Курсовая: Бідність в України

ЗМІСТ

1. Бідність як одна з найважливіших соціальних проблем.

1.1. Поняття бідності.

1.2. Визначення життєвого рівня населення.

1.3. Дослідження вчених проблеми бідності.

2. Проблеми бідності в Україні.

2.1. Оцінка бідності в Україні.

2.2. Вплив бідності на процеси макроекономічного розвитку.

2.3. Оцінка життєвого рівня українського населення:

індикатори міжнародної і вітчизняної статистики.

3. Шляхи подолання бідності.

4. Використана література.

1. Бідність як одна з найважливіших соціальних проблем.

Не дивлячись, що надворі ХХІ століття, проблема бідності залишається сьогодні

досить актуальною в світі.

Щодня населення Землі збільшується на чверть мільйона чоловік. З 50-х до

початку 90-х років XX ст. кількість населення світу подвоїлася, а його

частка, яка проживає у найбідніших регіонах світу - країнах, що розвиваються,

та аграрних постсоціалістичних країнах - вже досягла 3/4 світового показника.

І хоча помітна тенденція до зниження темпів природного приросту населення на

Землі, кількість його у країнах, що розвиваються, продовжує зростати вищими

темпами, ніж в економічно розвинутих країнах. За цим криється низка

глобальних проблем, яка має бути розв'язана, аби забезпечити умови

життєдіяльності людини і гідну якість ї життя. І якими б вражаючими не були

успіхи економічно розвинутих країн - добробут людства і безпека світу в

цілому залежать від успіхів економічного по ступу всіх держав світу, в тому

числі країн, що розвиваються.

Ще наприкінці XVIII ст. священик Мальтус виклав теорію, згідно з якою

населення Землі зростає швидше, ніж виробництво продовольства з усіма

зловісними наслідками, що з цього випливають. На щастя, життя останніх двох

століть не підтвердило цієї теорії: виробництво продовольства, не кажучи вже

про виробництво взагалі, зростало швидше, ніж збільшувалося населення, однак

проблема бідності залишилася в багатьох країнах стояти досить гостро.

Протягом XX ст. в економічно розвинутих країнах природний приріст був досить

низький, а «демографічний вибух» першої половини XX ст. у більшості регіонів

вже пішов на спад. Основними чинниками, що стримали темпи зростання

населення світу, стали процеси індустріалізації та урбанізації, які поступово

охопили всі регіони планети. В цілому, оцінюючи ситуацію, необхідно зважити на

такі особливості.

По-перше, демографічні проблеми в різних країнах мають свої особливості.

Го­ловні з них, наприклад, в Україні не збігаються, з одного боку, з

проблемами Франції, з другого — з проблемами Єгипту, Ефіопії або Таїланду,

хоча всі ці країни мають майже однакову кількість населення. Для країн, що

розвиваються, попри всі відмінності між ними, спільними є необхідність

зменшення приросту населення, поліпшення здоров'я та харчування людей,

ліквідація бідності та технологічної відсталості.

В економічно розвинутих країнах цих складностей немає, але натомість гостро

стоять проблеми відвернення екологічної кризи та збалансованості

викорис­тання робочої сили. А в деяких постсоціалістичних країнах (і в

Україні зокрема) до цього додались проблеми необхідності духовного та

фізичного відродження нації.

По-друге, закономірності процесу сучасного світового демографічного переходу

дають змогу прогнозувати певну стабілізацію у відтворенні населення в XXI

ст., а технічні і технологічні можливості сучасного господарства уможливлять

досягнен­ня достатніх середніх світових показників забезпечення землян

продовольством та іншими засобами для життя. Для цього є всі підстави.

Важливими умовами подолання бідності є можливості збільшення ви­робництва

сільськогосподарської продукції. Шляхи до цього відомі і цілком досяжні. Це:

· підвищення родючості ґрунтів, що пов'язано з успіхами агро

меліорації та агрохімії;

· підвищення біологічної продуктивності сільськогосподарських

селекції;

· виведення продуктивніших порід свійської худоби;

· ефективніше використання сонячної енергії для фотосинтезу

органічної маси па впровадження генної інженерії;

· підвищення біологічної продуктивності Світового океану та

широке впрова­дження аквакультури.

Людство має величезні ще не використані можливості в галузі енергетики. Вже

тепер багато країн світу стали на шлях переходу від енергетики, що

базується на застосуванні обмежених паливних ресурсів (нафта, газ, вугілля)

до енергетики, що орієнтована на використання практично невичерпних

енерго­носіїв - ядерної енергії, енергії Сонця, вітру, води, тепла Землі. З

огляду на це, вже в першій половині XXI ст. стримуючим чинником розвитку

енергетики ста­не не нестача енергоносіїв, а загроза ще більшого теплового

забруднення атмо­сфери надпотужними електростанціями. То ж проблема

впровадження енергозберігаючих технологій нині й надалі залишається

актуальною.

Економічне зростання супроводжуватиметься спорудженням нового житла та

нарощуванням технічних потужностей виробництва. І тут наука і техніка готові

за­безпечити людство сучасними індустріальними технологіями, які

застосовуються у містобудівництві; сучасними транспортними засобами, які у

всіх сферах природно­го середовища - на суходолі, на воді, в повітрі, а з

часом і в космосі «звужують» світ і роблять ближчими і доступнішими всі

куточки планети; комп'ютерами та но­вими інформаційними та комунікаційними

системами, які активно впроваджуються в усі сфери виробництва і побуту,

фактично вже ліквідували бар'єр просторового розриву в комунікаціях і

передачі інформації.

Реалізувати перелічені можливості на благо людства можна за умови, що робота

здійснюватиметься освіченими, фізично здоровими і вільними людьми, які

бу­дуть забезпечені сучасними умовами життєдіяльності (харчування, одяг,

житло, до­ступ до інформації тощо). Отже, постає проблема якості життя

людини.

Добробут і розвиток суспільства взаємопов'язані. Вже давно помічено, що

здо­ров'я, фізична та розумова сила народу є запорукою його економічного

багатства. Водночас, коли людина розпоряджатиметься матеріальним багатством

розумно, то це сприятиме поліпшенню здоров'я, фізичної, розумової та моральної

сили людської спільноти. Ця взаємопов'язаність визначається взаємодією багатьох

компонентів: ба­гатствами природи і багатствами, створеними людськими руками,

станом здоров'я на­селення, рівнем його освіти та культури, який у країнах з

різним рівнем розвитку економіки неоднаковий.

Під час розрахунків показників якості життя країн і територій беруть до уваги

такі показники: розміри ВВП на душу населення (як уособлення багатст­ва та

добробуту), середньостатистичну тривалість життя населення (віддзерка­лення

стану здоров'я і фізичної сили) та рівень освіти населення (стан культури і

науки).

Між країнами і регіонами світу є значні відмінності в якості життя, що

зумовлює існування бідності на нашій планеті. Це змушує замислитися над тим,

яке непросте коло проблем має розв'язати людство на шляху до спільного

процвітання і злагоди.

