Курсовая: Господарський механізм

П Л А Н:

ГОСПОДАРСЬКИЙ МЕХАНІЗМ - сукупність організаційних

структур, конкретних форм і методів керування, а також правових

норм, за допомогою яких реалізуються діючі, у конкретних умовах,

економічні закони, процес відтворення.

Фінансово-Економічний словник

Вступ.

Економіка являє собою сукупність процесів виробництва, розподілу, обміну і

накопичення матеріальних благ і послуг. Трудова діяльність у суспільному

виробництві здійснюється в порядку повної взаємодії всіх галузей виробництва,

усіх підприємств і організацій. Кожна ланка малого організму працює спільно

з іншими частинами. Все це і складає суспільне виробництво, а кожний

робітник виконує специфічну функцію, у рамках суспільного характеру праці.

Оскільки виробництво здійснюється спільно і має суспільний характер, то воно

здійснюється на основі цілеспрямованої організації і керування.

Сама організація і керування суспільним виробництвом, формується під впливом

економічних законів ринкової економіки, у якому, як ми бачимо, ринку належить

особлива роль. Саме виробництво, розподіл і обмін значною мірою визначаються

суспільним попитом на товари виробничого і невиробничого призначення.

Керування економікою по своєму утриманню характеризуються цілеспрямованим,

упорядкованим впливом на процесі суспільної праці за допомогою господарського

механізму.

Пойняття господарського механізму, основні функції і сутність.

Поняття господарського механізму в економічній літературі є дискусійним.

Одні автори ототожнюють його із системою керування економікою, інші -

розглядають як комплекс господарських і організаційних принципів, треті - як

сукупність форм і методів господарювання і т.д. У юридичних дослідженнях,

навпроти, намітився широкий і в принципі однаковий підхід до розуміння цього

явища. Господарський механізм розглядається як узята в єдності вся

сукупність економічних, організаційно-правових, морально-політичних і інших

засобів впливу держави на суспільно-виробничі відношення, на виробництво.

Таким чином, господарський механізм - це механізм функціонування державно-

організованої економіки, утворений:

1) системою органів керування господарством і безпосередніх виробників -

підприємств і об'єднань;

2) системою форми і методів організації і функціонування виробництва;

3) системою господарських зв'язків, що забезпечують обмін результатами

діяльності господарських ланок і досягнення кінцевої цілі виробництва.

Кожний із названих елементів господарського механізму одержує також і

визначене правове закріплення.

Удосконалювання господарського механізму потребує подальшого підвищення ролі

правових засобів у регулюванні економіки, пред'являє нові, більш високі

вимоги до правового регулювання господарської діяльності. Звідси випливає

необхідність постійного удосконалювання чинного господарського законодавства,

що "покликано сприяти подальшому росту суспільного виробництва і підвищенню

його ефективності відповідно до об'єктивних вимог економічних законів".

Об'єктивні потреби сучасного розвитку економіки, удосконалювання

організаційно-правових форм і методів керування народним господарством - і

здійснення господарської діяльності потребують посилення розробки

загальнотеоретичних проблем правового регулювання господарської діяльності,

зокрема, проблем, пов'язаних із розвитком господарського законодавства в

сучасних умовах. Правове регулювання господарської діяльності охоплює широке

коло питань організації і планування народного господарства, правового

положення різноманітних господарських ланок, правового режиму їхнього майна,

господарських зв'язків між ними, відповідальності за результати господарської

діяльності, а також особливості її здійснення в різноманітних галузях

народного господарства - промисловості, сільському господарстві, капітальному

будівництві, транспорті, торгівлі й інших, що функціонують у тісному

взаємозв'язку один з одним.

Центральне місце серед них належить питанням правового закріплення (правових

форм) госпрозрахунку як об'єктивно необхідного методу господарювання,

важливого важеля підвищення ефективності виробництва. Господарський

розрахунок як метод організації, керування і безпосереднього здійснення

виробничо-господарської діяльності визивається до життя з'єднанням товарно-

грошових початків у діяльності державних підприємств із централізованою

системою державного керування і планування економіки.

Госпрозрахунковий характер виробничо-господарської діяльності державних

підприємств означає функціонування їх у якості господарських ланок, що

володіють відомою економічною самостійністю по відношенню як до вищестоящим,

так і організацій, що рівноправні, а також до держави в цілому. Зазначене

відокремлення в майновому й організаційному плані носить відносний характер

(відокремлення в рамках єдності державної власності і державної організації

народного господарства) і необхідно для участі державних підприємств в

економічному обороті як між собою, так і за участю інших організацій

(кооперативних, суспільних) і громадян, що як власники не приймають інших

форм господарських зв'язків, заснованих на прямуванні їхнього майна, крім

еквівалентно-відплатних (товарно-грошових).

Актуальність основних форм правового закріплення господарського розрахунку

випливає з об'єктивних потреб сучасного розвитку системи госпрозрахункових

відношень за участю державних підприємств і об'єднань. Госпрозрахунковий

характер діяльності підприємств і об'єднань викликає до життя й особливі

правові форми її організації. Правове закріплення госпрозрахункових

відношень здійснюється в нормах різних галузей права. Тому необхідний

комплексний (міжгалузевий) підхід до вивчення відповідних явищ господарського

життя. Водночас комплексний підхід до дослідження зазначених проблем аж ніяк

не виключає необхідності виділення місця і ролі чинних у цій області норм

кожній із галузей права.

Правові проблеми господарського розрахунку можуть бути предметом дослідження

фахівців із загальної теорії держави і права (у плані дослідження питання про

співвідношення економіки і права, про економічні функції держави і т.п.); по

адміністративному і фінансовому праву (при дослідженні організаційної

структури народного господарства, правових питань керування і т.п.); по

трудовому праву (при дослідженні питань оплати праці й організації

матеріального заохочення в умовах госпрозрахункової організації виробництва і

др.), по земельному праву (при дослідженні проблем раціонального

господарського використання природних ресурсів і правових проблем охорони

природи).

Сам господарський механізм являє собою сукупність організаційних структур і

конкретних форм господарювання, методів керування і правових норм, за

допомогою яких товариство використовує економічні закони з урахуванням

обстановки, що укладається.

У арсеналі економічних засобів, що забезпечують успішний вплив на розвиток

народного господарства в цілому або окремих її галузях знаходяться важелі

впливу, як ціноутворення, на чинники виробництва, їхній вплив на зміну обсягу

виробництва, вплив на розмір національного доходу, державні фінанси, зовнішня

торгівля, питання зайнятості, інвестицій у виробництво і т.д. т.п.

Все це говорить про те, що в розвитому ринковому господарстві, де стихійні

тенденції розвитку виробництва можуть бути поставлені у визначені рамки, а

товариство спираючись на силу держави може здійснювати цілеспрямоване

керування виробництвом.

Як відомо, у межах однієї суспільно-економічної формації діють закони,

властиві як суспільному засобові виробництва в цілому, так і чотирьом його

окремим підсистемам - продуктивним силам, виробничим, організаційно-

економічним і техніко-економічним відношенням. Оскільки економічний закон

виражає внутрішні, необхідні, стійкі й істотні зв'язки між різноманітними

сторонами явищ і процесів господарського життя, то він має і свої конкретні

форми прояву. Система економічних законів знаходить своє вираження в системі

економічних категорій. До останній, зокрема, ставляться товар, споживча

вартість, вартість, ціна, собівартість, прибуток і ін. Господарський

механізм включає всі конкретні форми економічних законів визначеної

економічної системи. З такого розуміння співвідношення господарського

механізму й економічних законів економічної системи, або суспільного засобу

виробництва, випливає, що господарський механізм є механізмом використання

економічних законів. Тому перша умова успішного функціонування

господарського механізму - пізнання економічних законів, обставин, при яких

діє той або інший закон. Так, утримання закону вартості складає обмін

еквівалентів. Проте існуючий обмін товарами між промисловістю і сільським

господарством не є еквівалентним.

