в

дискусіях про роздержавлення постає центральне питання — як власність, що

нікому не належить і ніякої виявленої цінності не має, продавати людям, у

яких немає грошей.

Західні спеціалісти нездатні запропонувати східноєвропейським країнам жодного

безболісного рецепта оздоровлення економіки. Обережний підхід до використання

методів і прийомів роздержавлення в Східної Європі мотивується, по-перше,

неможливістю зіставлення умов і масштабів цього процесу

[1], а по-друге, невідкладністю вирішення цього завдання, з одного боку, і

неможливістю зробити це в найкоротший термін — з іншого.

Деякі спеціалісти схиляються до думки, що Східній Європі може бути корисний

досвід країн, що розвиваються. У даному зв’язку увага звертається насамперед

на те, що країни, які розвиваються, інтегровані у світовий ринок, тоді як

східноєвропейські ще повинні визначити своє нове місце в системі

світогосподарських зв’язків. Ще важливіші менш сприятливі в Східної Європі

юридичні, інституціональні і політичні умови для роздержавлення.

Як уже зазначалося, результати роздержавлення в східноєвропейських державах,

як і в усіх країнах, що розвиваються, неоднозначні. Раніше інших на цей шлях

вступили Польща, Чехословаччина, Угорщина, пізніше — колишній СРСР, Румунія,

Болгарія, де процес реформ і роздержавлення затягнувся насамперед через

складну політичну і несприятливу економічну обстановку. У процесі

роздержавлення при рості міжнародної конкурентноздатності товарів

східноєвропейських країн, при регулюванні цін без утручання держави, чітко

виявилися і негативні соціальні наслідки. У Польщі, Чехословаччині, Угорщині

число безробітних зростає, населення інших держав східного блока виявилося на

межі жебрацтва.

Розділ 3. Роздержавлення та приватизація в Україні.

3.1. Причини та передумови приватизації в Україні.

Зміна форм власності в нашій країні обумовлена необхідністю відходу від

надмірного одержавлення та монополістичного керування з боку держави

економікою та майже усіма сферами суспільного життя. З цієї точки зору

приватизація є важливою складовою частиною системної економічної реформи. За

рахунок зміни форм власності, трансформуючи командно-адміністративну

економічну систему, суспільство має надію одержати ефективний механізм

господарювання.

Одержавлення власності, що здійснювалося в нашій країні, не мало наукового

підгрунтя і суперечило потребам суспільного розвитку. Об’єктивною

необхідністю є існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм

привласнення. Для цього є кілька причин.

1) Сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва

в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі

й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах, у різних

галузях, регіонах, умовах праці тощо.

2) У міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв’язані процеси —

концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній

літературі пов’язується переважно з концентрацією виробництва, а отже, й

усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий

момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює

диференціацію, відгалуження, виникнення нових підприємств і виробництв.

Разом з тим, враховуючи складність процесів реформування відносин власності,

що зумовлено їх широкомасштабністю, відсутністю відповідного узагальненого

світового досвіду, необхідне постійне відстеження цих процесів, коригування

законодавчої бази з метою запобігання негативних соціально-економічних

наслідків.

3.2. Особливості української приватизації.

Роздержавлення, що проходить в Україні, принципово відрізняється від

аналогічного процесу в країнах із розвиненою ринковою економікою.

Перша і головна відмінність українського роздержавлення від західного полягає

в тому, що на Заході не було таких прецедентів, коли власність у гранично

стислі строки перетворювалася із суспільної і державної в приватну. В усіх

країнах і за всіх часів процес розподілу власності — один із найбільш

делікатних і болісних. На формування класу сучасних власників на Заході пішло

декілька сторіч. Крупна власність, частіше усього нерухомість, засоби

виробництва наживалися поколіннями людей. Процес формування класу власників

(принаймні поза екстремальними умовами) завжди був історично легітимним і

тому тривалим. Навіть у такому випадку розподіл і перерозподіл власності —

вельми болісний у соціальному розумінні процес. В жодній країні він не

відбувався відповідно до якого-небудь організаційного плану та в історично

короткі терміни.

Друга принципова відмінність нашого роздержавлення від західного полягає в

тому, що в силу історичних причин переважна частина населення в Україні

практично не має коштів для придбання нерухомого майна. Ця обставина особливо

посилилася після лібералізації цін, у результаті котрої велика частина

населення позбавилася своїх трудових заощаджень. Усе це потребує цілком

іншого підходу до купівлі і продажу нерухомості, оскільки сьогодні надання

безумовного права одержувати в приватне володіння суспільну власність за

гроші означає закріплення незаконно отриманих в останні роки коштів шляхом

вкладення їх у нерухомість. Все це не створює надійний соціально-політичний

фундамент господарювання в Україні. А при постійній погрозі соціального

вибуху про ефективність суспільного виробництва не може йти мова.