Забезпечення поступального і пропорційного розвитку господарства світу - дна

з важливих проблем, що стоїть перед людством. До середини 90-х років розрив

у рівнях прибутків на душу населення між економічно розвинутими країнами та

країнами, що розвиваються, був чималим, незважаючи на те, що за останні

півстоліття багато країн, що розвиваються, досягли значного прогресу: зросли

їх прибутки, розпочалася індустріалізація, досягнуто успіхів у галузях

охорони здоров'я та освіти. В багатьох країнах Азії та Африки економічний

стан такий, яким він був у країнах Західної Європи на по-початку століття або

перед Другою світовою війною. Проте пересічні економічні показники - на

крайніх полюсах багатства (розвинуті країни - ВВП на душу населення становить

понад 20 тис. доларів на рік) і бідності (країни, що розвивається, відповідно

- менш як 200 доларів на рік) - відрізняються в 100 разів! при цьому в деяких

країнах останнім часом відставання навіть збільшилося. світовий прогрес все

ще оминає четверту частину людства. Ситуація є особливо граматичною з огляду

на те, що, за розрахунками, на межі ХХ-ХХІ ст.ст. понад 9/10 приросту робочої

сили припадатиме на країни, що розвиваються. Наприкінці XX ст. глобальна

проблема винайдення пропорційності економічного розвитку також стала

актуальною для постсоціалістичних країн з перехідною економікою (в тому числі

й для України).

Чи можливе подолання диспропорцій у рівнях розвитку світового господар­ства?

Економічний розвиток країн світу впродовж останніх двох століть доводить, що

ефективна перебудова господарства окремої країни, швидкий його розвиток є

можливими.

Ось приклад з історії. Розорена з поруйнованими містами країна, заводи якої

стоять, а зубожіле населення аби прожити торгує та гендлює. Продовольчих і

промислових ресурсів - обмаль, нафти - немає. Товари держави на світовому

ринку не конкурентноздатні, а країни-сусіди вже стали на шлях

індустріальної перебудови. Здавалось би - повна безнадія.

Прикладів радикальних економічних перетворень окремих держав на шляху розвитку

цивілізації чимало. Економіка більшості сучасних економічно розвинутих країн

перебувала свого часу на досить низькому рівні розвитку: США, Канада, Австралія

розпочинали розбудову своєї економіки на неосвоєних землях нових континентів.

Японія в останній чверті XIX ст. розпочала розбудову індустріальної держа­на

островах, які століттями до цього були в стані ізоляції від світу.

«Далекосхідні тигри" розбудували сучасне господарство, розпочавши майже з нуля.

Які ж передумови визначають успіх руху від відсталості до прогресу?

Безумовно, першою з них є вибір шляху соціально-економічних перетворень,

на якому держава має визначити свою стратегію економічної політики і створити

різні механізми її реалізації. Досвід свідчить, що першою передумовою розвитку

є затрат на освіту та підготовку кадрів. Однак головним питанням економічної

політики від Держава, яка вибирає ринкові відносини основою розвитку своєї

економіки, формує певну модель системи власності в країні (вибір співвідношення

державної та приват­ної власності, проведення приватизації тощо), створює

ефективну законодавчу базу господарської діяльності та систему управління, дбає

про забезпечення соціальних потреб та охорону довкілля. Отже, створюються

умови, за яких продуктивні сили ма­ють змогу нарощувати продуктивність праці,

капіталу, землі тощо.

Другою передумовою є реалізація досягнень науково-технічного прогресу,

на який, в свою чергу, впливають історія, культура, освіта, наука. Через

суспільний поділ праці та механізми інвестування здобутки науково-технічного

прогресу перетворюються у фізичний (споруди, машини, устаткування тощо) та

людський І або інтелектуальний капітал. У XX ст. залучення нових і найновіших

технологій \ дало змогу багатьом країнам використовувати свої

економічні ресурси набагато продуктивніше, ніж будь-коли в історії і досягти

різкого збільшення виробництва за порівняно короткі періоди. Так, якщо в

період першої промис­лової революції (XIX ст.) подвоєння обсягу виробництва на

душу населення у Ве­ликобританії було досягнуто більш як за півстоліття, а в

США — за 46 років, то в другій половині XX ст. такого самого результату Японія,

Республіка Корея і Китай досягли за 10-12 років економічного розвитку.

Третьою передумовою є інтеграція в світове господарство. Ефективний екс

немічний розвиток стає можливим, коли вільний рух товарів, капіталу, наукове

технічної інформації сприяє економічному зростанню всіх країн світу. Так, під

час промислової революції XIX ст. у процесі взаємодії «піднялось» господарство

країн Європи, а в наш час такі країни, як Японія, США, «далекосхідні тигри»

завдяки обміну товарами, технологіями і капіталом стали головними дійовими

особами на світових ринках.

Отже, проблема забезпечення поступального і пропорційного розвитку

госпо­дарства світу, окремих його країн має глобальний характер, оскільки її

немож­ливо розв'язати без взаємодії всіх учасників світової спільноти і

використання механізмів міжнародного поділу праці.

1.1. Поняття бідності.

Головною причиною бідності населення є низький рівень доходів. Показники

розвитку країни є валовий національний продукт (ВНП), який припадає на душу

населення.

До економічно відсталих і бідних країн відносяться більшість країн Азії,

Африки, Латинської Америки. Борються з бідністю і країни СНД.

У світі нараховується близько сотні країн, які не пройшли стадію

індустріалізації, рівень грамотності їхнього населення низький, їм властиве

високе вимушене безробіття. Населення зайняте переважно в сільському

господарстві, яке є головним постачальником продукції.

У багатьох країнах, де мешкає ¾ населення світу, панують злидні і

голод, там висока смертність населення у тому числі дитяча.

Основними перешкодами для слаборозвинутих країн у вирішенні їхніх економічних

і соціальних проблем є внутрішні причини, у тому числі соціально-культурні

умови, в яких вони перебувають. Вплив останніх виявляється через зміни у

мисленні людей, їх поведінці і спілкуванні, появі прагнення до розвитку.

Соціокультурні перешкоди для такого прагнення можуть бути пов‘язані,

наприклад із домінуванням племінних відносин і цінностей над

загальнодержавними, коли міжплемінні заважають розвивати ефективну

спеціалізацію і торгівлю в країні.

Поряд із внутрішніми факторами, які визначають місце слаборозвинутих країн у

світовому господарстві, діють і зовнішні, пов‘язані із впливом країн. Їх

концентрованим виявом є криза заборгованості по кредитах, отриманих країнами,

що розвиваються. Ця заборгованість становить близько становить близько 50%

валового національного продукту бідних країн. Деякі комерційні банки США,

європейських та інших держав змушені отримувати певну частину боргів

слаборозвинутих країн. Одним з центральних завдань розвитку людського

суспільства наприкінці ХХ ст. – поч. ХХІ ст.. стало усунення загрози голоду.

Парадоксально, але в наші цивілізовані часи на Землі більше голодуючих, ніж

будь-коли раніше в історії людства. За даними ООН нині в світі понад 1 млрд.

людей не забезпечені продовольством. Голод став страшним лихом для

величезного району світу – країн, що розвиваються. За даними організацій

міжнародної організації з питань продовольства щорічно від недоїдання в

Африці потерпають 30% населення. Якщо ця несприятлива тенденція не

змінюється, та прогнозами експертів на Землі в найближчій роки голодуватимуть

близько 1,5 млрд. чоловік.

Як правило, корінні причини продовольчої проблеми пов‘язані з історичним

минулим. Умовами соціально-економічного та політичного розвитку країни.

Страшною трагедією українців став голод 1933 року – прямий наслідок

сталінської політики колективізації сільського господарства. Кількість жертв

цього лиха за різними даними становить до 7 млн. чоловік.