Оскільки існують також закони, що ставляться конкретно до розвитку

продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних або

виробничих відношень, то господарський механізм може функціонувати більш

локально як механізм використання законів кожній із даних підсистем. Таким

чином, використання економічних законів, як загальносистемних, так і

підсистемних - найбільше важлива функція господарського механізму.

Друга за значенням функція господарського механізму, якщо виділяти її в

контексті цілісного розгляду суспільного засобу виробництва, - дозвіл

соціально-економічних протиріч. Дана функція випливає з попередньої, тому що

кожний економічний закон містить у собі протиріччя. Але оскільки явище або

процес завжди багачі закону, ця функція господарського механізму спрямована

на рішення більш широкого кола протиріч, чим ті, що відбиті в законі. До

них, якщо виходити з принципу примату виробництва, ставляться протиріччя

самої системи продуктивних сил · » між даною системою і її речовинною формою,

між технологічним засобом виробництва і його суспільної форми, а також

протиріччя в межах самої суспільної форми. Найважливіше значення для

реалізації цієї функції господарського механізму має використання протиріччя

між продуктивними силами і виробничими відношеннями, а також основного

протиріччя суспільного засобу виробництва.

Третя функція господарського механізму - реалізація відношень власності. У

межах цієї функції господарському механізму належить вирішальна роль в

економічній реалізації власності на засоби виробництва. Здійснення даної

функції повинно бути спрямоване на те, щоб відношення власності сприяли

розвитку всієї системи продуктивних сил і, насамперед, головної продуктивної

сили - людини, безпосереднього робітника. Варто домагатися, щоб у межах тієї

або іншої економічної системи існував плюралізм форм власності, щоб

різноманітні конкретні форми власності і конкурували, і співробітничали між

собою.

Четверта важлива функція господарського механізму - усебічний розвиток

людини, його потреб (матеріальних і духовних), інтересів, стимулів. Оскільки

людина є біосоціальною істотою, то роль господарського механізму складається

в розвитку як біологічного, так і соціального аспекту сутності людини. У

першому випадку необхідно домагатися оптимального гармонічного співвідношення

у взаємодії людини з природою, не припускати поглиблення екологічної кризи,

створити таку еколого-економічну систему, у якій би органічно сполучилися

економічні умови життєдіяльності людини (умови його праці, утворення,

придбання кваліфікації) із зберіганням навколишнього середовища, гармонічною

взаємодією цивілізації і природи. В другому випадку задача господарського

механізму складається в тому, щоб людина стала активним суб'єктом виробничих

відношень, або відношень власності, а також соціальних, політичних, правових,

культурних відношень, щоб у кожній із цих сфер могла реалізуватися його

соціальна природа. Оскільки сучасна людина вступає у відношення з іншими

людьми, завдання господарського механізму полягає в тому, щоб насамперед

погоджувати економічні інтереси людей.

Крім відзначених найбільше важливих функцій, господарський механізм виконує і

другорядні, наприклад, стимулювання науково-технічного прогресу, раціональне

використання ресурсів і ін.

У узагальненому виді основні функції господарського механізму зводяться до

забезпечення ефективної взаємодії всіх елементів економічної системи у всіх

сферах суспільного відтворення, а також усіх компонентів кожного з названих

елементів.

При розгляді господарського механізму слід зазначити, що процес взаємодії

всіх елементів економічної системи в XVIII-XX ст. здійснювався переважно

через ринок, через механізм попиту і пропозиції, періодичні економічні кризи,

конкурентну боротьбу. Такий ринковий механізм був ядром господарського

механізму того часу: зв'язку між сотнями тисяч дрібних капіталістичних і

дрібнотоварних підприємств здійснювалися переважно за допомогою ринку і

виявлялися як відношення конкуренції. Так регулювалися обсяги виробництва,

ціни, пропорції між галузями і т.д. Протилежне цьому механізму, свідоме,

планомірне регулювання, відношення організованості існували лише в межах

окремих підприємств.

За минулі сторіччя в результаті значного прогресу продуктивних сил,

поглиблення суспільного поділу праці, еволюції відношень власності від

індивідуальної до переважно колективних форм, посилення ролі держави в

економіці і дії інших чинників замість ринку ядром господарського механізму,

основу якого складають закони планомірного і пропорційного розвитку

економіки, стає її державне регулювання. Вперше воно чітко проявилося в США,

під час кризи 1929-1933 р. Саме рішучі дії уряду, очолюваного тоді

президентом Ф. Рузвельтом, вивели країну з найглибшої економічної кризи. З

цього часу почалося широкомасштабне втручання держави в економіку, а держава

з так називаного «нічного сторожа», захисника приватної власності, верховного

арбітра, що стежив за дотриманням правил вільної конкуренції, перетворилося в

значного підприємця, фінансиста, споживача, інвестора, роботодавця і,

головне, - у регулювальника макроекономічних процесів. Теоретично ці процеси

вперше обгрунтував Дж. Кейнс. Він вважав закони вільної конкуренції,

вільного ціноутворення й інші закони ринку атрибутами економіки XIX ст., а

розширення функцій уряду називав єдино можливим засобом запобігання повної

руйнації існуючих економічних форм і умовою успішного функціонування

особистої ініціативи.

Методами і важелями державного регулювання є податкове, бюджетне, фінансово-

кредитні, грошове й інші види регулювання, проведення активного

амортизаційної політики. Основні форми, у яких реалізуються закони

планомірного і пропорційного розвитку, - це державне регулювання, планування,

прогнозування і програмування економіки.

Інноваційний господарський механізм, шляхи і методи формування.

Керування інноваційною діяльністю є адресним засобом стимулювання

економічного росту, особливо при антикризовому регулюванні, що випереджає, на

макро- і мікрорівнях.

Відомі дві основні гіпотези, на яких базується практика:

- інноваційна активність обумовлена непередбаченими проривами в області

наукових знань;

- зміни економічної кон'юнктури (у першу чергу циклічні) викликають

відповідні зміни інноваційної активності.

Інноваційній політиці, таким чином, придается переважно пасивна роль - чекати

поки пройде час після використання потенціалу загальних і спеціальних знань у

практику, або випливати за вимогами попиту, що формується під впливом

соціально-економічної ситуації. Тим часом постіндустріальні стадії розвитку

головних країн характеризуються високими темпами змін в економіці, що

обумовлюються циклічними і структурними зсувами. Першим, хто “кидає спис” у

сформовані прийоми менеджменту, є практика. Вона показала, що нейтралізація

виникаючих знакозмінних навантажень на економіку потребує збільшення витрат,

незважаючи на прийняті як державами, так і окремими підприємствами

антикризові міри, у тому числі й інноваційні.

Звідси виникає необхідність нових теоретичних і методологічних підходів до

керування інноваційною активністю, більш адаптованих до потреб товариства.

Аналогічної точки зору притримується ряд вітчизняних і закордонних

дослідників.

На жаль, в опублікованих роботах, корисних із погляду аналізу проблеми,

недостатньо уваги виділена синтезу нових економіко-управлінських рішеннь, що

надають політики нововведення статус генератора попиту.

Нижче поданий один із підходів до такого синтезу, що сприяє формуванню на

макрорівні господарського механізму інноваційної політики.