Третя принципова відмінність полягає в тому, що економіка України надзвичайно

централізована і монополізована, що робить просту передачу промислових

гігантів із державних рук у приватні неефективною і навіть небезпечною.

Четверта принципова відмінність теперішнього українського роздержавлення від

західного полягає в тому, що гадані власники в переважній своїй частині

навряд чи мають достатньо ясне уявлення про те, що з цим майном робити.

Підставою для такого твердження служать наступні обставини:

а) недостатня ментальна підготовленість населення до ринкового типу

господарювання;

б) тривалість формування ринкового культурного середовища;

в) низький рівень компетентності як законодавчої, так і виконавчої влади.

Крім того, особливістю економіки України є те, що в її господарській

структурі переважають галузі, які потребують дотацій з боку держави, й тому

важко піддаються реформуванню. В цілому структура народного господарства

країни оцінюється як складна для перетворень, бо її основу становить:

сільське господарство — 21,7%, промисловість — 43,3% (в тому числі металургія

— 21,4%), енергетика і паливна промисловість — 24,4%. Якщо до цього додати,

що країна ще не має достатньо інтегрованого у світовий простір і діючого за

законами конкуренції ринкового господарства, то неминучим є висновок про те,

що наша економічна система об’єктивно не може відмовитися від активної ролі

держави.

Вищезазначені відмінності свідчать про неможливість (і навіть небезпечність)

необдуманого копіювання моделей приватизації інших країн для використання в

Україні. Причому, це стосується не лише розвинених країн Західної Європи,

Америки та Азії, віддалених від України як територіально, так і за ступенем

розвитку продуктивних сил, а й колишніх сусідів по “соціалістичному табору”.

3.3. Законодавчі акти, що регулюють процеси приватизації в Україні.

Основними законодавчими актами, що регулюють процеси приватизації в Україні є

Закони України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про

приватизацію невеликих державних підприємств” (малу приватизацію), “Про

приватизацію державного житлового фонду”, “Про особливості приватизації майна

в агропромисловому комплексі” та “Про приватизаційні папери”. У цих законах

визначені основні принципи, засоби, суб’єкти й об’єкти процесу приватизації.

Положення цих законів розвивають і доповнюють Укази Президента України й інші

законодавчі акти.

Щорічно Верховна Рада України затверджує Державну програму приватизації, яку

подає на розгляд Кабінет Міністрів України. У цій програмі визначаються

основні цілі, пріоритети, засоби і порядок приватизації державного і

відчуження комунального майна, групи об’єктів, які підлягають приватизації,

завдання по обсягах приватизації майна, що знаходиться в державній власності,

і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим, умови, що

необхідно створити для виконання Програми, і необхідні для цього

організаційні заходи. Вищезазначена програма складається з трьох частин.

У першій частині — “Пріоритети та умови проведення приватизації” —

визначаються об’єкти приватизації, способи приватизації для різних груп

об’єктів, порядок випуску та обігу приватизаційних сертифікатів, умови участі

іноземних інвесторів у приватизації, умови, що сприяють процесу приватизації,

вимоги до республіканської (Республіки Крим) та місцевих програм

приватизації.

У другій частині — “Завдання та прогнози щодо зміни структури власності” —

обгрунтовуються форми власності та подається прогноз динаміки їх структури,

завдання щодо приватизації, прогноз надходження грошових коштів та нормативи

їх розподілу.

У третій частині — “Заходи щодо організації процесу приватизації” —

передбачаються законодавче, нормативне та методичне забезпечення

приватизації, створення мережі державних органів приватизації, сприяння

створенню інфраструктури приватизації, інформаційне, науково-дослідне,

кадрове та фінансове забезпечення.

Державна програма приватизації розробляється відповідно до концепції

роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, законів

України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизаційні

папери”.

Законодавство України передбачає. що першочерговій приватизації підлягають

об’єкти, які найбільше впливають на розвиток споживчого ринку, а також ті, що

нині стримують стабілізацію державного бюджету, гальмують економічний

розвиток України, формування її ринкової економіки. Це підприємства оптової і

роздрібної торгівлі, житлово-комунального господарства, підприємства з

переробки сільськогосподарської продукції, деревообробної, легкої

промисловості, збиткові підприємства всіх галузей, законсервовані об’єкти й

об’єкти незавершеного будівництва, строки введення яких вже минули,

підприємства матеріально-технічного постачання.

Однак реалізація Програми відбувається дуже повільно. Так, перший невеликий

аукціон продажу державного майна відбувся у Львові лише через рік після

прийняття програми.

3.4. Державні органи управління, основні принципи,

способи, суб’єкти й об’єкти приватизації на Україні.

Державні органи приватизації включають Фонд державного майна України, який

отримав законодавчі повноваження щодо приватизаційного процесу, та його

регіональні відділення і представництва. Зазначений Фонд розробляє програму

приватизації, на поточний рік і прогноз на перспективу, здійснює організацію

і контроль за приватизацією. Він підзвітний Верховній Раді Укради. Вперше в

Україні така програма була розроблена на 1992 р. і дано прогноз до 1995 р.