Гостра нестача фінансових коштів, переважання примітивної

сільськогосподарської техніки і технології, відсталі виробництва заважають

здійсненню радикальних зрушень у продовольчому забезпеченні населення

слаборозвинутих країн. Тому на пережитих етапах аграрних реформ потрібна

зовнішня продовольча допомога з боку розвинутих країн світу. Світовий досвід

свідчить, що в багатьох випадках зовнішня продовольча допомога (наприклад,

Африці близько 40% продовольства, що споживається, ввозиться з-за кордону)

часто стає лише додатковим стимулом соціального утримання і навіть гальмує

розвиток місцевого господарства.

Для розв‘язання продовольчої проблеми необхідно підвищення ефективності

сільськогосподарського виробництва, впровадження передової агротехніки,

високоврожайних культур, розвиток високопродуктивного тваринництва.

Проблему продовольства кожна країна вирішує власними силами, забезпечення

права кожного хлібороба на власну землю, повної свободи селян у виборі форм

господарювання, ефективної державної підтримки села.

Бідність не може бути подолана без подолання енергетичної та ресурсної

проблем. Бідність пов‘язана з недостатньою забезпеченістю сировинними

ресурсами процесу виробництва й життєдіяльності людей.

Більшість людей супроводжується хворобами. За даними Всесвітньої організації

охорони здоров‘я, кожний п‘ятий житель землі зараз хворий, має погане

здоров‘я або страждає від недоїдання.

Подолати бідність можна вирішувати і через нові економічні підходи до

слаборозвинутих країн, зниження митних тарифів на товари відсталих країн,

зниження тарифів на товари відсталих країн, усунути різницю цін на

експортовану та імпортовану продукцію. Дуже важливо залучати для розвитку

власної економіки іноземні інвестиції.

Активна участь держав, які розвиваються у світовій економічних відносинах

сприятиме реформуванню їхньої економіки, динамічному розвитку і піднесенню

націй основі добробуту народу, подолання бідності.

Бідність є як характерною, так і постійною рисою капіталістичного

суспільства. Внаслідок експлуатації людини людиною та несправедливого

розподілу багатства її жертвами в наші дні стають дедалі більш численні

знедолені верстви населення як в багатих державах Півночі, так і в бідних

країнах Півдня. Коли в 1960-і роки західні країни на чолі з США розпочали так

звану війну з бідністю, вважалося, що, незважаючи на економічне зростання цих

країн, багаті в них залишалися багатими, а бідні – бідними. Майже піввікова

“боротьба проти бідності” на Заході призвела до того, що на порозі нового

століття та третього тисячоріччя багаті з кожним роком стають ще більш

багатими, а бідні – ще більш бідними.

Поразку на цьому важливому напрямку внутрішньої політики імперіалістична

пропаганда США та інших країн “сімки” пояснює тим, що багаті багатіють

завдяки начебто своїм більш високим інтелектуальним здібностям, схильності до

підприємницького ризику, намаганню реалізувати ділові амбіції. З іншого боку,

бідні бідніють ніби тому, що вони – ледачі, некомпетентні, економічно не

мотивовані і взагалі не стільки хочуть працювати, скільки існувати за рахунок

соціальної допомоги.

Таким чином західні ЗМІ намагаються виправдати усунення своїх урядів від

розв’язання цієї нагальної проблеми в сучасних умовах “вільного

підприємництва” і перекласти вину за бідність на її жертв.

Подібні стереотипи нав’язуються зараз населенню країн “третього світу” і з

“перехідною економікою” з тим, щоб виправдати величезні “побічні втрати”

реформування ними народного господарства згідно з антинародними приписами

Всесвітнього банку та МВФ.

1.2. Визначення життєвого рівня населення.

Соціальною ціною ринкових реформ в Україні стало різке зниження рівня життя

основної маси її населення. Якщо декілька років тому ще точилися дискусії

навколо питання, чи слід визнати наявність бідності в Україні, то сьогодні її

масове поширення та довготривалий характер є беззаперечними. Фактично

бідність вже стала на теренах колишньої УРСР, яка була однією з найбільш

розвинутих країн Європи, тією нездоланною перепоною, що унеможливлює сталий

соціально-економічний розвиток України.

Бідність, яку розуміють як нестачу необхідних для підтримки здорового

існування благ та відсутність умов для відтворення та всебічного розвитку

людини, не є виключно українським феноменом. Незважаючи на те, що для

подолання абсолютної бідності в світі необхідно менш ніж 0,5% глобального

доходу, сьогодні, згідно з даними ООН, з 6 млрд. населення Землі 2,8 млрд.

існують менш ніж на 2 долари на добу, 840 млн. голодують. Бідність присутня

як в соціальній структурі багатих індустріальних країн, так і в країнах, що

розвиваються, хоча вона й проявляється неоднаково.

В найбідніших країнах люди гинуть від недоїдання та епідемій, які є

постійними супутниками масової бідності, не мають можливості отримати навіть

початкову освіту. В країнах “золотого мільярда” відносно бідні громадяни

відкидаються на узбіччя суспільства. І хоча деякі з них можуть бути навіть

повними через споживання неякісної їжі (типу американських гамбургерів або

генетично модифікованих продуктів) та вміють читати та писати, вони

позбавлені можливостей вирватися з групи соціально виключених, тому що не

мають необхідних коштів для отримання сучасної якісної освіти та інших

можливостей поліпшення власного добробуту, головним чином через байдужість до

них з боку держави та решти суспільства.

Стрімке поширення бідності в країнах Центральної та Східної Європи та

колишнього СРСР, які стали на шлях ринкових реформ, експерти слушно вважають

найзначнішим відступом перед злиднями у мирний час. В 1990-х роках

чисельність бідних в країнах цього регіону збільшилася на 150 млн. осіб. Ця

цифра перевищує загальну чисельність населення таких держав, як Франція,

Велика Британія, Голландія та скандинавські країни. На жаль, Україна сьогодні

є однією з тих країн, де бідність набула найбільшого поширення.

Результати соціологічних опитувань дозволяють скласти уявлення про гостроту

та ступінь поширення бідності в Україні. За даними Всеукраїнського

моніторингового дослідження, проведеного Інститутом соціології НАН України на

початку 2002 р. за репрезентативною для дорослого населення країни вибіркою,

середньодушові доходи в родинах 85,4% респондентів були нижчі, ніж 342 грн.

на місяць, тобто офіційно встановленого прожиткового мінімуму. При цьому в

родинах 65,2% всіх опитаних вони не перевищували навіть й половини

прожиткового мінімуму (171 грн.), розмір якого, на думку багатьох експертів,

є суттєво заниженим.

Опитування виявило також вкрай обмежений доступ значної частини населення до

життєво важливих благ. Відсутність можливостей придбання найнеобхідніших

продуктів харчування відзначила половина респондентів (49,6%), необхідного

одягу – 45,2%, необхідної медичної допомоги – 63,7%.

Загальний низький рівень життя населення пояснює переважно негативний

характер оцінок матеріальних умов працюючих на промислових підприємствах

України, хоча останні за рівнем заробітної плати (406 грн. на місяць в 2001

р.) перебували в більш вигідному становищі порівняно з працівниками культури

(143 грн.), охорони здоров’я (183 грн.), освіти (224 грн.) та безробітною

частиною населення.