Таблиця 1

Показники виробництва продовольства на душу населення по регіонах

Регіони	1974-1976	1979-1981	1984-1986	1989-1991	1993-1995
Весь світ	97,4	100,0	104,4	105,4	105,3
Африка	104,9	100,0	95,4	98,6	95,9
Азія	94,7	100,0	111,6	119,9	129,2
Індія	96,5	100,0	110,7	121,8	126,6
Китай	90,1	100,0	120,7	134,1	153,7
Європа	94,7	100,0	107,2	106,5	99,4
Північна і Центральна Америка	90,1	100,0	99,1	94,2	95,4
США	89,8	100,0	99,3	95,0	97,6
Південна Америка	94,0	100,0	102,8	105,6	100,8

Аналіз процесу і результатів діяльності, виконаний на підприємствах

машинобудування і транспорту, у сферах НІОКР і вищого утворення, показав її

обумовленість передумовами, основні з яких сформульовані у виді чинників.

Фактор А. Мировой поріг знань.

Він служить межею між досягненнями і прогалинами в загальних і спеціальних

знаннях. Поріг знань дає науковому співтовариству орієнтир для подальших

пошукових фундаментальних і прикладних досліджень, а інженерному й

управлінському корпусу - базу для цільових прикладних розробок. Індикаторами

досягнень у загальнонаукових знаннях є відкриття - невідомі раніше наукові

результати, кардинальною уявою підвищуючі рівень пізнання, а в спеціальних

знаннях - продукти прикладних досліджень і розробок, що одержали міжнародне

визнання. До числа індикаторів прогалин у знаннях ставляться проблеми в

товаристві і середовищі мешкання, що потребують невідкладного рішення - хиба

енергоресурсів, екологічна і соціальна безпека, хвороби, стихійні лиха.

Для інноваційної практика важливо провести ієрархічну диференціацію світового

порога знань на міждержавний, державний і фірмовий рівні. Останні визначають

практичну спроможність країни, об'єднання країн, або фірми скористатися

накопиченими у світі знаннями.

Поріг знань характеризується трьома складовими:

- загальнонауковим заділом, що укладається з опублікованих у світовій

літературі результатів фундаментальних досліджень і власних накопичених

фундаментальних наробітків, поки не апробованих;

- спеціальним науковим заділом, що утвориться з результатів прикладних

досліджень і розробок (патентів, “ноу-хау”, методик, алгоритмів і т.п. але

інтелектуальна власність на них належить даній країні (групі країн, фірмі);

- науковим фоном у тих областях загальнонаукових і спеціальних знань, у

яких дана країна (об'єднання країн, фірма) зацікавлена. Мається на увазі

наявність у кожної такій області критичного прошарку спеціалістів і наукових

шкіл, а також належного наукового обслуговування.

Перші дві складові зручно використовувати для реєстрації портфеля заділів у

наукових знаннях на даний момент часу і визначення його відповідності

необхідному масштабу. Масштаб заділу для рішення інноваційної задачі

дорівнює критичній масі відповідних науково-прикладних ідей.

Всі три складові в сукупності доцільно застосовувати для оцінки потенційної

спроможності країни (фірми) самостійно організувати негайно або в найближчій

перспективі цільові НІОКР по надолуженню портфеля заділів. Зокрема,

виявлення при такій оцінці недостача науково-прикладного потенціалу на

підприємстві для дозволу конкретної проблеми і неможливості його підвищення

до необхідного рівня в плановані терміни свідчить про необхідність

притягнення партнерів або доцільності одержання ліцензії, якщо підхожі

розробки вже є.

Фактор Б. Інноваційні фінансові ресурси.

Можливість фінансування інноваційних проектів визначається фізичною наявністю

і доступністю капіталу, вкладеного сьогодні в ім'я майбутньої високої віддачі

у випадку не зовсім очевидного успіху.

Інноваційні фінансові ресурси можуть бути рисковым капіталом, вкладеним для

одержання високих прибутків, або некомерційними, такими як субвенції, для

яких віддачею служить досягнення цілей, важливих для стійкого розвитку.

Типовим терміналом для комерційного рискового капіталу є венчурная фірма, а

для безприбуткового - суспільний науковий фонд. Відповідно в першому випадку

його джерелами будуть підприємці і рисковые інвестори, а в другому - спонсори

з некомерційною мотивацією.

Фактор В. Інноваційні підприємці.

Це специфічний тип бізнесмена, що виступає сполучною ланкою між новаторами -

авторами оригінального науково-прикладного продукту - і товариством, зокрема,

сферами виробництва і споживання. Крім звичайних індивідуальних якостей

(таланта, кругозіру, уяви, схильності до ділового ризику) такий підприємець

повинний мати своєрідну форму передбачення життєздатності конкретного

науково-прикладного продукту, що подається до освоєння, як правило, ще сирим

- у виді уяви, ідеї або в кращому випадку концептуальної моделі, приміром,

концепт-кара. Це передбачення в умовах підвищеної непевності.

Роздивимося процес прийняття інноваційного рішення. Його базою є

інноваційний задум. Він формується талантом, причому не стільки під впливом

попиту й економічної коньюктури, скільки під впливом специфічних компонентів

інтуїтивного прогнозування, потенційного портфеля перспективних розробок, що

знаходяться у світогляду підприємця, і засобів просування нововведення на

ринок.

Підприємець систематизує науково-прикладні продукти, взаимодействуя з

новаторами і формуючи інноваційний портфель, оцінює можливі шляхи реалізації

і життєздатність кожної перспективної розробки за допомогою відповідних

критеріїв. Останні підбираються й адаптуються індивідуально. З наявних у

світовій інфраструктурі прийняття рішень критеріїв (науково-технічних,

соціально-психологічних, екологічних, комерційних і інших) вибираються

підхожі за принципом розумної достатності, виходячи з інтуїції, преваг і

індивідуально-типологічних особливостей.

У результаті і виникає уява того самого проекту, при якому ідея потенційного

нововведення через декілька років перетвориться в привабливий для споживачів

продукт.

Щоб очікуваний прибуток перетворився в реальну, бізнесмен повинний брати до

уваги і ту обставину, що лише менша частина капіталовкладень йде на

трансформацію ідеї в концепцію і створення досвідчених зразків. А велику

їхню частку треба витратити, щоб вивести розробку на ринок для комерційного

використання. Тому повинна бути змодельована активна стратегія маркетингу по

просуванню майбутнього продукту на ринок. Зокрема, для піонерних розробок

така стратегія може бути орієнтована на створення в потенційних покупців

почуття незадоволеності існуючим товаром і чекання більш привабливого.

Реалізація подібної стратегії дозволяє не тільки зацікавити споживачів, але і

нейтралізувати конкурентів.

Інноваційний задум і стратегія маркетингу служать ключовими аргументами на

користь конкретного проекту. Природно, безпосередньо перед ухваленням

рішення про початок фінансування підприємці не покладаються цілком на

інтуїцію й удачу, а проводять (для зменшення ризиків) більш детальну

перевірку його життєздатності, але вже з притягненням незалежних

спеціалістів-аналітиків.

Крім того, зазначимо, що інноваційний задум може з'явитися не тільки в

процесі розумового експерименту, але й ассоциативно - зненацька, раптово.

Цьому сприяє настрой на економіко-управлінський пошук, наприклад, через

засоби масової інформації, “соціальне замовлення”, що характеризують насущні

потреби товариства.

Фактор Г. Поле інноваційної активності.

Воно окреслюється межами концентрації потенційних об'єктів додатка знань і

навичок на відповідних ієрархічних рівнях, територіях, у визначених видах

діяльності.

Потенційні інноваційні об'єкти - це “вузькі” місця в різноманітних відкритих

системах (машинних, біологічних, людино-машинне, соціально-технічне й інших),

що функціонують у рамках “товариство - середовище обитания - техніка”.

