Курсовая: Природно-ресурсний потенціал України

Коломийський економіко-правовий коледж

«ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ»

Виконав:

ст. гр. Б-12

Миколенко І.І.

Коломия 2001

Зміст

1. Сутність природно-ресурсного потенціалу та його структура.

2. Кількісна і якісна оцінка природних ресурсів та природ­них умов.

3. Характеристика природно-ресурсного потенціалу Украї­ни та її регіонів.

4. Ресурсозбереження — головний напрям використання природно-ресурсного

потенціалу.

1. СУТНІСТЬ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТА ЙОГО СТРУКТУРА

Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил,

який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш

по­ширеного трактування під природними ресурсами ро­зуміють тіла й сили

природи, які за певного рівня роз­витку продуктивних сил можуть бути

використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це

тіла й сили природи, які мають істотне зна­чення для життя і діяльності

суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій

дія­льності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі

компоненти можуть виступати і як ре­сурси, і як умови. До основних

характеристик природ­но-ресурсного потенціалу відносять: географічне

поло­ження, кліматичні умови, особливості рельєфу та роз­міщення ресурсного

потенціалу.

Розрізняють компонентну, функціональну, територі­альну і організаційну

структури природно-ресурсного потенціалу [1, с. 154—155]. Компонентна

структура ха­рактеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних

ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми

просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна —

мож­ливості відтворення та ефективної експлуатації при­родних ресурсів.

Функціональна структура природноресурсного потенціалу відображає вплив

природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних

господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виді­ляють такі його

складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біо­логічні, рекреаційні,

кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів,

яку нерідко називають екологіч­ною класифікацією, вони поділяються на групи:

невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо;

вичерп­ні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі,

рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: міне­ральна сировина, природні

будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на

ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського,

галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.

2. КІЛЬКІСНА І ЯКІСНА ОЦІНКА ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА ПРИРОДНИХ УМОВ

Використання в економічній системі природних ресурсів ви­магає їх адекватної

оцінки. Існує два основних види оцінки: тех­нологічна (виробнича) та

економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів

до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або

перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка

виража­ється в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед

економічною.

Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх

ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша —

характеризує економічні ре­зультати використання природних ресурсів, друга —

економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це

економічні втрати від забруднення чи порушення природного се­редовища). Для

економічної оцінки природних ресурсів застосо­вують передусім методичні

підходи, засновані на категоріях рен­ти та ефективності.

При рентному підході природний ресурс може оцінюватися двома способами: за

відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному

господарстві; за додатковими за­тратами на компенсацію втрат прибутку при

вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на

запобі­гання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються

задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво очисних споруд,

нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання

національного доходу, додатко­ві витрати з соціальних фондів тощо.

Для розміщення галузей народного господарства велике зна­чення мають

кількісні параметри певного виду ресурсу. За на­родногосподарським значенням

запаси корисних копалин поді­ляють на такі групи: балансові, використання

яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за

якіс­тю сировини і гірничо-технічними умовами експлуатації; позаба­лансові,

які при наявному рівні технології експлуатувати еконо­мічно не вигідно. В

геології виділяють такі категорії запасів ко­рисних копалин: А — докладно

розвідані та вивчені; В і СІ — розвідані менш докладно; Сг — оцінені

попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, СІ, СІ

разом з прог­нозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне

промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експ­луатація яких

за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва.

3. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ТА ЇЇ РЕГІОНІВ

Мінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність

різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня

розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси

поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі

розвива­ються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і

кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хі­мічна

промисловість та ін.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси

якого за категоріями А + В + СІ станом на 1997 р. складають 45,7 млрд. т і є

цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам'яного

вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого

вугілля — переважно в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на

північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Початкові розвідані

запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження

розвідних запасів стано­вить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5

млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінка­ми

ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збіль­шити їх видобуток

майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127

родовищ метану вугільних родовищ.

На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ тор­фу, що зосереджені

переважно у Волинській, Рівненській, Жито­мирській, Київській, Чернігівській,

Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

Загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С, оцінюються в

27,4 млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основ­ні родовища зосереджені в

Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі

та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами

марган­цю, які становлять 2,28 млрд. т.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси ні­келю невеликої

потужності зосереджені у Вінницькій, Кірово­градській та Дніпропетровській

областях; ртуті — у Донбасі і За­карпатті; титану — в Житомирській,

Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та

Азовсько­го морів; бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у

Закарпатті; нефелінів — у Приазов'ї. Унікальні родовища сиро­вини для

отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елемен­тів розташовані у

Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Роз­робку золоторудного родовища

розпочато в Закарпатті.

Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: ку­хонна сіль,

самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний

камінь тощо. Великі запаси калійно-маг­нієвих солей (близько 2,7 млрд. т)

зосереджені в Івано-Франків­ській та Львівській областях.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сиро­винних ресурсів

України полягають у важковидобувному харак­тері значної частини ресурсів,

виснаженості найбільш якісної час­тини запасів, обмеженні обсягів

фінансування геологорозвіду­вальних робіт тощо. У перспективі

здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин — золота, міді,

хрому, свин­цю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо.

Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збіль­шити експортні

можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5—2 рази та скоротити

імпорт сировини на 60—70% (без урахування вуглеводнів) [9, с 47].

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення

народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним

засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі

землі України незалежно від їх ці­льового призначення, господарського

використання і особ­ливостей правового режиму відносяться до земельних

ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал

обумовлюють провідну роль земельного фон­ду як одного з важливих ресурсів

держави, що виступає первин­ним фактором виробництва і своєрідним фундаментом

економіч­ного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і

складається із земель різного функціонального призначення, якіс­ного стану та

правового статусу. Власне земельна площа (суша) становила на початок 1998 р.

57,9 млн. га; її сільськогосподарсь­ка освоєність досягла майже 70,0%,

розораність — 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських

угідь переви­щила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним викорис­танням земельний

фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4%

земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%);

забудовані землі під промис­ловими і транспортними об'єктами, житлом,

вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами,

— (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).

Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується

такими співвідношеннями: державні та колек­тивні сільгосппідприємства,

кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства — 46,7 млн. га,

або 77,3% земельного фонду; лісогосподарські підприємства — 7,2 млн. га, або

11,9%; підприємства промисловості, транспорту, зв'язку та ін. — 2,1 млн. га,

або 3,5%; заклади науки, культури, освіти, охорони здоров'я та ін. — 0,2 млн.

га, або 0,3%; установи природоохорон­ного та рекреаційного призначення — 0,3

млн. га, або 0,5%; водо­господарські підприємства — 0,5 млн. га, або 0,8%;

житлово-експлуатаційні організації — 0,1 млн. га, або 0,2%; землі держав­ної

власності — 3,3 млн. га, або 5,5%.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів Украї­ни є досить

диференційованим у територіальному розрізі. Най­вища залученість земель у

господарський обіг склалася у Львів­ській, Донецькій, Тернопільській

областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить високим

біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома вага грунтів

чорноземного типу, що створює сприятливі умови для продуктив­ного

землеробства. Найвищу сільськогосподарську освоєність тери­торії мають землі

Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%),

Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.

На сучасному етапі економічного розвитку основними проб­лемами в сфері

земельних ресурсів виступають: підвищення ефек­тивності їх використання та

охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації грунтів

та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у

зональних системах землекористування; формування продуктив­ної та

високоефективної системи землекористування як надійної основи розв'язання

продовольчої проблеми.

Напрями вирішення цих важливих народногосподарських проблем пов'язані з

посиленням ролі держави в управлінні земе­льними ресурсами, проведенням

ефективної земельної реформи та відповідної аграрної політики, залученням

земельних ресурсів у активний економічний обіг. У найближчій перспективі

необ­хідно скоротити вилучення продуктивних земель для

несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості певних га­лузей

народного господарства до нормативних величин.

Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а

тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у

життєдіяльності населення.

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостат­нім і визначається

формуванням річкового стоку, наявністю під­земних і морських вод. Потенційні

ресурси річкового стоку оці­нюються у 209,8 куб. км, з яких місцевий стік на

території Украї­ни становить в середньому 52,4 куб. км, приток — 157,4 куб.

км. Запаси підземних вод, не пов'язаних з поверхневим стоком, ста­новлять 7

куб. км. Крім того, в господарстві України використо­вується до 1,0 куб. км

морської води. В розрахунку на одного жи­теля України поверхневий місцевий

стік становить близько 1045 куб. м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів

— у за­хідних і північних областях України.

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівно­мірним і не

відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша

кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних

споживачів — Донбас, Криворіж­жя, Автономна Республіка Крим, південні області

України. Ос­новними споживачами води є промисловість (в першу чергу

електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське

гос­подарство, комунальне господарство. Для пом'якшення територі­альних

відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис.

водосховищ (повний об'єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на

Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів

тощо.

Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживан­ня, тобто

відведення води від джерела з наступним застосуван­ням у технологічних

процесах (промисловість, сільське госпо­дарство зі зрошенням, комунальне

господарство та ін.); водоко­ристування, здійснюване безпосередньо в межах

водного джерела без прямих витрат цього ресурса (гідроенергетика, водний

транс­порт, рибне господарство, туризм).

Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоре­сурси — запаси енергії

річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря. Загальні

потенційні гідроенергоресурси ста­новлять близько 60% всієї енергії

поверхневого стоку. Розрізня­ють потенціальні, технічно можливі (за даним

рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для використання

гідро­енергоресурси. Потенціальні гідроенергоресурси України станов­лять 44,7

млрд. кВт • год.; з них технічно можливі для викорис­тання — 21,5 млрд. кВт -

год.; економічно доцільні для викорис­тання становлять 16 млрд. кВт - год.

[1, с. 141].

Основні проблеми щодо раціонального формування, викорис­тання та збереження

водних ресурсів України полягають у: за­брудненні водних об'єктів шкідливими

викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими

стічними водами; інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і

водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд;

недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем;

незбалансованій за водним фактором системі господарювання, що

характеризується високими обсяга­ми залучення водних ресурсів у виробничу

сферу та високою во­домісткістю продукції.

Перспективи вирішення відзначених проблем полягають у фор­муванні ефективних

правових, економічних та організаційних пере­думов раціонального

водовикористання, запровадженні водозберігаючих форм господарювання,

створенні замкнутих циклів водо­користування з мінімальним забрудненням води,

забезпеченні відновлюваних функцій водних джерел. У найближчій перспек­тиві

необхідно посилити соціальну спрямованість водокористу­вання, забезпечивши

права людини на сприятливе водне середо­вище з урахуванням екологічної

місткості водоресурсних джерел.

Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навко­лишнього середовища

та господарській діяльності людей, слугу­ють важливим сировинним фактором для

розвитку галузей на­родного господарства.

Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового

фонду становить 10,8млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4 млн. га.

Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіальне

досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в

Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21—22%,

який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами

лісоспоживання і екологічними вимогами.

Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74 млрд. куб. м. Близько 51%

лісів віднесено до захисних, водоохоронних та ін­ших цінних в екологічному

відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася

тенденція до скоро­чення обсягів лісокористування. Загальні обсяги заготівлі

дере­вини зменшилися з 14,4 млн. куб. м у 1990 р. до 10,5 млн. куб. м у 1997

p., тобто майже на 30%.

Вікова структура лісів України характеризується такими співвід­ношеннями:

молодняки займають 45,4% площі, середньовікові — 37,7%, достигаючі та стиглі

— відповідно 10,1% та 6,8%, що в 1,5—2 рази нижче оптимальних величин. За

останнє десятиліття в Україні значна частина лісових насаджень загинула від

промис­лових викидів та постраждала від аварії на ЧАЕС. Крім того, за­гальний

стан лісів України не відповідає еколого-економічним вимогам, а

функціонування лісового господарства здійснюється в складних економічних

умовах.

Основними, найбільш актуальними проблемами щодо форму­вання і раціонального

використання лісових ресурсів України є: порушення збалансованості між

лісосировинними запасами, об­сягами лісоспоживання і екологічними вимогами;

значне висна­ження лісосировинної бази, погіршення природних комплексів,

деградація рослинного покриву; обмеженість інвестицій для лісо­господарського

виробництва; скорочення обсягів лісокористу­вання та низький рівень

задоволення потреб у деревині за раху­нок місцевих ресурсів.

Вирішення названих проблем тісно пов'язано з розширеним відтворенням лісових

ресурсів, підвищенням ефективності їх охо­рони і використання. Необхідно

проводити активні заходи щодо захисту і відновлення лісових насаджень з тим,

щоб поступово переходити на забезпечення потреб країни переважно за рахунок

власних ресурсів із збереженням основних екологічних функцій і лісу. Поряд з

цим принципово важливо підвищити експортні мож- ливості лісового господарства

України.

Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток І життєвих сил

людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для

регенерації здоров'я і підтримки працездат­ності населення. До рекреаційних

ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути

використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу

вхо­дять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ланд­шафтні,

пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практич­но на всій території

України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.

Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в пів­денних областях

України — на території Одеської, Миколаївсь­кої, Херсонської, Запорізької та

Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні

рекреаційні ресурси зо­середжені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод

розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень,

Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) облас­тях. В Україні

є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Фран­ківській, Одеській областях

та в Автономній Республіці Крим.

Завдяки поєднанню певних природних факторів та ресурсів формуються потужні

рекреаційні комплекси. Територіальна струк­тура рекреаційного комплексу

представлена рекреаційними пунк­тами (окремо розміщені санаторії, пансіонати

тощо), рекреацій­ними районами (рекреаційні пункти і курорти з відповідною

інф­раструктурою), рекреаційними регіонами (група рекреаційних районів) та

рекреаційними зонами (сукупність взаємопов'яза­них регіонів).