Так, за даними дослідження, проведеного на промислових підприємствах

Донеччини, третина респондентів (30%) живе в крайній бідності, тобто визнає,

що не має достатньо коштів для забезпечення найнеобхідніших потреб, чи прямо

вказує на свої злидні (3,2%). Ще майже третині респондентів “грошей вистачає

лише на харчування”, що також не дозволяє викреслити їх з групи

малозабезпечених.

Незначна група тих, хто “ні в чому собі не відмовляє”, в дійсності, ймовірно,

буде ще меншою. З 15 осіб, які обрали такий варіант відповіді, 11 були

робітниками (8 – кваліфікованими та 3 – різноробочими). Подібна відповідь або

відбиває невибагливі вимоги до добробуту цих респондентів, або наштовхує на

думку про приховану іронію, з якою вони оцінюють матеріальне становище

власних сімей. До категорії найзаможніших респондентів не ввійшов жодний з

опитаних керівників вищої ланки.

Невисоку самооцінку матеріальних умов життя підтверджує і той факт, що з 1170

опитаних лише 4 респонденти (0,3%) віднесли себе до категорії дуже багатих. І

знову у високо статусній групі опинився 1 різноробочий і не було жодного

представника вищого керівництва. В той же час більше третини опитаних (34,2%)

ідентифікують себе з бідними. На тлі загального занепаду не зовсім коректним

буде висновок, що 41,3% респондентів, які віднесли себе до “небагатих”, та

20,7% опитаних, які самовизначилися як “середні”, є представниками ілюзорного

“прото середнього” чи “середнього” класу, пошуками якого в Україні так

занепокоєні зараз соціологи.

Рівень життя середнього класу в загальноприйнятому розумінні передбачає не

лише певний рівень заробітної плати, що дозволяє повноцінно харчуватися, але

й, наприклад, подорожувати, відпочивати за кордоном та взагалі задовольняти

всю сукупність духовних потреб, крім цього - робити заощадження, а також мати

престижну освіту та роботу. Та чи можна це сказати про п’яту частину

кваліфікованих робітників, різноробочих та службовців без вищої освіти, які

віднесли себе до “середніх”, в умовах згортання виробництва, тривалої

структурної кризи та невиплати заробітної плати, незначної за своїм розміром?

Скоріше за все, респонденти, які не відносять себе до бідних, хотіли

показати, що вони ще знаходять сили для опору злидням, ще не повністю

позбавлені засобів до існування і матеріальні умови життя їхніх родин є

“середніми” в тому значенні, що не відрізняються від в цілому невисокого

добробуту їхнього соціального оточення.

Дані дослідження виявили також незадовільний характер динаміки добробуту

опитаних та зростання ступеню відчуття негативних змін з пониженням

професійного статусу працівника. Респондентів, які відзначали погіршення

матеріального становища власних родин (48,6%), було в 2 рази більше, ніж тих,

хто вказував на поліпшення матеріальних умов життя (23,8%) за попередні

опитуванню рік чи два. При цьому значне поліпшення добробуту за цей період

відзначали 5,2% всіх опитаних, а значне погіршення – 22,3%. В підгрупі

робітників відносна чисельність респондентів, які вказували на зниження

матеріального рівня життя, була найвищою (52%) по всьому масиву і коливалася

від 50,2% серед кваліфікованих робітників до 64,8% серед різноробочих.

Керівники середньої ланки становлять єдину підгрупу, в котрій частка

респондентів, які оцінили нещодавні зрушення у власному добробуті як

позитивні (34,8%), дещо перевищувала частку тих, хто оцінює останні як

негативні (31,5%).

Найважливішими причинами масової бідності в Україні респонденти вважали саме

ті, які обумовлюють кризу в економіці і, так чи інакше, знаходяться в площині

зовнішньої політики, що відбиває зростаючу взаємозалежність сучасного світу

(табл. 2). Після руйнування господарських зв’язків внаслідок розпаду СРСР,

Україна втратила значну частину свого промислового потенціалу, що, на думку

респондентів, й стало основною (60%) причиною масового зубожіння в Україні.

Корумпованість всіх гілок влади (58,7%) і, як результат, міжнародні скандали

навколо відмивання “брудних” грошей не сприяють формуванню іміджу України як

гідного економічного партнера і закріплюють її другорядну роль у світовому

розподілі праці як сировинного додатку, що, в свою чергу, третина

респондентів (36,3%) вважають також чинником розповсюдження бідності в

Україні.

В різних підгрупах розподіл респондентів за значущістю причин масової

бідності мав певні коливання. Чітко простежується тенденція зростання

значущості впливу на масове збіднення населення чинників, які за результатами

опитування в цілому посіли друге та третє місця, з погіршенням самооцінки

власного добробуту. Так, тих, хто вважає, що корупція сприяє масовому

зубожінню, було 42,1% в підгрупі “середніх” та 69,2% в підгрупі “бідних”.

Співвідношення тих, хто вважає поступове перетворення України на колонію

передумовою зниження рівня життя її населення, в цих підгрупах становило

відповідно 26,9% та 42,25%.

Також слід відзначити, що значущість всіх трьох основних – за результатами

опитування в цілому – причин масової бідності в Україні підвищується зі

зростанням віку респондентів. І навпаки, зі зниженням віку та покращенням

самооцінки добробуту респонденти відносно частіше вбачають причини бідності в

тимчасових економічних труднощах, хоча останні в жодній підгрупі не стали

домінуючим чинником погіршення добробуту.

Зростання соціально-економічної нерівності в українському суспільстві знайшло

відображення в тому, що більше третини (35%) респондентів відзначили

антисоціальний характер реформ як причини масової бідності. Значущість

антинародної спрямованості сучасних економічних перетворень зростала з

погіршенням умов життя респондентів – серед тих, хто відзначав достатність

коштів для існування, на зростаюче розшарування як передумову поширення

бідності, вказували 24,7%, а в підгрупі тих, хто потрапив до злиднів, – 55,7%

респондентів.

Скорочення соціальних виплат, самоусунення держави від питань регулювання

соціальної сфери та орієнтація економічного розвитку на пануючі в світі

неоліберальні принципи призведуть, ймовірно, до того, що значне розшарування

населення не тільки закріпиться, але й набуватиме незворотного характеру.

Загальновідомо, що стан здоров’я людини визначає її майбутнє. Якщо вдатися до

аналогії, які перспективи та можливості має країна, в якій більшість

населення, і в тому числі творці її багатства, ледве животіють в образливих

для людини злиднях? Економічне благополуччя та моральне здоров’я країни

починаються з добробуту кожного її громадянина і вимірюються не максимальною

позначкою багатства окремих її представників, а рівнем життя та соціальними

шансами її найменш забезпечених верств.

Тому шанс на вихід з тривалої соціально-економічної кризи, в якій опинилася

Україна, залежить від того, чи набуде боротьба з бідністю статусу основного

пріоритету майбутнього суспільного реформування. Сподіватися на те, що це

зможе чи захоче зробити сучасний пануючий антинародний режим в Україні, не

доводиться. Особливо в умовах відсутності тиску на нього з боку мільйонів

знедолених громадян. Але й останній фактор спроможний тільки дещо покращити

їх становище, а не розв’язати проблему бідності, тому що ліквідувати її в

межах капіталізму ще не вдалося жодній капіталістичній країні навіть з числа

тих, які належать до “клубу багатих” на чолі з США.

1.3. Дослідження вчених проблеми бідності.