Здійснення в потенційних об'єктах спеціальних проектів (науково-промислово-

інноваційних і ін.) забезпечує розшивку “вузьких” місць шляхом упровадження

підхожих нововведень (модернизационных, новаторських, що випереджають і

пионерных).

При цьому важливо підкреслити, що ключовими передумовами організації

конкретного проекту, включаючи вибір схеми й обсягів фінансування, є

пропозиція новаторами адресного науково-прикладного продукту і наявність у

зацікавленого підприємця або менеджера економіко-управлінського рішення по

перетворенню такого продукту в реальне нововведення.

По оригінальності що впроваджуються науково-прикладних продуктів і масштабам

перетворень інноваційні об'єкти доцільно ранжировать на п'ять родів:

- об'єкти I роду, що настроюють на використання нових загальнонаукових

ідей, що забезпечують створення піонерних новацій;

- об'єкти II роду, що потребують застосування нових науково-прикладних

ідей, заснованих на модифікованих загальнонаукових і приводящих до

нововведень, що випереджають;

- об'єкти III роду, що націлюють на адаптовані науково-прикладні ідеї,

що трансформуються в новаторську продукцію або технологію її виготовлення;

- об'єкти IV роду, що ставлять проблеми удосконалення існуючої

продукції або технології її одержання, що дозволяються за допомогою

впровадження модернизационных инноваций;

- об'єкти V роду, що стосуються освоєння виробництва готових новацій

тієї або іншої науково-прикладної значимості з метою їхній тиражування.

Фактор Д. Інноваційний клімат.

Це своєрідна “живильне середовище”, що забезпечує сприятливий фон для

взаємодії схарактеризованих вище чинників. Подібне середовище включає

систему необхідних соціальних, юридичних, економічних, інформаційних і інших

інститутів, що підтримують як нововведенческую діяльність, так і самих

новаторів. До типових прикладів організаційних побудов, що сприяють

формуванню інноваційного клімату, можна віднести виртуальные корпорації,

технополисы, бізнеси-інкубатори, кібернетичні інформаційні простори.

Проблеми становлення господарського механізму в Україні.

Головна мета будь-якої реформи – економічна свобода громадян і створення на

цій основі ефективної господарської системи, здатної забезпечити динамічний

розвиток народного господарства і гідний рівень добробуту громадянам держави,

подолавши відставання від інших країн.

При проведені ж реформ економічної системи України не були навіть визначені

та проаналізовані основні комплексні моделі, які можуть забезпечити

економічне зростання. Ці перетворення не сприймаються суспільством і

здійснюються незалежно від його потреб, тобто мають самодостатній характер їх

проведення в соціальному плані, що коштує народу дуже дорого.

Політичне й економічне реформування буде успішним лише тоді, коли само воно

буде психологічно і соціально обумовленим, а методи його здійснення –

реалістичними та ефективними. Інакше нам ще довго доведеться виживати на

звалищах минулого.

Метою реформ в умовах сьогодення не може бути стабілізація економіки. Адже,

по суті, це означало б нижню рівновагу, коли спад призупинився, а економічне

зростання ще не почалось. Але при цьому зберігаються всі диспропорції, які

склалися за роки кризи і економічної деградації, а також ціла низка руйнівних

чинників, програм та моделей. Таке становище не може зберігатися довго,

оскільки в подальшому воно призведе до ще більшого застою і деградації.

Для видужання економічного організму від довготривалої хвороби слід досягти

докризового рівня, але при новій економічній системі й структурі економіки, і

одразу ж спрямувати свої зусилля на забезпечення стабільних темпів росту.

Проблема нашої економіки в першу чергу полягає не в тому, щоб швидко перейти

від планових до ринкових засад, а в переході від економіки, що базується на

екстенсивному способі розвитку шляхом інтенсифікації виробництва, до

економіки, основу якої складають найновіші технології, високий рівень науки в

поєднанні з високим загальноосвітнім рівнем. Саме на цій основі ми повинні

побудувати новий господарський механізм.

Разом з тим зрозуміти проблеми України і спрогнозувати перспективи її

розвитку можливо лише в межах глобальних тенденцій загальносвітового

розвитку, формування нового світового порядку, системи світової безпеки.

Глобальні зміни полягають у тому, що завтра головним фактором суспільного

розвитку стає не науково-технічний прогрес (шлях, на який ми нещодавно

ступили і нині долаємо), а якості людини, і це вже багатьма державами

визнано. Якщо відбудувати схему країн за рівнем економічного розвитку,

досягненнями і результатами, рівнем життя і т.д., то вони будуть знаходитись

у прямій залежності від якості людського капіталу.

Використовуючи найкращий світовий досвід, маючи необхідне наукове підгрунтя,

ми повинні трансформувати існуючі відокремлені частини, розірвані

інформаційні потоки і створити новий макроекономічний господарський механізм,

що забезпечить поступовий підйом та розквіт нашої багатої, незалежної

держави.

Господарський механізм не існує окремо від виробничої та організаційної

діяльності людей, суспільства. Він підпорядкований визначеним об’єктивним

суспільним закономірностям. Це активна самодостатня система, якій властива

організація, втілена в охоплюючу весь виробничий простір мережу самостійних

суб’єктів. Це соціальна система, і її головними компонентами є господарюючі

суб’єкти, а, отже, люди. Для них властива певна форма існування, обумовлена

їх особистими інтересами, бажаннями та намірами. Отже, якщо система не в

змозі задовольняти першочергові потреби своїх суб’єктів, а саме – людей, то

навіщо вона взагалі потрібна.

Суспільний продукт господарської системи знаходиться у постійному русі,

проходячи стадії виробництва, розподілу, обміну і споживання. Система

становить організм, котрий має два основних зустрічних потоки, один з яких –

потік товарів, продукції, робіт, послуг, а інший – грошовий. Збалансованість

цих потоків і є здоровим функціонуванням економіки. Як і в будь-якому живому

організмі, порушення кровообігу в економіці неминуче призводить до больового

шоку та загибелі.

Зараз Україна переживає складний період саме цього шоку – фінансового

колапсу. Грошові потоки розірвано, замість них з’являються грошові сурогати

(взаємозаліки, векселі, бартер тощо). Фінансові установи, що мають бути

серцем збалансованих грошових потоків, не здатні забезпечити відтворення

цього процесу, бо вони зайняті насамперед підтриманням ліквідності та

вкладанням своїх коштів у облігації внутрішньої державної позики. Витрати,

які несе держава з введенням грошового сурогату, чи взаємозаліки, чи

вексельний обіг, чи бартер, який на сьогоднішні день становить 50%

фінансового потоку, наносять невиправної шкоди, відкидають нас у епоху

середньовіччя.

Необдумана монетарна політика уряду та Національного банку України призвела

до зниження рівня монетаризації економіки, її знекровлення. Зниження рівня

монетаризації у 1998 році до 13,4% проти 70% нормативних зумовлене

випереджаючими темпами зростання рівня інфляції порівняно з темпами зростання

грошової маси, внаслідок чого було розімкнуто товарні та ресурсні потоки.

Відірваність господарської системи від виробництва, ринку продуктів і

ресурсів, відсутність інформації про її діяльність – все це призводить до

необхідності терміново налагодити побудову макроекономічної системи України,

негайно вирішити питання: що виробляти і в якій кількості; з якими витратами

і для кого; як розподіляти вироблений суспільний продукт.

Основною ланкою системи повинно стати виробництво з його основним елементом –

господарським саморегулюючим суб’єктом. При всій значимісті виробництва, воно

має сенс лише тоді, коли служить споживанню. Лише споживання робить

необхідним виробництво, а виробництво заради виробництва – безглузде.

Споживання створює мету виробництва і водночас його мотив, формує соціальне

замовлення виробництву, обсяг, структуру і якість суспільного продукту.