Разом з ним участь у приватизації беруть Національний банк, регіональні

відділення приватизації майна, Міністерство демонополізації і роздержавлення,

Державний комітет допомоги малим підприємствам і підприємництву, Державний

приватизаційний фонд. Відсутність законодавчого визначення функцій цих

установ України призводить до дублювання їх дій і ряду соціально-економічних

наслідків, що ускладнюють і гальмують процес приватизації.

До основних функцій Фонду державного майна України належать:

– видання нормативних документів з питань приватизації;

– участь у розробці методичної і нормативної документації щодо

приватизації державного майна;

– розроблення щорічних програм приватизації загальнодержавного майна;

– створення комісій з приватизації;

– перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні товариства;

– продаж державного майна;

– участь в створенні спільних підприємств;

– надання ліцензій посередникам;

– залучення іноземних інвесторів;

– складання щорічного звіту про проведення приватизації, балансу

заходів і витрат Фонду та інформування про хід приватизаційного процесу в

країні.

До функцій Фонду державного майна і його регіональних відділень і

представництв не належить відслідковування соціально-економічних наслідків

приватизації.

Основними принципами приватизації в Україні є:

– законність;

– державне регулювання і контроль;

– надання громадянам України пріоритетного права на придбання

державного майна;

– надання пільг для придбання державного майна членам трудових

колективів приватизованих підприємств;

– забезпечення соціальної захищеності і рівності прав участі громадян

України в процесі приватизації;

– платність відчужуваності державного майна;

– пріоритетне право трудових колективів на придбання майна своїх

підприємств;

– створення сприятливих умов для залучення інвестицій;

– безоплатна передача частки державного майна кожному громадянину

України за приватизаційні папери; дотримання антимонопольного законодавства;

– повне, своєчасне і достовірне інформування громадян про порядок

приватизації і відомості про об'єкти приватизації;

– урахування особливостей приватизації об’єктів агропромислового

комплексу, гірничодобувної промисловості, незавершеного будівництва,

невеликих державних підприємств, підприємств із змішаною формою власності й

об’єктів науково-технічної сфери;

– застосування переважно конкурентних засобів у випадку приватизації

невеликих державних підприємств, законсервованих об’єктів і об'єктів

незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, суспільного харчування,

побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного

комплексу, а також продажу акцій відкритих акціонерних товариств, створених

на базі середніх і крупних підприємств.

Центральне місце в державній приватизаційній програмі приділяється способам

приватизації. Програма передбачає 8 способів приватизації державного майна.

1) Викуп об’єктів малої приватизації товариствами покупців, створеними

працівниками цих об’єктів. Такий спосіб приватизації не передбачає

конкуренції покупців.

2) Викуп державного майна підприємства за альтернативним планом

приватизації. Це — спосіб приватизації, за яким власником об’єкта (або його

частини) стає товариство покупців, створене його працівниками згідно з

розробленим власним планом, альтернативним запропонованому комісією з

приватизації.

3) Викуп державного майна, зданого в оренду. За даного способу

приватизації власником об’єкта стає його орендар.

4) Продаж на аукціоні — спосіб приватизації, коли власником об’єкта стає

покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну.

5) Продаж за некомерційним конкурсом. У даному випадку власником об’єкта

стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації

об’єкта або за рівних умов — найвищу ціну.

6) Продаж за комерційним конкурсом. Тут власником об’єкта стає покупець,

який запропонував найвищу ціну.

7) Продаж з відстрочкою платежу. Власником стає покупець, котрий на

конкурсних засадах здобув право оплати за придбаний об’єкт з відстрочкою

платежу на три роки за умови попереднього внесення 30% його вартості.

8) Продаж акцій відкритих акціонерних товариств (на аукціоні, за

конкурсом, на фондовій біржі). Власниками державних підприємств тут стають

покупці, які на конкурсних засадах запропонували найвищу ціну за найбільшу

кількість акцій.

До об’єктів приватизації відносяться:

– майно підприємств, цехів, виробництв, ділянок, інших підрозділів,

які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо у випадку їхнього

виділення в самостійні підприємства не порушується технологічна єдність

виробництва по основній спеціалізації підприємства, із структури якого вони

виділяються;

– об’єкти незавершеного будівництва і законсервовані об’єкти;

– акції (частки, паї), що належать державі, в майні господарських

товариств і інших об’єднань.

Суб’єктами процесу приватизації є:

– державні органи приватизації;

– покупці (їхні представники);

– посередники.

Покупцями державного майна можуть бути:

– громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства;

– юридичні особи, зареєстровані на території України;

– юридичні особи інших держав.

Не мають права бути покупцями органи державної влади й управління, працівники

Фонду державного майна України та його регіональних відділень, а також

юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25%, та

інші суб’єкти, перелік яких визначається державою.