“Сьогодні для усіх, окрім самих недалекоглядних і догматично налаштованих

ідеологів вільного ринку, очевидно, що колишні комуністичні держави не

досягнуть успіху там, де потерпіли поразку всі інші країни, – у справі

будівництва неоліберальної утопії. Воістину найбільш витончена і жорстока

іронія історії полягає у тім, що криза легітимності інститутів західного

ринку, якої немарксистські теоретики подібні до Хабермаса дарма чекали

протягом десятиліть економічного процвітання і холодної війни, очевидно,

настає тепер, у новому історичному контексті, вже під час відсутності

ворожого сусідства Рад”, – відзначає один з видатних політичних теоретиків

сучасності, британський науковець Дж. Грей.

Останній не є ні марксистом, ні комуністом, але як чесна людина, він

привертає увагу наукової спільноти до безперечних і очевидних фактів

сучасності. На його думку, перетворення посткомуністичних країн в

дослідницький полігон для запровадження збанкрутілих ліберальних ідеологій

неприпустиме саме тому, що ціна політичних помилок для населення на

постсоціалістичному просторі є незрівнянно вищою, ніж у будь-якій західній

державі. Переконувати мільйони громадян України, які опинилася на

“економічному дні” суспільства внаслідок здійснення цього антинародного

експерименту, у тому, що це була не політична помилка, а свідомий вибір

українських можновладців та олігархів, навряд чи має рацію.

Дослідження Елли Лібанової о бідності в Україні:

„Бідність породжує сором.

Так, бідність — джерело всіх бід.”

Давньоіндійська мудрість

Українське суспільство хворе. Хвороба називається бідністю, хоча в офіційному

переліку захворювань (тобто в чинному законодавстві) така навіть не

згадується. Немає, відповідно, й офіційних критеріїв бідності; офіційна

статистика не дає інформації про масштаби, глибину та гостроту проблеми;

соціальну допомогу надають, виходячи з офіційних середніх доходів на душу

населення, про ступінь відповідності яких реальному рівню добробуту відомо

навіть школяреві. То, можливо, й не існує в нашій країні бідності, як не було

сексу в СРСР?

Звісно ж, є. Хоча б тому, що немає жодної країни — навіть найбагатшої та

найсправедливішої, — де б частина людей вимушено не жила значно гірше, ніж

більшість населення. Бідність визначається як неможливість через брак коштів

підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний

період часу. До бідних верств суспільства належать ті, хто не з власної волі

позбавлений необхідного: нормального житла, їжі, одягу, здоров’я, можливості

здобувати освіту. Крім того, бідність — це ще й страх перед майбутнім,

обумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе та близьких

від нестатків.

2. Проблеми бідності в Україні.

2.1. Оцінка бідності в Україні.

Проте поряд із такими загальними ознаками українська бідність має цілу низку

специфічних особливостей:

1) низький рівень життя населення в цілому;

4) поширеність бідності серед працюючого населення.

Низький рівень життя. Сьогодні населення України в цілому бідне. Це

засвідчують найрізноманітніші показники: низька якість раціону харчування,

постійний відтік громадян за межі країни, низька народжуваність, висока

захворюваність і смертність, незадоволеність широких верств суспільства

загальноекономічною ситуацією та своїм матеріальним становищем. Незважаючи на

те, що частка витрат на харчування в бюджеті середньої української родини

виросла за 1991—2000 роки з 33 до 64%, якість харчування помітно погіршилася:

енергетична цінність денного раціону знизилася з 3597 до 2505 ккал, вміст

білків — зі 105 до 73 г, жирів — зі 124 до 71 г, кальцію — з 1362 до 848 г

(табл. 1 на стор.10). Але, можливо, це закономірність, характерна для нового

ставлення до режиму харчування в багатих країнах?

Узагалі-то, коли бачиш традиції багатого застілля в Україні, здається, що

люди не голодують, але... Неупереджена статистика свідчить: якість харчування

населення в нас помітно нижча, ніж в інших європейських країнах. До того ж у

10 млн. чоловік (майже п’ятої частини населення!) енергетична цінність

харчування — нижча від 2100 ккал. А це, за визначенням фахівців Всесвітньої

організації охорони здоров’я, є межею бідності.

Низька якість харчування в поєднанні з погіршенням медичного обслуговування,

недоступністю для широких верств населення багатьох ліків, відмовою від

занять спортом, хронічними психологічними й емоційними перевантаженнями,

роботою в несприятливих умовах тощо — усе це позначається на стані здоров’я

нації. Приміром, рівень поширення залізодефіцитної анемії серед жінок 15—54

років збільшився за 10 років майже втричі, а кількість хворих на туберкульоз

— більш як у півтора рази; кількість ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, котрі

перебувають на обліку, за п’ять років зросла більш як у 17 разів. На щастя, й

адаптація населення до нових умов життя, і скорочення виробничого

травматизму, і зусилля медиків щодо зниження смертності, передусім

новонароджених і дітей раннього віку, зрештою, привели до деякого збільшення

середньої тривалості життя в країні.

Безпосередньою реакцією громадян на низький рівень життя є міграційний

відтік. Щорічно протягом 1994—2000 років через міграцію загальна

чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тисяч чоловік —

найбільш активних, ініціативних, освічених. І хоча за останні два роки

негативне сальдо міграції скоротилося більш як удвічі, офіційні дані

віддзеркалюють лише верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо тих,

хто від’їздить на заробітки) залишає територію країни нелегально. Україна

перетворилася на постачальника дешевої й досить кваліфікованої робочої сили в

багато країн близького й далекого зарубіжжя. За даними Національного інституту

українсько-російських відносин, лише в Росії працюють понад 300 тисяч наших

співвітчизників.

Одним з найнебезпечніших проявів є «відплив мізків». Після

трирічного зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців

спостерігається новий сплеск. 2000 року до країн з більш привабливими для

наукової праці умовами виїхав 151 доктор і кандидат наук (на 11% більше, ніж

1999-го). Загалом за 1995—2000 роки Україну залишили 270 докторів і 640

кандидатів наук, чверть котрих — фахівці молодші 40 років, а третина — у віці

41—50 років.

Ще одна дуже важлива ознака зубожіння — вельми низька народжуваність.

Звісно, це спричинено не лише бідністю: жінки в дуже благополучних країнах не

погоджуються обмежувати свої інтереси внутріродинною сферою, та й в Україні

сумарний коефіцієнт народжуваності знизився до рівня, який не забезпечує навіть

простого відтворення поколінь, ще в 1960-х роках. Унаслідок цього змінилася

віково-статева структура населення. Зокрема, низькою стала питома вага осіб

активного репродуктивного віку (16—29 років), що безпосередньо позначається

нині на кількості не лише народжених, а й померлих.

Останніми роками процес зниження народжуваності стрімко прискорився. І це —

вже результат випереджаючого падіння рівня життя родин з дітьми, розриву між

реальними умовами життя та сформованими стандартами, непевності в

майбутньому. Молоді сім’ї дедалі частіше відмовляються від народження не лише

третьої чи другої, а й єдиної дитини. 2000 року народжуваність була вдвічі

нижчою від необхідної для простого відтворення населення. Так, зниження

народжуваності характерне для всіх без винятку країн Європи, однак саме в

Україні населення пояснює своє небажання мати дітей (останнім часом це

стосується навіть єдиної дитини) низьким життєвим рівнем.