Задоволена потреба часто народжує нову, часто більш складну потребу.

Зростання і ускладнення потреб є потужною рушійною силою розвитку

виробництва, яке можливе за умови максимального використання вітчизняними

підприємствами високих технологій, створення стратегічного ешелону НТП,

випереджаючого розвитку сфери промислової переробки сировинних ресурсів.

У загальній макроекономічній системі особливу увагу слід приділити

зовнішньоекономічним зв’язкам. На етапі складання міжгалузевих балансів,

розробки планів розвитку держави та визначення її виробничих потужностей

необхідно сконцентрувати всі наявні фінансові джерела у експортноспроможному

виробництві, яке здатне у стислі терміни окупити вкладені у нього кошти і

отримати прибуток, забезпечити необхідні фінансові надходження до бюджету.

Разом з тим необхідно запобігти відпливу капіталів з економіки України до

інших країн світу через офшорні зони тощо, використовуючи ці кошти для

забезпечення власного економічного зростання. Лише за приблизними

розрахунками акумулювання та використання цих капіталів надасть можливість

відродити економіку і досягти рівня валового внутрішнього продукту 1990 року

вже у 2007 році. При цьому імпортна частка валового внутрішнього продукту

повинна складатися лише з тих товарів, які з поважних причин не виробляються

на цей час в Україні, але мають стратегічно важливе значення.

Глибока інституціональна і організаційно–структурна криза виявляється у

стагнації мікроекономіки та її інфраструктури, управлінському вакуумі, втраті

керованості. Політика щодо подолання кризи повинна ґрунтуватися на концепції

та стратегії мікроекономічного розвитку як частини загальноекономічної

стратегії реформування. При цьому важливо розробити модель переходу до нових

механізмів організації, управління й господарювання.

Сьогоднішня ситуація вимагає негайного перегляду та формування стратегії

промислового розвитку на основі використання досягнень НТП, активізації

інвестиційного процесу та докорінної структурної перебудови виробництва

шляхом прискореного розвитку наукомістких галузей. Адже промислова сфера досі

залишається основною ланкою соціально-економічного прогресу, вирішальним

фактором економічного зростання. Високотехнологічні промислові сфери

виступають потужним каталізатором технологічного оновлення усього

національного товаровиробництва, визначення першочергових точок зростання і

забезпечення конкурентоспроможності промислової продукції на внутрішніх і

зовнішніх ринках. Стратегія і тактика розвитку цієї сфери повинна бути

визначена структурною і промисловою політикою держави.

Структурна перебудова економіки має відбуватись послідовно, поетапно, з

розгортанням інвестиційної та інноваційної діяльності, забезпечуючи

оздоровлення виробничої структури економіки при посиленні ролі внутрішнього

банківського капіталу і власних коштів підприємств.

На першому етапі структурної перебудови економіки увагу слід зосередити на

галузях, що визначають життєзабезпечення населення. Важливо відновити

інвестиційний попит на оновлення і розвиток товарного виробництва,

забезпечивши його достатніми внутрішніми накопиченнями й інвестиційною

підтримкою держави. Такими паростками економічного зростання можуть стати

галузі зі швидкими темпами економічного обороту, високим і стійким ринковим

попитом – агропромисловий комплекс, харчова та легка промисловості, сфера

послуг.

Таким способом буде зупинено спад рівня життя населення. Із зупинкою спаду

виробництва, стабілізацією систем життєзабезпечення населення та відродженням

позитивних тенденцій в інвестиційній діяльності активізується процес

економічного відтворення й пожвавлення.

Другий етап структурної перебудови економіки може початись тільки за умов

відтворення фінансової системи на засадах нової економічної системи,

формування надійного ринку цінних паперів і капіталу, введення науково

обгрунтованої амортизаційної діяльності, регулювання темпів зміни

співвідношень руху фондів накопичення і споживання.

За прогнозними оцінками зарубіжного досвіду, для нормалізації відтворення

основних фондів питому вагу накопичень в національному доході слід

підтримувати на рівні не нижче 20%.

Третій етап структурного оновлення економіки – це перехід до нормального

функціонування економіки, яке передбачає узгоджену взаємодію як ринкової

економіки з конкуренцією у всіх сферах бізнесу під регулюючим впливом

держави, так і планової, де державні муніципальні накопичення й інвестиції

під структурні зміни формуються залежно від загальнодержавних і місцевих

потреб та замовлень в єдиному руслі національних інтересів України.

Підприємливість і ринкова активність на третьому етапі будуть залежати не

тільки від потреб, попиту і платоспроможності внутрішнього ринку, а й значною

мірою від зовнішніх ринків, інтеграції економіки у світовий економічний

простір.

Враховуючи те, що країна 7 років йшла до економіки ринкового типу, необхідно

взяти всі ті надбання, якими вона володіє сьогодні, і додати ті нові форми та

інструментарії, якими користується світова економічна наука і не відштовхує

світова економічна система.

Ми повинні створити всі умови переходу від економіки, яка базується на

екстенсивному способі розвитку, до економіки, яка розвивається шляхом

інтенсифікації виробництва, основу якої складають найновіші технології,

високий рівень науки в поєднанні з високим загальноосвітнім рівнем. Саме на

цій основі ми повинні побудувати новий господарський механізм, нову

господарську систему.

Крім того, ми повинні чітко визначити своє місце у системі світової

економічної безпеки, орієнтуючись в першу чергу на досягнення власних

економічних інтересів, водночас враховуючи інтереси світової спільноти.

Починати треба вже сьогодні. Успіх залежить від того, як точно ми визначимо

координати розвитку світової спільноти і наше місце в них. На цьому шляху

немає жодних перепон, які не можна було б подолати. Лише концентрація всіх

зусиль й потенціалів на шляху відновлення дозволить відродити велику країну

Європи – Україну

При вивченні господарського механізму першочергове значення має з'ясовування

його місця в економічній системі в цілому і співвідношення з такими найбільше

важливими елементами цієї системи, як продуктивні сили, виробничо-економічні,

а також техніко-економічні й організаційно-виробничі відношення.

У системі реальних відношень власності існують підсистема, пов'язані з

відношеннями власності на засоби виробництва у всіх сферах суспільного

відтворення, із власністю на необхідний і прибавочний продукт, або на

результати праці. В другому випадку мова йде про такі конкретні форми

виробничих відношень, як заробітна плата, прибуток, податок і т.п. Оскільки

в системі виробничих відношень розрізняють процеси присвоєння і керування

даними відношеннями, то останній, безпосередньо управлінський аспект

власності, а також конкретні форми її реалізації й організації і відносяться

до господарського механізму.

Такі ж дві підсистеми існують і у відношеннях власності на засоби виробництва

в різноманітних сферах суспільного відтворення. Глибинна підсистема відбиває

характер власності, що залежить від того, хто є власником засобів

виробництва. З ній пов'язана й інша істотна риса глибинної підсистеми -

наявність експлуатації або її відсутність.

Конкретні управлінські форми відношень власності на засоби виробництва

пов'язані із сукупністю економічних відношень, у сферах безпосереднього

виробництва, обертання, розподіли і споживання.

До господарського механізму належать конкретні управлінські форми виробничо-

економічних відношень і, зокрема, власності на засоби виробництва. Це

значить, що на них можна свідомо впливати, регулювати на різноманітних рівнях

- рівні окремого підприємства, об'єднання, міністерства, рівні держави в

цілому і міждержавному рівні.