До посередників приватизації належать:

– фінансові посередники — здійснюють продаж придбаних акцій на ринку

цінних паперів;

– довірчі товариства — від імені, за дорученням і за рахунок власників

приватизаційних паперів здійснюють представницьку діяльність з

приватизаційними паперами;

– холдинги та інвестиційні фонди — акумулюють приватизаційні кошти

громадян та вклади інших покупців в обмін на акції власного випуску.

Види приватизаційних паперів:

– приватизаційні майнові сертифікати;

– компенсаційні сертифікати;

– житлові чеки;

– земельні бони.

Кожний громадянин України може брати участь у приватизації державних

підприємств, використовуючи для цього перераховані вище приватизаційні

папери.

Працівники підприємств, що приватизуються, мають пільги:

1) Право на першочергове придбання акцій за їх номінальною вартістю на

загальну суму виданого працівнику приватизаційного сертифіката.

2) Право на першочергове придбання за рахунок власних коштів акцій за їх

номінальною вартістю на половину суми виданого працівнику приватизаційного

майнового сертифіката.

3) Товариства покупців, створені працівниками підприємств, що

приватизуються, мають пріоритетні права на придбання підприємства за

конкурсом і в розстрочку платежу.

Місцеві органи влади відповідно до своєї компетенції можуть надавати

додаткові пільги працівникам окремих підприємств аж до безоплатної передачі

їм частки або всього майна, що приватизується.

3.5. Аналіз приватизаційних процесів на Україні.

Як же протікали процеси роздержавлення і приватизації в Україні? Яка динаміка

цих процесів? Яким чином зазначені процеси впливають на економічну

ефективність роботи підприємств? Зупинимося на даних питаннях більш докладно.

Роздержавлення і приватизація державного майна в Україні здійснюються із 1992

року. Цей рік ознаменував початок першого етапу приватизації в Україні. З

самого початку процес роздержавлення і зміни форми власності йшов достатньо

тяжко і повільними темпами. Це обумовлювалося цілим рядом негативних

чинників, що мали місце в суспільстві в період переходу від адміністративно-

командної до ринкової економіки: політичними протиріччями і непослідовністю в

здійсненні ринкових перетворень, недостатньою методологічною і методичною

обгрунтованістю приватизації, надмірною політизованістю підходів до її

здійснення, прагненням галузевих міністерств і місцевих органів влади вивести

за межі приватизації якнайбільше об’єктів, що представляли собою відомчий,

місцевий, а часом і особистий інтерес для окремих керівників, і т. д.

Необхідно також відзначити і стан чинного законодавства, у котре часто

вносилися зміни і доповнення, тобто постійно змінювалися правила гри.

Внаслідок цих та інших труднощів і непогодженостей терміни підготовки і

проведення роздержавлення істотно затяглися, по оцінці Фонду державного майна

України — приблизно в 2-2,5 рази проти тих, що були встановлені урядом.

Проте, незважаючи на вплив негативних чинників, що стримували процес

роздержавлення, держава цілеспрямовано тримала курс на створення ринкової

економіки, заснованої на рівноправному функціонуванні усіх форм власності. За

1992-1995 рр. в Україні змінили організаційно-правову форму господарювання

близько 28 тис. об’єктів, причому більше половини з них — у 1995 р. За цей

період частка державних основних фондів скоротилася до 62%, що характеризує

визначене просування на шляху до формування ринкової економіки.

Крім того, в кінці першого етапу приватизації розпочалося створення

корпорацій в Україні. 15 червня 1993 року був опублікований Указ Президента

України “Про корпоратизацію”, під якою мається на увазі перетворення

державних підприємств у відкриті акціонерні товариства.

Сутність другого та третього етапу приватизації в Україні — знайти

“стратегічного інвестора”. Це, в першу чергу, пов’язано з зміною методології

оцінки державних активів, що підлягають приватизації, яка повинна базуватись

на тому, що поряд з визначенням купівельної ціни чітко визначаються

зобов’язання покупця по інвестиціям, створенню додаткових робочих місць,

фінансовій участі у зменшенні екологічного навантаження в рамках подальшої

роботи підприємства тощо. По-друге, купівельна ціна повинна визначатись не за

жорсткою методикою, як це практикувалось у нас до останнього часу. Виходячи з

особливостей третього етапу приватизації, для якого характерне переміщення

центру ваги від одержання максимальних грошових надходжень з метою поповнення

державного бюджету на одержання “стратегічного інвестора” з метою модифікації

і підняття виробництва до конкурентноспроможного рівня, необхідно пріоритетне

значення надавати концепції подальшої діяльності підприємства. Ця концепція

має включати в себе плани інвестиційної, фінансової та комерційної діяльності

підприємства, зв’язків з постачальниками і замовниками, тощо. Тобто ціна

виступає не єдиним критерієм продажу. Поряд з нею важливим критерієм стає

продаж майна інвестору, який пропонує особливо перспективні плани розвитку

підприємства. Для такого інвестора ціна знижується в порівнянні з первинною,

до того ж може передбачатися надання за певних умов деяких пільг.