Психологічне неприйняття економічної нерівності. Хай там які

важливі середні показники, але повної картини вони не дають. За інших рівних

умов бідність прямо пропорційна ступеню майнового розшарування громадян. Якщо

значна частина ресурсів (грошових, земельних або якихось інших) концентрується

в руках відносно нечисленної групи населення, то іншим залишається мало.

Взагалі, відсутність економічної нерівності так само небезпечна для

суспільства, як і її надмірність. Саме наявність заможних людей — за умови,

звісно, що широкі верстви населення вірять у «праведність» їхнього добробуту

— є важливим стимулом до активізації життєвої позиції, прагнення максимально

використовувати наявні шанси, є тим орієнтиром, до якого прагне, приміром,

пересічний американець, намагаючись одержати хорошу освіту, хорошу роботу,

відкладаючи частину своїх доходів і т.п. Якщо ж у суспільстві переважає

прагнення забезпечити повну рівність для всіх, тим самим провокуються

утриманські настрої, знижується мотивація інтенсивної трудової діяльності й

зайнятості взагалі. Усе це, зрештою, спричиняє значне збільшення

невиправданих витрат, додаткове навантаження на бюджет і т.п.

І в цьому контексті проблема майнового розшарування в Україні набуває

особливого звучання. Сам по собі рівень економічної нерівності в країні

(принаймні, за офіційними даними) не надто високий — він більш-менш

відповідає стандартам інших країн із перехідною економікою. Але при цьому,

згідно з результатами опитування 2009 респондентів віком 18 років і більше,

проведеного в грудні 2000 року в усіх регіонах країни Українським інститутом

соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», наші співгромадяни

переконані в кримінальному походженні значної частини існуючих сьогодні

капіталів. Цим зумовлене масове неприйняття у своєму середовищі багатих

людей, очікування серед загалу конфліктів між багатими й бідними та прагнення

покарати тих, хто зумів сколотити багатство. За таких умов навіть не дуже

значне розшарування спричиняє різко негативні наслідки.

Впадає в око й відсутність у країні «середнього класу», котрий є основним

компонентом соціальної стабільності та прогресу. Представники цілого ряду

фахових груп (лікарі, вчителі, вчені, інженери), які ще на початку

перехідного періоду мали середні за національними стандартами доходи й

відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, нині здебільшого опинилися серед

«нових бідних». А перехід значної частини високоосвічених людей з високими

соціальними орієнтирами до групи, доходи котрої нижчі (чи трохи вищі) за межу

бідності, може мати серйозні ускладнення. Маючи високий інтелектуальний

рівень, такі люди істотно (хоча й не завжди очевидно) впливають на суспільну

психологію, і їхня незадоволеність характером соціально-економічного

розвитку, неминуча в умовах різкого падіння особистого рівня життя й

соціального статусу, неодмінно позначається на соціальній ситуації.

Стосовно «нового середнього класу», появу якого пов’язували з реформуванням

економіки, зокрема з приватизацією, то ця верства — за оцінками Інституту

соціальних досліджень, близько 25% — ще зовсім невелика й не справляє

належного впливу на розвиток суспільства.

Багатий і бідний вважають себе. бідними. Серед різноманітних форм бідності

надзвичайно важлива так звана суб’єктивна бідність, визначена за само

ідентифікацією. Важливість ця обумовлена її безпосереднім зв’язком із

маргіналізацією суспільства, утриманськими настроями. Саме суб’єктивна

бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, сприяє зниженню

економічної активності, ініціативи, прагненню до додаткових заробітків, до

само зайнятості чи підприємництва. А це, в свою чергу, провокує готовність до

сприйняття деструктивних ідей і протиправних дій. Адже, втрачаючи віру у

власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, чиїсь вказівки й урешті

скоряється будь-якій політичній силі, яка належним чином натискає на больові

точки.

Відповідно до даних 26 обстежень, проведених у 1994—2000 роках Українським

інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», 75%

населення вважають, що вони живуть гірше, ніж пересічна українська родина. А

за даними загальнонаціонального соціологічного моніторингу, протягом уже

восьми років здійснюваного вченими Інституту соціології НАН України, 2000

року 65% населення вважали себе бідними (1994 року таких було 47%). При цьому

межу бідності в грошовому еквіваленті самі опитані визначають навіть нижче

від мінімальної пенсії чи мінімальної зарплати й межі, розрахованої, виходячи

з результатів наукових досліджень.

Критерії та межа бідності. Хай там який загальний рівень життя населення

країни, завжди є частина людей, котрій живеться значно гірше. Таких людей

вважають бідними за національними стандартами. І ясна річ, що бідні,

приміром, у Швейцарії чи США, можуть бути цілком забезпеченими за стандартами

України, а наші бідняки живуть зовсім непогано порівняно з більшістю

населення Ефіопії.

Взагалі, визначення межі бідності — питання не стільки економічне, скільки

політичне. Звісно, не можна ігнорувати можливості бюджету надавати

матеріальну підтримку незаможним членам суспільства. Але головну, визначальну

роль відіграють діючі в суспільстві установки. Приміром, ліберальна модель

передбачає максимальну орієнтацію населення на власні сили й дуже обмежену

допомогу працездатним людям. А соціально орієнтована модель, навпаки, поширює

опіку на значно ширші верстви. У цьому контексті встановлення офіційної межі

бідності в Україні набуває особливої ваги.

То скільки ж насправді бідних в Україні і хто вони? Відповідно до прийнятих у

світі критеріїв, майже 28% українського населення слід кваліфікувати як

бідних — ці люди страждають від недостатнього споживання продуктів

харчування, вони не можуть придбати необхідний одяг і взуття, обмежуються

найдешевшими й не завжди ефективними ліками. Глибина бідності становить

21,5%, тобто в середньому витрати бідняків на 21,5% нижчі від вирахуваної,

виходячи з обраного критерію, межі бідності — 75% середніх сукупних витрат у

розрахунку на одного члена родини (табл. 2). Причому використані критерії

спираються лише на поточне споживання й не враховують можливості заміни

меблів, побутової техніки, ремонту житла тощо.

Проте річ не тільки в тому, скільки людей бідує, хоч і це, звісно, дуже

важливо. Річ ще й у тім, наскільки ці люди бідні. Що можуть вони купити на

свої доходи? Як захищені їхні діти? Чи можуть вони здобути належну освіту й

вирватися з лабет злиднів чи приречені бідувати все своє життя?

Дуже негативним симптомом варто визнати формування в Україні так званої

спадкової бідності. Діти з бідних родин не отримують необхідної фахової

підготовки і згодом не можуть одержати хорошу високооплачувану роботу. Як

показують дослідження, існує чітко виражена пряма залежність між рівнем

освіти й матеріальним становищем.

Наявність у сім’ї бодай однієї людини з вищою освітою вдвічі знижує ризик

бідності. Про збільшення можливостей завдяки освіті знайти роботу й заробити,

свідчить і співвідношення в бюджеті родини грошових і натуральних доходів.

Якщо в домогосподарствах, де ніхто з дорослих не має навіть середньої освіти,

грошові доходи приблизно дорівнюють натуральним, то в сім’ях, де всі дорослі

мають вищу освіту, грошові доходи вчетверо перевищують натуральні.

Бідність працюючих. Можна зрозуміти й виправдати бідність людей, котрі мають

погане здоров’я, низьку кваліфікацію чи професію, що не користується попитом

на ринку праці. Такі люди вважаються соціально уразливими й підтримуються

суспільством. В останні роки відповідно до концепції стійкого людського

розвитку ця підтримка спрямовується на забезпечення їм можливості самим

заробляти собі на життя.