Незважаючи на те, що глибинна підсистема відношень власності на засоби

виробництва безпосередньо не входить у господарський механізм, вона побічно

впливає на нього. При цьому, змінюючи конкретні, управлінські форми

відношень власності, можна впливати на розвиток підсистеми виробничих

відношень. Так, в умовах акціонерної форми підприємництва через установлення

низьких пільгових цін на акції для безпосередніх виробників засобу

виробництва можуть частково переходити до людей найоманої праці, у результаті

чого змінюється характер власності.

Іншим елементом економічної системи є техніко-економічні й організаційно-

виробничі відношення, тобто відношення спеціалізації, кооперування,

комбінування виробництва, його концентрації. Їхнім ядром є відношення

спільної діяльності, обміну діяльності і керування. Дані відношення входять

у господарський механізм цілком. Інакше кажучи, до складу підсистеми

господарського механізму варто включати конкретні форми організації

виробництва, господарські зв'язки між підприємствами однієї або різноманітних

галузей промисловості, за допомогою яких вони обмінюються виготовленими

продуктами праці і т.п. Природно, такими зв'язками також можна керувати.

Ще один елемент економічної системи складають сучасні продуктивні сили -

робоча сила, засоби і предмети праці, наука, форми і методи організації

виробництва, а також інформація. У господарський механізм із відзначених

компонентів цілком входять тільки форма і методи організації виробництва.

Інші ланки продуктивних сил безпосередньо до господарського механізму не

належать. Але продуктивні сили, як відомо, повернені і до природи, і до

економічних відношень. Саме ця, друга сторона продуктивних сил взаємодіє з

економічними відношеннями, є їхньою функціональною властивістю. І якщо

розглядати робочу силу безпосереднього робітника, то цей елемент системи

продуктивних сил характеризується такими параметрами, як кількість

робітників, рівні їхній утворення і кваліфікації, фізичний, моральний і

психологічний стан і ін. У сучасних умовах бурхливого розвитку науки і

техніки в процесі праці не може брати участь робітник без належного рівня

утворення, кваліфікації. Такі властивості робочої сили є її функціональними

рисами, що властиві й іншим елементам продуктивних сил. До господарського

механізму ставляться не самі робітники, засоби і предмети праці, а ті їхній

сторони, що. формують функціональні риси продуктивних сил і дають їм

можливість взаємодіяти між собою і двома сторонами суспільного засобу

виробництва, тобто продуктивними силами і виробничими відношеннями.

У процесі постійної взаємодії різноманітних елементів продуктивних сил,

техніко-економічних, організаційно-виробничих і виробничо-економічних

відношень, що безпосередньо ставляться до господарського механізму, останній

і формується як щодо самостійний елемент економічної системи.

На сьогоднішній день вивчення теорій ринкового господарства, і особливо

історичної природи тієї структури, що повинна бути сформована на ринку, подає

особливий інтерес для тих країн, що, як і Україна знаходяться в процесі

переходу від комуністичного до ринкового порядку. Сьогодні багатьма

економістами признається, що в Україні має бути ще будуватися ринкове

господарство і має бути створення соціально-орієнтованої ринкової економіки,

а не ліберальної, виходячи з національних особливостей країни, ну і звісно з

урахуванням світової економічної кризи, криміналізації, правового безладдя,

виправлення допущених помилок.

Як відомо з історії, чисто капіталістичне товариство, побудоване винятково на

приватній власності, максимализации прибутку і ринково-цінової координації,

без яких-небудь гарантій із боку держави, в області соціальної безпеки, без

зрівноважування і скорочення дуже великої різниці в прибутках, поки ще не

стало реальністю. Але зате відомо, що необмежене прагнення до прибутку і

вигоди перетворюється в скнарість і алчність, необмежене накопичення

приватної власності веде до кількісного стрибка і проблеми влади. Таким

чином, є ряд причин, таких як соціальне забезпечення в старості, охорона

здоров'я, відпочинок, одержання утворення, турбота і поміч тому населенню,

що, або зовсім, або частково не може брати участь у господарському житті,

національна і державна безпека, що змушують ряд країн йти по шляху побудови

соціальної ринкової економіки.

Мені дуже сподобалося вираження К. В. Нерра, що для ринкової економіки було

скроєно "широка сукня", що дозволяло розширювати теорію ринку, признаючи, що

в процесі формування капіталізму виникають діалектичні протиріччя, що

потрібно врівноважувати "Ausgleich", але не шляхом орієнтації на марксизм, а

шляхом максимализации прибули і використання її з найбільшою корисністю.

Синтез соціального зрівноважування і гарантія вільної дії ринкових сил,

вільна ініціатива в сполученні із соціальним прогресом, свобода висновку

контрактів і скрути антимонопольної політики, регіональний політика дозволяє

зрівноважити потреби людини з потребами навколишнього середовища й екології.

Основою механізмів соціальної орієнтації економіки залишаються ринок і

конкуренція. Але, по-перше, останні самі перетерплюють серйозну еволюцію,

зокрема, у зв'язку з поширенням системи маркетингу, що дозволяє дозволяти

протиріччя між структурою виробництва і структурою потреб, а тим самим

підтримувати соціальну спрямованість виробництва, підпорядкованість його

задоволенню потреб.

По-друге, еволюція ринкових механізмів сполучиться з посиленням державного

регулювання соціально-економічних процесів на всіх рівнях - від

загальнонаціонального до муніципального. Усе більш активну роль у ньому

грають інститути цивільного товариства.

По-третє, значну трансформацію перетерплює соціальне поводження основних

суб'єктів, що хазяюють - корпорацій, підвищується соціальна відповідальність

бізнесу.

По-четверте, в останні десятиліття відзначається зростання економічної і

соціальної ролі домашнього господарства, що знаходить свій прояв у

забезпеченні більш високих вимог до якості робочої сили, розширенні

самозанятости й індивідуального (сімейного) підприємництва, сімейних

накопичень, що до початку 80-х років перетворилися в найбільший інвестиційний

ресурс.

Розходження в порівняльній ролі держави, корпорацій і ринку в регулюванні

суспільного виробництва визначають розмаїтість варіантів соціальної

орієнтації ринкової економіки (консервативний, ліберальний, соціал-

демократичний), її національних моделей (американської, німецької, японської,

шведської і т.п.). Їх не варто було б протиставляти друг другу, підкреслюючи

переваги одних і хиби інших поза конкретним історичним контекстом. Тим

більше що, по спостереженнях багатьох авторів, відбувається якийсь зближення

згаданих типів і моделей.

Що можна сказати про механізми соціальної орієнтації теперішньої української

економіки? Стара система зруйнована, а нова, якщо і діє, те в основному в

інтересах невеличкої частини товариства - значного капіталу, фінансової

олігархії, бюрократичної верхівки. Держава не вважає себе зобов'язаним

забезпечувати елементарні соціально-економічні права громадян, що мають для

них життєве значення. Більш того, як у випадку з заборгованістю по зарплатах

і пенсіям, воно саме виступає в ролі порушника цих прав стосовно бюджетникам.

Державними органами відхиляється навіть така рутинна з ринкової точки зору

міра, як оформлення заборгованості по зарплаті і пенсіям у виді кредиту з

нарахуванням відсотків. У той же час держава розпродає фінансовим групам за

півціни унікальні об'єкти, роздає квоти і ліцензії.

Держава практично не починає серйозних зусиль для підвищення соціальної

відповідальності бізнесу. Більш того, у ході ринкових реформ під приводом

підвищення конкурентноздатності підприємств фактично зруйнована їхня

соціально-побутова підсистема, створена в радянський час. Окремі добродійні

акції бізнесу носять сугубо рекламно-показний характер, не змінюють його

загальної антисоціальної спрямованості, захлестываются хвилями шахрайств і

шахрайства, жертвами котрих стали сотні тисяч і мільйони рядових вкладників і

акціонерів. Виконавча влада завзято пручається серйозним крокам для рішення

проблеми відновлення знецінених у ході шокової терапії ощадних і страхових

внесків населення, ограничиваясь малозначними мірами, прийнятими головним

чином для заспокоєння суспільної думки. Все це ніяк не узгодиться з

призовами влади до довіри, згоді, соціальному партнерству в країні.