Динаміку зміни співвідношення кількості підприємств та обсягу промислової

продукції за формами власності з початку приватизації на Україні

(1992 р.) до кінця третього етапу (1998 р.) видно з Таблиці 3.1 (тут маються

на увазі підприємства (об’єднання), що перебували на самостійному балансі,

без малих підприємств).

Таблиця 3.1. Кількість підприємств і обсяг промислової продукції за

формами власності[2]

Кількість підприємств
Обсяг продукції,
відсотків
1992
1995
1998
1992
1995
1998
Всього
9114
8900
10016
100,0
100,0
100,0
Приватна
0
1
75
0,0
0,0
0,1
Колективна
2709
5180
7920
18,2
48,6
67,7
Державна
6394
3701
1996
81,8
51,4
32,1
Власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав
0
18
25
0,0
0,0
0,1

З настанням 1999 року процес зміни власності в Україні мав вступити у нову

стадію свого розвитку, головна особливість якої полягала у продажу акцій

приватизованих підприємств тільки за грошові кошти. Через те що Верховна Рада

продовжила термін обігу приватизаційних майнових сертифікатів, перехід до

виключно грошового продажу дещо зсувався у часі.

Отже, настав час, коли процес зміни власності в Україні вже не відбувається

за двома різними схемами. Адже у травні 1999 р. закінчився обіг

приватизаційних паперів, що на протязі чотирьох років були одним з основних

засобів платежу за акції приватизованих підприємств. З завершенням

сертифікатної приватизації пішов у минуле такий вид торгів цінними паперами,

як сертифікатні аукціони, а також закінчилася пільгова підписка на акції ВАТ

з використанням сертифікатів. Сьогодні можна вже говорити про початок якісно

нової фази приватизації, яку характеризують виключно грошові торги.

Ілюстрацією підвищення ролі біржового продажу акцій ВАТ може бути порівняння

обсягів товарів у поточному та минулому роках. Так, якщо за весь 1997 рік

було продано акцій на загальну суму близько 29 млн. грн., то тільки за три

місяці 1998 року - на 77,5 млн. грн.

Переваги такого способу приватизації.

1) Аукціонний характер торгів, що виключає необхідність попередньої

експертної оцінки пакетів акцій. Ціна продажу в ході аукціону наближається до

її реального ринкового значення.

2) Сприяння формуванню вторинного ринку цінних паперів, оскільки продаж

акцій на фондових біржах означає автоматичне їх включення до біржового

лістингу.

3) Швидкість процесу продажу.

Найвищими темпами здійснювалося роздержавлення шляхом продажу акцій відкритих

акціонерних товариств. Отже, ця форма приватизації в сьогоднішніх умовах стає

основною.

Також особливого значення на цьому етапі надається приватизації

енергокомпаній, що може принести значні грошові надходження до державного

бюджету. Це можна чітко побачити на Діаграмі 3.1.

Діаграма 3.1. Питома вага проданих на фондових біржах та ПФТС пакетів

акцій за галузями (з 01.01.98 по 31.12.98)[3]

Курсовая: Приватизація: зміст, цілі, шляхи

3.6. Підсумки приватизації на Україні.

Необхідно констатувати факт, що ціла низка негативних соціально-економічних

наслідків в процесі роздержавлення і приватизації в Україні є результатом

недосконалого управління з боку держави. Цей пункт роботи присвячений розбору

основних причин незадовільних результатів роздержавлення та приватизації на

Україні.

Викладені загальні підходи до приватизації держаного майна в Україні не

базуються на досвіді приватизації розвинутих країн, теоретичних

обґрунтовуваннях ефективності використання об’єктів власності, а виражають

лише вузькі приватно-корпоративні інтереси. Все це призводить до того, що

національно орієнтовані сили, пріоритетно зупиняючись на питаннях

національно-державного устрою, своїх програм приватизації, як правило, не

підтримують більш або менш послідовно ту чи іншу соціальну групу.

Ще з проголошенням незалежності України треба було проголосити принцип

формування високоефективної економіки. який вимагає швидкої приватизації тих

виробництв. де найшвидше вона дасть віддачу, зокрема у сфері сільського

господарства.

Основний негативний вплив на темпи і напрямки роздержавлення і приватизації

здійснювали політичні причини. Достатньо пригадати і мораторій, що накладався

на роздержавлення взагалі, і пристрасті навколо об’єктів агропромислового

комплексу. Перешкоджали ефективному розвитку і хиби організаційного

характеру. Це проявилося насамперед у пасивній позиції галузевих міністерств

і відомств, місцевих органів влади. Значна кількість галузевих і регіональних

програм затверджувалося з запізненням, а самі програми містили занижені

завдання в порівнянні з тими, що передбачалися. На органи роздержавлення

здійснювався тиск із боку місцевих органів влади з метою призупинити

роздержавлення тих або інших об’єктів або взагалі вилучити об’єкти з

відповідних переліків. Не рідкими були випадки, коли процес роздержавлення

окремих підприємств штучно стримували самі їхні керівники, виходячи з

особистих інтересів.