В Україні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародно­го значення та 13

курортів місцевого значення, є понад 400 са­наторіїв, які можуть прийняти на

лікування більш як 600 тис. відпочиваючих [5, с. 395]. Разом з тим за останні

роки спостері­гається тенденція зменшення мережі та місткості закладів

орга­нізованого відпочинку, скоротилася мережа туристичних баз, що значно

звузило можливості ефективного використання рек­реаційних ресурсів.

Основні проблеми щодо ефективного використання рекреа­ційних ресурсів України

полягають у: максимально повному за­доволенні потреб населення у повноцінному

оздоровленні та лі­куванні; охороні і відновленні рекреаційних ресурсів;

зростанніякості послуг у цій сфері. Перспективи розвитку рекреаційного

комплексу України полягають у залученні додаткових інвестицій в оновлення

інфраструктури, що працює на потреби рекреаційно­го комплексу; інтенсивному

розвитку туризму та індустрії відпо­чинку і оздоровлення в цілому; збільшенні

питомої ваги рекреа­ційної сфери у зростанні національного доходу країни.

4. РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯ — ГОЛОВНИЙ НАПРЯМ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО

ПОТЕНЦІАЛУ

Ресурсозбереження — це прогресивний напрям використання природно-ресурсного

потенціалу, що забезпечує економію при­родних ресурсів та зростання

виробництва продукції при тій са­мій кількості використаної сировини, палива,

основних і допоміж­них матеріалів. Основні стратегічні напрями

ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: комплексне використання

міне­рально-сировинних і паливних ресурсів; впровадження ресурсо­зберігаючої

техніки і технології; широке використання в галузях переробної промисловості

вторинної сировини; стабілізація земе­льного фонду, відновлення родючості

землі, рекультивація відпра­цьованих кар'єрів тощо; ефективне регулювання

лісокористуван­ня, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення;

збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промис­лових об'єктів.

Одним з вагомих компонентів ресурсозбереження є вторин­ний ресурсний

потенціал. Навіть за кризових умов господарю­вання щорічно утворюється

близько 600—700 млн. т відходів з номенклатурою більше ніж 50 найменувань, в

структурі яких пе­реважає видобувна, паливно-енергетична, металургійна,

хімічна промисловість [9, с. 48]. У перспективі передбачається форму­вання

ефективного механізму вторинного ресурсоспоживання і залучення у цю сферу

іноземних інвестицій. Зокрема, значного розвитку набуде вторинна металургія.

Особлива увага приділя­тиметься розширенню напрямів використання макулатури,

полі­мерної вторинної сировини, деревини; створюватимуться потуж­ності по

переробці картонної, скляної, металевої та пластикової тари і упаковки.

Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбе­реження у зв'язку з

тим, що Україна належить до енергодефіцит­них країн і за рахунок власних

джерел задовольняє свої потреби в паливно-енергетичних ресурсах менш ніж на

50%. Відповідно до Комплексної державної програми з енергозбереження на

період до 2010 року передбачається: запровадити заходи, спрямовані на

скорочення енерговитрат у виробництві енергомісткої продукції й здійснення

комплексного фінансово-економічного та енергетич­ного аудиту найбільш

енергоємних виробництв і закриття на цій підставі збиткових підприємств;

провести реконструкцію та тех­нічне переозброєння ТЕЦ промислових

підприємств; впровадити економічний механізм заінтересованості в економії

паливно-енер­гетичних ресурсів, нових енергозберігаючих маловитратних

тех­нологій; запровадити на енергоємних підприємствах автоматизо­вану систему

обліку та управління витрат енергоносіїв; залучити до паливно-енергетичного

балансу країни відновлювані та нетра­диційні джерела енергії.

В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбере­ження дасть змогу

сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному

використанні наявної ресурсної ба­зи, оптимальному співвідношенні первинних і

вторинних ресур­сів та маловідходному виробничому циклі.

Література

1. ГоликовА. П., Олійник Я. Б., СтепаненкоА. В. Вступ до економіч­ної і

соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — 320 с.

2. Горленко Й. А., Руденко Л. Г., Малюк С. Н. Проблеми комплекс­ного развития

территории. — К. : Наукова думка, 1994. — 296 с.

3. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна геог­рафія

України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — С. 178—215.

4. Поповкін В. Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. — К.: Наукова

думка, 1993. — 210с.

5. Розміщення продуктивних сил : Підручник / В. В. Ковалевський, О. Л.

Михайлюк, В. Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 139—179.

6. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Ка­чана. — К.: Вища

школа, 1998. — С. 4—10.

7. РуденкоВ.П. Природно-ресурсний потенціал України. — К.: Либідь, 1994.— 150с.

8. Трегобчук В. Ресурсне — екологічна складова національної без­пеки //

Економіка України. — ] 999. — № 2. — С. 4—15.

9. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М.

Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. — Т. 1.

— 163 с.

10. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М.

Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. — Т. 2.

— 117 с.