Відзначені негативні явища в українській економіці і соціальній сфері не

можна вважати короткочасними й епізодичними. За 7-8 років вони придбали

стійкі тенденції. Їх важко пояснити тільки важкою радянською спадщиною і

помилками перебудованого періоду. Причини криються в політиці, що

проводиться українською адміністрацією в останні роки.

У нашому товаристві поширене уявлення про молоді реформатори другого і

теперішнього, третього, приходу до влади як про політиків і економістів

прозахідної орієнтації. Але така думка, на мій погляд, не відповідає

дійсності: адже як і раніше ігноруються реальні тенденції світового розвитку,

і політика проводиться по напрямках, протилежним світовим. Ігноруються не

тільки світові тенденції, але і досвід, традиції власної країни. Звідси

провал політики радикальних реформ, що признається не тільки споконвічними

критиками цього курсу, але такими його співавторами і прихильниками, як

американський професор Дж. Сакс. “Реформа, - говорить він, - оберталася для

країни величезним і непередбаченим бідуванням. Викликала колосальний дефіцит

бюджету. Перетворила в прах банківські заощадження і накопичення. А почуття

непевності, що поширилося широко, у завтрашньому дні трагічною уявою сприяло

скороченню тривалості життя дорослого чоловічого населення. Я вважаю, -

продовжує професор, - що реформа потерпіла поразку... У процесі реформ

представники значного бізнесу України привласнили собі природні ресурси

країни на десятки мільярдів доларів. Певне, українське керівництво

перевершило самі фантастичні уявлення марксистів про капіталізм”.

Для рішення соціальних питань у соціальній ринковій економіці ставляться такі

цілі і задачі:

1. Створення соціального порядку фірми, коли робітник цінується як людина і

співробітник.

2. Реалізація порядку конкуренції як задача права і діяльності уряду

3. Антимонопольна політика з метою боротьби зі зловживанням економічною

владою.

4. Політика стабілізації, спрямована на забезпечення безпеки робітника, у

період економічних спадів.

5. Вирівнювання різниці в прибутках відповідно до ринкового порядку

(прогресивний прибутковий податок, субсидії на дітей і субсидії на житло,

безкоштовне утворення).

6. Політика розвитку міст і субсидій держави на не дороге житло.

7. Передача капіталу малим і середнім фірмам, щоб дати можливість

конкурувати зі значними фірмами, що володіють великим капіталом.

8. Подальший розвиток соціальної безпеки.

9. Міське планування.

10. Введення урядом кооперативних елементів ринкового

господарства.

11. Мінімальні зарплати, тобто соціальне ринкове

господарство повинно визначити мінімальну зарплату в результаті процесу

вільного торгу.

Цей досить великий перелік державних мір, на мій погляд, обов'язково варто

врахувати українській економіці. Дуже багато держав, як і Україна має досвід

переходу від планового господарства до ринкового, але при цьому на відміну

від України, де, на жаль, не відбулося після переходу до капіталістичного

ринку економічного росту і зараз більш правильно говорити про "візантійський

форміі капіталізму", але ми повинні усе зробити для економічного росту або

загубимо свою країну.

Це як би теоретичний інструмент для рішення практичних задач господарської і

соціальної політики держав, інструмент для рішення однієї з найважливіших

задач современности- можливості прояву особистої ініціативи і реалізація

спроможностей. Чого, у першу чергу, я побажала би досягти Україні на її

важкому шляху побудови соціально орієнтованої ринкової економіки.

Висновки.

Сумуючи вищесказане, можна дати таке визначення: господарський механізм - це

система основних форм, методів і важелів використання економічних законів,

дозволи протиріч суспільного засобу виробництва, реалізації власності, а

також усебічного розвитку людини, формування його потреб, створення діючих

стимулів до праці й узгодження економічних інтересів основних класів і

соціальних груп товариства.

Господарський механізм розуміється як система економічних важелів і методів,

покликана забезпечити відповідність виробничих відношень рівню і характеру

розвитку продуктивних сил. Серед них найважливішими є: планування,

ціноутворення, оплата праці, фінансово-кредитні відношення на стадіях

виробництва, обміну і споживання матеріальних благ, керування.

Центральна ланка господарського механізму - планування. В даний час жодна

цивілізована країна світу не обходиться без механізму державного регулювання

економіки.,

Наприкінці 60-х років у ряді розвитих держав був здійснений перехід до

індикативного планування, що дозволяє на демократичній основі координувати

позиції держави і приватного бізнесу. Індикативний підхід містить обмежене

число обов'язкових завдань, носить направляючий рекомендаційний характер,

приходячи по суті склепінням думок різноманітних державних інститутів і

неурядових організацій.

Такий підхід до планування сильно відрізняється від того, що застосовувався в

минулому в СРСР, для якого був характерний крайній централізм, що преврится

планування в гальмо соціально-економічного росту. Його відзвуки відчуваються

і понині. Ще і тепер основна ланка господарювання - товаровиробники або

підприємства - найчастіше виступають не як правомірних суб'єктів планового

керування, а тільки як об'єкти, що одержують адміністративні завдання -

директиви, обов'язкові до виконання. Ніхто при такому положенні не може

повно реалізувати своє право хазяїна виробництва.

Проте не можна не зауважити й іншу скруту. Це - відмова від усякого

планування взагалі. Відмова в сформованій ситуації від планування (хоча б

основних видів продукції) і регулювання постачань із боку держави може

призвести ще до більшої недостачі багатьох продовольчих товарів. Тому на

даному етапі потрібно поступовість і поетапність заміни жорсткої

централізованої системи планування на більш демократичну і прийнятну для

сільського господарства, що припускала б реальну участь трудових колективів і

товаровиробників у розробці планів і в організації їхнього виконання.

У зв'язку з тим, що в даний час товаровиробники здійснюють постачання

продукції на основі заздалегідь укладених договорів із заготівниками

(переробними) і іншими підприємствами, виникає питання, що брати за основу

планування обсягів реалізації продукції: рівень збуту, наявний виробничий

потенціал або обсяги, що забезпечують одержання необхідних засобів для

здійснення розширеного відтворення? Однозначно відповісти на цей запитання

не можна. Необхідне всебічне урахування всіх перерахованих елементів. До

того ж не варто забувати про ту частину продукції, що залишається для

внутрішньогосподарського споживання і використовується по власному розсуді.

В даний час поширилася думка про неправомірність планування від досягнутого

рівня. З таким судженням навряд чи можна цілком погодитися. Досягнуті

обсяги виробництва і реалізації (переробки) сільськогосподарської продукції

характеризують: по-перше, рівень господарювання (спроможність керівників і

спеціалістів ефективно вага ти виробництво); по-друге, ступінь використання

виробничого потенціалу. У той же час порівняння показників (об'ємних,

якісних) в економічно кращих, гірших і середніх підприємствах за інших рівних

умов указує на потенційно можливі обсяги виробництва або реалізації продукції

в даний період часу, при даних ресурсах.

У цьому зв'язку, перед тим, як укласти договір на постачання (реалізацію),

заготівельна організація (підприємство) повинна мати у своєму розпорядженні

об'єктивними даними про виробництво і реалізацію продукції на підприємстві,

із яких передбачається контракт, як мінімум за останні п'ять-десять років і

навіть більш. Розташовуючи такою інформацією, приміром, що переробляє

підприємство буде знати, скільки йому може надійти сировини для переробки.