У той же час органи роздержавлення виявляли недостатню активність,

принциповість і вимогливість. Перешкодою служили також малий досвід і

невисокий рівень кваліфікації робітників як центрального, так і особливо

регіональних органів роздержавлення, для яких реформування власності в країні

було справою новим і незнайомим.

Очевидно, що відсутність добре розвинутої теорії власності та її пропаганди в

Україні, поєднання реалізації державних і приватних інтересів практично

неухильно створюють негативні уявлення про приватизацію як про фактор виходу

з економічної кризи.

Зараз на Україні, на загальному фоні зниження рівня життя народу і глибокої

економічної кризи виділяється невелика кількість людей, у багатстві яких

власність (а точніше, недосконале законодавство по власності) відіграла не

останню роль. Тому дуже важливо при проведенні реформ власності не припустити

накопичення величезних матеріальних благ в і без того “не дуже бідної”

категорії людей, тому що це ще більш згубно відіб’ється на більшості

населення України.

Основною метою конкурсних торгів було залучення якомога більших коштів до

державного бюджету. Проте на конкурси виставлялися непривабливі для

стратегічних інвесторів пакети акцій. Після їх проведення держава отримувала

грошові кошти за продані цінні папери, однак подальша доля приватизованих

підприємств залишалась невизначеною. Якщо пакет купував портфельний інвестор,

він не мав на меті виконувати інвестиційні зобов’язання і перепродував пакет

за вищу ціну іншому покупцеві. Останній мав брати на себе відповідальність за

внесення інвестицій, однак контролювати ці процеси вже складніше, ніж у

першому випадку.

Також на першому етапі спостерігалася тенденція звести всі соціально-

економічні перетворення лише до чергової зміни вивіски — замість

міністерства, комітету з’являється концерн або асоціація, а по суті справи

нічого не змінюється. До того ж в Україні корпоратизація, акціонування,

приватизація здійснюється багато в чому по шаблону без врахування галузевих

та регіональних особливостей економіки країни, принципи обгрунтованості,

врахування конкретних умов, досягнення реального ефекту мають бути покладені

в основу вибору: чи залишити той чи інший об’єкт в державній власності, чи

обрати одну з конкретних форм приватизації, якими можуть бути і акціонування,

і викуп, а у певних умовах — пільгова і навіть безкоштовна передача власності

у руки трудових колективів.

Аналіз теорії і практики роздержавлення і приватизації в Україні дають

підстави зробити наступні висновки на цей рахунок.

1) Практика роздержавлення власності і створення на її основі інших форм

господарювання не довела своїх переваг як по економічним, так і по соціальних

показниках. Це пояснюється, по-перше, тим, що роздержавлення проходить на

фоні негативної господарської кон’юнктури, загального спаду виробництва,

інфляції, безробіття і т. д., по-друге, серйозними недоліками в здійсненні

даного процесу: слабкою методологічною і методичною обгрунтованістю

роздержавлення, надмірною політизованістю підходів до її здійснення,

недостатньо розробленою законодавчою базою й ін.

2) У зв’язку з економічним становищем, яке змінилося, і погіршенням

психологічної настроєності населення в порівнянні з початковим періодом

здійснення політики роздержавлення:

а) економічно та соціально доцільне встановлення мораторію на процес

роздержавлення в сформованих формах і теперішніх методах — необхідно відійти

від формального роздержавлення і здійснити додаткові дослідження ефективності

підприємств після здійснення роздержавлення;

б) після підтвердження даних додатковими зведеннями про зниження

ефективності приватизованих об’єктів і погіршенні рівня життя, пов’язаних із

цими процесами, відмовитися від “ваучерної приватизації”, яка скомпрометувала

себе, і поширювати ефективні різноманітні форми господарювання;

в) при проведенні роздержавлення власності варто виходити з рівня розвитку

продуктивних сил і ступеня усуспільнення в тій або іншій сфері народного

господарства.

3) В Україні необхідно створити регульовану ринкову економіку, у якій

будуть діяти як потужний державний, так і недержавний сектори, що

підпорядковані загальнодержавним цілям.

4) Вихід із кризового становища України пов’язаний із визначенням

орієнтації на методологічні позиції, розробкою ефективних наукових методів

господарювання.

5) Попередній висновок не свідчить про негативне відношення до

закордонного досвіду взагалі, а тільки акцентує увагу на необхідність його

творчого застосування.

6) Акцентується увага на важливості наукових оцінок значення відносин

власності при здійсненні політики роздержавлення.