В Україні ж бідність дуже часто стає супутником не просто досить освічених і

кваліфікованих людей, а людей працюючих, причому в режимі повної зайнятості.

Відповідно до результатів обстеження умов життя 9,2 тис. домогосподарств,

проведених у 1999 році Держкомстатом, близько 78% бідних родин — ті, де хоча

б один із членів сім’ї працює.

Така ситуація відбиває типовий для бідного суспільства процес знецінення

робочої сили, що триває принаймні десять років: питома вага оплати праці у

ВВП знизилася з 53% у 1990 до 45% у 2000 році, а в грошових доходах населення

частка оплати праці зменшилася з 71 до 49%. У 1991—1999 роках реальна

зарплата скорочувалася значно швидше, ніж ВВП та продуктивність праці, і

навіть у 2000-му, коли за всіма ознаками в країні спостерігалося економічне

зростання, вона знизилася. Майже чверть працюючих отримують зарплату нижчу

від межі бідності, хоча вона і є розрахунковою, а не встановленою офіційно.

Дуже значними залишаються борги з виплати заробітної плати: за станом на 10

січня ц.р., вони становили 4,9 млрд. грн., причому 40% цієї суми припадає на

промисловість (тут працюють 26% усіх зайнятих в економіці) і 31% — на

сільське господарство (16% усіх зайнятих).

При оцінці рівня бідності в макроекономічному зрізі простежується тенденція

стійкого і вельми істотного зниження реального середньорічного доходу українців

(рис.1). Як свідчать матеріали ПРООН (з посиланням на дані Світового Банку),

величина реального ВВП України на душу населення, перерахована по паритету

купівельної спроможності, впродовж 10 років трансформації скоротилася майже

удвічі (Україна. Національний звіт з людського розвитку 2001. Сила

суспільної взаємодії/ Програма розвитку ООН. - Київ, 2002. - З. 99.).

На підставі цих даних можна стверджувати, що в 1990-1998 рр. Україна рік від

року ставала бідніше, і це пояснюється в першу чергу низькою ефективністю

трансформації економічної системи, недосконалістю діючої моделі економічного

розвитку і відсутністю необхідних соціальних реформ. Деяке зростання середнє

душового доходу спостерігається, тільки починаючи з 1999 р., коли українська

економіка вступила у фазу відновлення. Проте в даний час Україна продовжує

залишатися однією з бідних країн з перехідною економікою, за підсумками 2000

р. маючи в 1,5-2 рази менше середнє душового доходу в порівнянні з ними

Регіональний зріз бідності в Україні, оціненій по показнику середнє душового

доходу (скоректована величина реального ВВП з розрахунку на душу населення),

показує, що до регіонів з високим рівнем добробуту відносяться тільки

промислово розвинені центри (Київ, а також Київська, Полтавська,

Дніпропетровська, Донецька і Запорізька області). У теж час такі

адміністративно-територіальні одиниці як р. Севастополь і більшість західних

областей (Волинська, Закарпатська, Тернопільська, Чернівецька) відносяться до

розряду бідних, що пояснюється незначною величиною їх накопиченого

економічного потенціалу і низьким рівнем зовнішньоекономічної активності цих

регіонів.

Окрім економічної оцінки бідності, що відображає виробництво і споживання

валової продукції з розрахунку на душу населення, застосовуються її різні

соціальні характеристики, що стосуються доходів, споживання, зайнятості

населення. Найбільш показовими серед них є такі індикатори соціального

розвитку як:

· відносний рівень сукупних витрат домогосподарств;

· рівень достатності живлення;

· ступінь відсутності можливості придбання домогосподарствами основних

побутових товарів.

Згідно першому критерію, бідними вважаються сім'ї, чия величина сукупних

витрат менше трьох чвертей середньої величини витрат домогосподарств.

Відповідно, до категорій потенційне середньо доходних, середньо доходних і

заможних відносяться сім'ї з вищим рівнем витрат. Диференціація соціальних

страт в Україні в 2001 р. показує, що біля третини населення знаходиться на

межі бідності і приблизно половина сімей може бути віднесена до групи

середньо доходних.

За даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств, в 2001 році

нижче за прожитковий мінімум (311,3 грн.) знаходилися середньо доходних

грошові витрати 89% всіх українських сімей і більше 95% сімей, що проживають

в сільській місцевості. Якщо ж враховувати не грошові, а сукупні витрати, то

лише 62,1% сімей можуть вважатися бідними, оскільки рівень їх сукупних витрат

з розрахунку на одну людину в місяць (222,4 грн.) був нижче середнього. І,

безумовно, до числа безумовно бідних слід віднести шосту частину (15,4%)

опитаних сімей, в яких середньо душові доходи не перевищували 111,2 грн. в

місяць, тобто третини прожиткового мінімуму.

Апріорі бідними в Україні слід рахувати таку соціальну категорію населення, як

пенсіонери. Статистика свідчить, що рівень реальної середньомісячної пенсії по

віку складає біля третини аналогічного показника 1990 року. При цьому переважна

більшість пенсіонерів (81% в 1998 р., 96% в 1999 р., 94% в 2000 р., 71% в 2001

р.) одержує пенсію, розмір якої знаходиться нижче за межу малозабезпеченості,

що дозволяє ідентифікувати таке специфічне вітчизняне явище як "пенсіонерська

бідність"(Соціальний захист населення України у 2001 році/Державний комітет

статистики України. - ДО., 2002. - С.17. ).

Оцінюючи бідність населення по критерію достатності живлення, доцільно

привести певні дані, що стосуються доходів і витрат домогосподарств України.

Вони свідчать, що питома вага сімей, які споживають менше 2100 Ккал в добу з

розрахунку на 1 людину (тобто що не мають достатнього рівня живлення) в 2000

році склав 25,6 %. При цьому десята частина найбільш потребуючих громадян

споживала в середньому 1746 Ккал в добу, фактично балансуючи на межі

виживання.

Використовуючи такий критерій бідності, як ступінь відсутності можливості

придбання домогосподарствами основних побутових товарів, потрібно відзначити,

що в 2000 р. згідно опитам, 92,7% всіх українських сімей не мали нагоди

придбати холодильник, 90,0% -- не могли дозволити собі купити пральну машину,

а доходів 86,6% сімей не вистачало на покупку недорогого телевізора.

Згідно даним про самооцінку українських сімей, що стосується рівня їх

матеріальної забезпеченості в 2001 р., чверті опитаних домогосподарств

доходів вистачало тільки на споживання (на прийнятному рівні) і лише 1,9% з

них мали достатній дохід і могли робити заощадження. Фактично це означає, що

людьми, що мають нагоду зберігати частину доходу, тобто небідними, в нашій

країні в минулому році була лише п'ятдесята (!) частина населення.

Ще характернішою ілюстрацією бідності в Україні є той факт, що в 2001 р.