Це по-перше. По-друге, при визначенні раціональних обсягів реалізації

продукції важливо знати, як використовується виробничий потенціал, яка його

віддача. Тому при висновку договора заготівельна організація, фінансові й

інші державні органи, розташовуючи реальними даними про наявні можливості

товаровиробників у збільшенні виробництва, управі зажадати кращого

використання ресурсів і навіть установити фінансовий контроль за діяльністю

того або іншого підприємства (товаровиробника), незалежно від форми

власності. І, по-третє, при визначенні необхідних обсягів реалізації

продукції важливо знати, який прибуток необхідно одержати, щоб забезпечити

стабільну роботу і самофінансування.

Прийнято вважати, що середня сукупна рентабельність виробництва для

самофінансування повинна бути на рівні 40-45%. Але даний розмір не постійний

і залежить від цілого ряду умов: обсягів виробництва і реалізації продукції,

досягнутого рівня витрат на них, якісних параметрів, глибини переробки

сировини, стани матеріально-технічної бази і темпів її відновлення,

заборгованості по кредитах і позичкам, розвитки соціальної сфери й інших.

Стало бути, критеріями встановлення планових обсягів виробництва і реалізації

продукції повинні виступати: досягнутий рівень реалізації продукції, ступінь

використання наявного виробничого потенціалу і прибуток, необхідний для

роботи в умовах ринкових відносин (самофінансування).

Сировина, що не може бути своєчасно сбыто і перероблено, повинно

використовуватися по розсуді самих товаровиробників: перероблятися власними

силами, реалізовуватися на місцевих ринках, у фірмових магазинах,

заготавливаться системою споживчої кооперації, обмінюватися по бартері і так

далі.

Не можна припускати, щоб при дефіциті, що зберігається, продовольства й інших

товарів народного споживання сировина піддавалася псуванню, гибло або

продавалося за безцінь. Ринок припускає високу компетентність прийнятих

рішень, підприємливість, конкуренцію, розрахунок, насамперед, на свої власні

сили і можливості і на цій основі здійснення розширеного відтворення.

Гаданий методичний підхід применим до будь-якого формі господарювання і

власності. Він необхідний для планування і координації не тільки на рівні

безпосередніх товаровиробників, але і на рівні районів і областей.

У умовах різноманіття форм власності і господарювання, конкуренції важливо

досягти такого стана, при котрому кожна структура, що хазяює, зайняла би св

місце в продовольчому балансі і стабільно з віддачею працювала.

При плануванні виробництва і збуту продукції, необхідної для забезпечення

внутрішньодержавних потреб і створення необхідних експортних і страхових

резервів, варто врахувати можливі обсяги продукції, що можуть бути зроблені,

перероблені і збережені в особистих підсобних господарствах сільського і

міського населення, підсобних господарствах несільськогосподарських

підприємств, фермерських господарствах і ін. Виходячи з отриманих даних по

обсягах і асортименту, доцільно планувати надходження відсутньої кількості

продукції з господарських структур, що базуються на державних, колективних

формах власності, а лише потім розраховувати завезення необхідної кількості

продукції.

Такий методичний підхід дозволить кожному типу господарств зайняти визначене

місце у виробництві різноманітного асортименту продуктів. При цьому значні

суб'єкти, що хазяюють, можна буде орієнтувати не тільки на внутрішній, але і

по більшості видів продовольства на зовнішній ринок, тому що в них краще

вирішуються питання спеціалізації і раціональної концентрації виробництва,

упровадження передових систем тваринництва і рослинництва і тим самим

одержання більш ефективних результатів господарювання. Селянські (фермерські)

господарства й інші дрібні господарські структури, що характеризуються більш

низьким рівнем товарності, необхідно орієнтувати, головним чином, на

внутрішній ринок споживання, оскільки їм властиво активне реагування на

кон'юнктуру місцевого продовольчого, що укладається, ринку. Такий підхід

дасть можливість уникнути жорсткої конкуренції і надвиробництва визначених

видів продукції і при відповідній взаємній інформації впливати на поліпшення

продовольчого забезпечення.

Важливо використовувати що складається таким методом перспективний план

виробництва і збуту для визначення потреби в переробних потужностях.

Спроба потрапити на ринок, маючи вантаж монопольних підприємств і

адміністративно керованої системи розподілу, виявилася невдалої. Більш того,

такий непродуманий маневр відкинув аграрну економіку країни далеко назад.

Були явно перебільшені хиби планової економіки і переоценены можливості

ринкової. А головне - у вищому керівництві не змогли спрогнозувати розвиток

подій з урахуванням сформованої бази можливостей, умов і менталітету

робітників усіх рівнів господарювання.

Очевидно, справа в тому, що ще не придбані навички раціонального сполучення

державних і ринкових початків. Навряд чи можна сподіватися, що відмова від

практики встановлення товаровиробникам прямого директивного держзамовлення

буде сприяти швидкому формуванню ємного і збалансованого ринку, стабілізує

ціни. Інша справа, як його формувати. Поза сумнівом, у формуванні як

внутрішнього, так і зовнішнього продовольчого ринку можуть і повинні брати

участь усі чинні форми господарювання, що базуються на приватній,

колективній, державних, змішаній і інших формах власності. При цьому варто

виходити з вимоги, що перехід до ринкових відносин припускає наповнення

продовольчого ринку продуктами високої якості, підвищення платоспроможного

попиту населення і підприємств, конкуренцію, прийнятні ціни, об'єктивну і

своєчасну рекламу.

Використана література :

1. Давидов Б. А., Суворіна Л. И./Формування нового господарського механізму

в енергозберіганні. /Теплоенергетика/N 4/СРСР/0.0.91/Рус. /с. 14-17

2. Інтенсифікація суспільного виробництва: Списки літ. / Ред. А. Т.

Бистров. Л., 1986-1989. - Вип. 1-4. - 200 екз. 268. [Вип. 1]. 1986. 267

с.

3. Інтенсифікація суспільного виробництва: Списки літ. / Ред. А. Т.

Бистров. Л., 1986-1989. - Вип. 1-4. - 200 екз. 268. [Вип. 1]. 1986. 267

с.

4. Удосконалювання господарського механізму в будівництві / Н. И. Сосненко;

5. Удосконалювання господарського механізму на транспорті / Г. П. Почепко;

6. Удосконалювання господарського механізму в торгівлі і сфері послуг / М.

К. Свіченська;

7. Удосконалювання господарського механізму: Досвід соціалістичних країн /

С. В. Калашник

8. Проблема формування стимулів у нових умовах господарювання / У кн.:

9. Радикальна економічна реформа: соціально-економічні результати і

проблеми. Л., 1989 (3 с.)

10. Збагачення соціального утримання

народногосподарського планування /Вісник БРЕШУ. Сірий. 5, 1990, 4. (У

співавторстві з Мініною В.Н.) 12 с.

11. Проблеми становлення нової концепції господарського

механізму. Монографія. Л., 1991 ( у співавторстві з Мініною В.Н., Рященко

Б.Р.) 10 д.а.

12. Долгов В.Г. і ін. Основні положення

споживчовартістного господарського механізму й економічні проблеми підвищення

якості продукції (доповідь). Всесоюзна наукова конференція по економічних

проблемах стандартизації і підвищення якості продукції. М., 1989. 1 д.а.

13. Авен П., Широнин В., Реформа господарського

механізму: реальність перетворень що намічаються //Звістки З АН СРСР, сер.

економіка і прикл. соціологія, вип.3, 1987

14. Кордонский С., "Деякі соціальні аспекти

господарських відношень", Теоретичні проблеми удосконалювання господарського

механізму ВНІІСІ, вип.6, Москва, 1986.