7) Дані досліджень свідчать, що здійснення процесу роздержавлення в

Україні не проходить гладко, роздержавлення призводить до появи визначених

соціальних проблем: посилення соціальної поляризації, росту диференціації

прибутків населення й ін.

Важливе місце в подоланні негативних наслідків, породжених необ’єктивною

оцінкою державного майна, що підлягає приватизації, які спостерігалися

протягом здійснених етапів приватизації, займає формування кваліфікованих

кадрів, створення в країні системи підготовки та підвищення кваліфікації

кадрів, які необхідні для здійснення приватизаційного процесу, зокрема,

оцінників. В країні існує комерційна структура, яка готує ці кадри для всіх

регіонів України — Міжнародний центр приватизації, інвестицій та менеджменту

імені Конрада Аденауера. В цьому центрі після прослуховування лекцій з

проблем оцінки та складання іспиту людина може одержати сертифікат оцінника.

Висновок

Подолання тотального одержавлення, властивого адміністративно-плановій

системі, здійснюється головним чином за допомогою приватизації. Під

приватизацією розуміють продаж або безоплатну передачу державної власності в

руки громадян, трудових колективів і юридичних осіб.

Нині визнано не відповідним більше духу часу протиставлення державного і

приватного секторів одне одному, що пов’язано зі зміною підходу до державного

підприємництва, підвищенням значимості фінансових результатів його роботи.

Ставиться завдання заохочувати співробітництво обох секторів змішаної

економіки не тільки усередині окремих країн, але і на рівні Європейського

співтовариства. Розвитку такого співробітництва сприяє часткова приватизація,

яка веде до створення змішаних фірм.

Співвідношення, що укладаються, між державним і приватним капіталом не є

остаточно встановленими, вони можуть змінюватися в пошуках більш ефективного

сполучення, оптимуму, проникаючи одне в одного.

Процес роздержавлення ніяким чином не розглядається як поразка держави, як її

демонтаж або як можливість перекладання відповідальності за вирішення задач

загальнонаціонального характеру на приватний капітал. Мова йде про оцінку

припустимих із погляду ефективності масштабів прямого втручання держави в

економіку, перегляді функцій і сфер, що раніше знаходилися в компетенції

держави, про більш чіткий поділ прав, обов'язків і відповідальності між

державним і приватним секторами економіки і, нарешті, про посилення ринкових

форм держрегулювання регіонів, галузей і економіки в цілому.

Усім світовим досвідом доведено, що роздержавлення може стати популярним і

ефективним лише за підтримкою суспільної думки.

Процеси приватизації самі по собі не є факторами підвищення ефективності

виробництва та посилення збалансованості структури виробництва, тому що в

умовах переходу від монополізації виробництва приватизовані підприємства

мають можливість покращувати своє фінансове становище за рахунок зростання

цін та переходу на виробництво зі скороченим асортиментом продукції. У

зв’язку з цим з боку держави мають бути сформовані пріоритети і стимули

розвитку приватизованих підприємств.

Проведення швидкої приватизації обумовлює неможливість в короткостроковий

період розпродати державне майно з прибутком. Цей висновок випливає із

загального ринкового закону, за яким перевищення пропозиції над попитом

призводить до падіння цін на об’єкти, які приватизуються.

Найсерйозніша група інтересів — працівники підприємства, яке приватизується.

Вони стурбовані своїм майбутнім. Їм необхідно дати можливість стати

співвласниками фірми.

В різних країнах механізми управління процесами приватизації, як і взагалі

економікою, мають певні особливості. Так, механізм проведенням приватизації у

Франції базується на сполученні централізованого регулювання та ринкових

важелів. У Південній Кореї та на Тайвані, де існує значний державний сектор

економіки, держава бере безпосередню участь у розвитку народного

господарства, здійснюючи планування економіки. В інших випадках, наприклад, у

Гонконзі та Сінгапурі державне регулювання забезпечується не прямо, а через

регулювання у виробничій інфраструктурі та соціальній сфері.

Отже, не може бути універсальної моделі приватизації, яка згодилася б для

різних економічних систем і, тим більше, не може існувати однакових моделей

приватизації для різних країн, тому що в кожній з них є свої особливості

економічного розвитку, макроекономічної політики держави, національних

традицій та багатьох інших факторів. Хоча до цього необхідно додати, що

незаперечність розробки власної приватизаційної моделі для кожної економічної

системи не виключає подібності у застосуванні методів і способів її

проведення. Але і вони суттєво відрізнятимуться в залежності від того, чи то

відбувається вибіркова приватизація в країнах з розвинутими ринковими

відносинами, скажімо, в Англії, Франції, Японії, чи технократична

приватизація в країнах Південно-Східної Азії, чи унікальна приватизація в

східних землях Німеччини, чи приватизація в умовах нерозвиненого ринку в

країнах колишнього Радянського Союзу.

Відносини власності були, є і залишаться основним економічним питанням в

Україні, яке треба вирішити на шляху до ринкової економіки. Вся політична

боротьба із Україні точиться за право власності на засоби виробництва і

кінцевий продукт, за ініціативу в суспільно-політичному та економічному

житті. І основним об’єктом боротьби ставало право на власність.

Підсумовуючи різні точки зору щодо факторів і моделей економічного зростання,

доходимо висновку, що в Україні потрібна власна системна соціальне

орієнтована приватизаційна модель як складова частина системної. реформи

економіки.

Немає підстави підтримання позицій тих вчених-економістів, які стверджують,

що розвиток ринкових відносин вирішить проблеми ліквідації технологічного

відставання господарства країни та прискорить темпи економічного зростання.

На прикладів постсоціалістичних країн, що стали на шлях економічного

реформування, та, в першу чергу, в нашій країні, спостерігається протилежне

явище — у процесі проведення реформи занепадає науковий потенціал,

поглиблюється структурна криза, відбувається величезна втрата

висококваліфікованих спеціалістів, які використовуються вже за кордоном. Йде

по суті безсистемна, безпланова, непослідовна приватизація загальнодержавної

і комунальної власності.

Основоположним принципом, що має загальний характер, є необхідність визнання

того, що роздержавлення не може бути кінцевою метою відновлення суспільства й

економіки, воно є лише одним із засобів досягнення множини різноманітних

цілей.

Список використаної літератури:

1. Основи економічної теорії: Підручник. У 2 книгах. Книга 1.: Суспільне

виробництво. Ринкова економіка / Євтушевський А.С. та ін.; під ред. Ю.В.

Ніколенка.— К.: Либідь, 1998 р.

2. Основи економіки: Навчальний посібник / Задоя А.О., Петруня Ю.Є.— К:

Вища школа, 1998 р.

3. Економіка України: Підручник / Заблоцький Б.Ф., Кокошко М.Ф.,

Смовженко Т.С.— Львів: Львівський банківський коледж НБУ, 1997 р.

4. Кучерявенко П.Х., Максименко Я.А. Роздержавлення власності в

перехідній економіці України.— Харків: 1997 р.

5. Чижова В.І. Методологічні підходи до формування соціально-

орієнтованої моделі приватизації.— К.: Національний економічний університет,

1998 р.

6. Селезньов В.В. Основи ринкової економіки України: Підручник.— К.:

Вища школа, 1999 р.

7. Кучеренко О.В. Науково-методичні основи здійснення масової

приватизації в Україні.— К.: Либідь, 1999 р.

8. Чижова В.І. Методологічне забезпечення управління приватизаційними

процесами в регіонах.— К.: Національний економічний університет, 1998 р.

9. Економіка: Підручник / під. ред. Архіпової А.І., Нестеренко А.М.,

Большакова А.К.— М.: Проспект, 1998 р.

10. Приватизація: чому навчає світовий досвід / під. ред. О.Т. Болотіна.—

М.: Наука, 1995 р.

11. Кузнецов В.О. Ринок та приватизація.— М.: МЕіМО, 1995 р.

12. Каспін В.І., Остріна І.О. Приватизація за правилами: питання та

відповіді: Довідник.— М.: Фінанси та статистика, 1992 р.

13. Україна у цифрах у 1998 р. / під. Ред. О.Г. Осауленка.— К.: Українська

енциклопедія, 1999р.

14. С. Румянцев “Ефективність грошової приватизації як фактор розвитку ринку

акцій” // “Цінні папери України”, № 11 (48), 25 березня 1999 р.

15. С. Румянцев “Піонери грошової приватизації” // “Цінні папери України”,

№ 4 (4), 22 травня 1998р.

16. С. Румянцев “Як залучити інвестора: нові підходи до приватизації” //

“Цінні папери України”, № 23 (60), 17 червня 1999 р.

17. П. Клименко “Вісім способів приватизації” // “Казначей”, № 24,

12 червня 1994 р.

18. М. Тихомиров “Як стати власником” // “Прес-клуб”, № 17, 1995 р.

19. М. Павлишенко “Роздержавлення та приватизація: новий погляд на проблему”

// “Економіка України”, № 9, 1994 р.

20. Т. Голікова “Про структуру державної власності” // “Економіка України”,

№ 8, 1995 р.

[1] Частка приватних підприємств у ВНП в

1989 р. складала в східноєвропейських країнах від 20% у Польщі до 2,5% у СРСР.

При швидкості процесу роздержавлення, подібній до англійської, яка викликала

скорочення держсектора на 5-6 процентних пунктів, до XXII сторіччя тут було б

роздержавлено лише близько двох третин державних підприємств.

[2] Статистичний щорічник України за 1997

рік / Державний комітет статистики України: Відповідальний за випуск О.Г.

Осауленко.— К.: Українська енциклопедія, 1998 р.— с. 125

[3] За даними Держкомстату України: Сергій

Румянцев, “Ефективність грошової приватизації як фактор розвитку ринку акцій”.—

Цінні папери України, № 11 (48), 25.03.1999р.