більше половини (56,2%) всіх сімей постійно відмовляли собі в

найнеобхіднішому, окрім живлення, а 17,3% не могли забезпечити собі навіть

достатнього живлення. Рівень достатності споживання, оцінений за допомогою

цих двох показників, свідчить про регіональну диференціацію бідності в

Україні в минулому році. Так, в списку бідних знаходяться Тернопільська і

Черкаська області, в яких відповідно 48,3% і 35,3% сімей не могли навіть

забезпечити собі достатній рівень живлення, тобто знаходилися в умовах

крайньої бідності. Бідність була поширеним явищем також в таких регіонах як

Миколаївська, Донецька і Чернівецька області, де відповідно 76%, 69,2% і

67,9% сімей постійно відмовляли собі у всьому необхідному, окрім живлення

(мал. 5).

Про Україну як країні тотальної бідності можна говорити, враховуючи, що в

минулому році унаслідок відсутності грошей приблизно три чверті сімей, що

проживають в Дніпропетровській, Кіровоградській, Луганській, Тернопільській,

Херсонській, Черкаській і Чернівецькій областях, не мали нагоди купити одяг і

взуття. А в Миколаївській, Сумській, Харківській областях таких сімей

налічувалося більше 80%

Приведені факти свідчать про стійке і масштабне розповсюдження бідності в

Україні, вимагаю чому її розгляду як вагомої загрози людського розвитку і

чинника, що ініціює постійну соціальну напругу в суспільстві.

2.2. Вплив бідності на процеси макроекономічного розвитку.

Скорочення обсягів виробництва й відповідне зниження попиту на робочу силу

обернулося зниженням зайнятості, насамперед у промисловості, будівництві та

сільському господарстві, які традиційно визначали структуру ринку праці

України, призвело до поширення вимушеної неповної зайнятості, зростання рівня

і тривалості безробіття. У промисловості, яка колись визначала обличчя

вітчизняної економіки, ці негативні процеси виявилися настільки суттєвими, що

чисельність працюючих тут нині поступається чисельності само зайнятих

(включаючи тих, хто працює в особистому підсобному господарстві).

Крім того, саме в промисловості протягом останніх років спостерігається

найнижчий із усіх галузей економіки рівень використання фонду робочого часу —

72% у 2000 році (у цілому по економіці — 78%), тобто насправді ситуація ще

гірша. Близько третини так званих зайнятих у промисловості перебувають в

адміністративних відпустках (у цілому по економіці — 16%) — ці люди фактично

не мають ані роботи, ані заробітків і змушені орієнтуватися на

незареєстрований сектор економіки.

Бідність сімей з дітьми. За такого рівня оплати праці навіть двоє працюючих

батьків не завжди можуть забезпечити гідний (за нашими низькими національними

стандартами) рівень життя своїм неповнолітнім дітям. Коли працюють і батько,

і мати й у родині немає непрацюючих дорослих, бідними є 26,1% сімей з дітьми,

— не кажучи вже про багатодітних! Рівень бідності серед родин з однією

дитиною становить 29,5%, із двома — 35,9%, із трьома — 47,0%; серед родин із

чотирма дітьми він зростає до 64,1%, а з п’ятьма й більше — до 88,7%.

Кількість дітей до трьох років є особливо помітним фактором ризику (у

середньому рівень бідності серед таких родин становить 44,1%).

Закономірно, що бідність дуже тісно пов’язана з безробіттям. Особливо

небезпечне зростання так званого сімейного безробіття, характерного для малих

і моно функціональних міст. Наявність у родині хоча б одного безробітного

підвищує ризик бідності на 50%, двох — у 2,3 рази, а трьох і більше (на жаль,

в Україні, особливо в так званих депресивних регіонах, є й такі сім’ї) — у

2,6 рази. Майже половина безробітних жінок має неповнолітніх дітей, а 6% — це

багатодітні матері.

За ідеєю, матеріальними труднощами родин із дітьми за таких умов має

перейматися держава. Однак навіть просте порівняння різних видів допомоги на

дітей із середньою зарплатою показує, що цього не відбувається. Якщо 1994

року самотня мати отримувала на дитину 13,4% середньої по Україні зарплати, а

дружина солдата — 24,7%, то в 1999-му — відповідно лише 4 і 6,1% (табл. 3).

Однак навіть такі мізерні суми населення не отримує вчасно. Допомога,

передбачена законом про державну допомогу сім’ям із дітьми, — майже єдиний

вид соціальних трансфертів, заборгованість з виплати яких не скорочується, а

зростає: за 1999 рік — у 1,6 рази, а за 2000-й — ще в 1,4 рази. Загальна сума

заборгованості на 1 січня 2001-го становила 61,5 млн. грн., тобто 5,3%

отриманого в 2000 році профіциту бюджету країни. Фактично в рахунок

заборгованості, приміром, у грудні 2000 року було виплачено менше третини

необхідної суми.

Бідність пенсіонерів. Про цю проблему говорять, мабуть, найбільше, особливо

перед виборами. Справді, 96% пенсій, призначених на загальних підставах

(тобто не державним службовцям, не працівникам суду чи прокуратури, не

військовим... — список бажаючі можуть продовжити самостійно, ознайомившись із

чинним законодавством), — нижчі від межі бідності. У результаті, основна

частина населення пенсійного віку використовує всі можливості для трудової

діяльності (частково як наймані працівники в зареєстрованому секторі,

частково — в особистому підсобному господарстві, частково — у тіньовій

економіці). У багатьох випадках, особливо в сільській місцевості, для 55—70-

літніх пенсія перестала бути основним джерелом доходів.

Водночас люди похилого віку, які вже не в змозі працювати, просто бідують.

Особливо у скрутному становищі перебувають самотні, які не мають постійної

допомоги, але конче потребують її.

Таким чином, матеріальне становище нинішнього пенсіонера (йдеться про людей,

які отримують пенсії на загальних підставах) визначається не стажем роботи,

не заробітком протягом усього попереднього життя — з якого, до речі,

сплачувалися внески до Пенсійного фонду, — а можливістю продовжувати трудову

діяльність після виходу на пенсію і наявністю дітей, які можуть допомогти

матеріально. Попри виплачені нарешті борги й невелике підвищення пенсій,

становище непрацюючих пенсіонерів залишається вкрай важким, зокрема через

низьке співвідношення пенсій і зарплат. Якщо в економічно розвинених країнах

воно становить приблизно 70%, то в Україні — 32%. І без кардинальної зміни

системи фінансування істотно його збільшити неможливо.

Регіональна бідність. Впродовж останніх років відбувається посилення

регіональної диференціації доходів і рівня життя населення, причому провалля

між областями в частині доходів їхніх жителів поглиблюється значно швидше,

ніж розрив у економічному потенціалі.

Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних областей, де менше

поширені самозайнятість і тимчасова трудова міграція, тобто там, де населення

гірше адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Трохи краща ситуація

в областях із відносно високим розвитком незареєстрованого сектора економіки,

включаючи особисте підсобне господарство. За єдиними для всієї країни

критеріями найвищі рівні бідності — у Луганській (44,8%) та Миколаївській

(42,6%) областях, а найнижчі — у Києві (10,9%). І ці розбіжності не можна не

враховувати при розробці стратегії подолання бідності та її реалізації в

контексті регіональної політики.

Бідність як явище соціально-економічного характеру надає негативна дія і в

короткостроковій, і в тривалій перспективі на самі різні сфери суспільного

життя. При цьому можна виділити декілька основних наслідків від збільшення

масштабів і глибини бідності, які безпосередньо вплинуть на динаміку

економічного розвитку України, рівень її конкурентоспроможності в глобальному

економічному середовищі, і таким чином - на ієрархічне положення національної

економіки в системі мірохозяйственних зв'язків.

Демографічні наслідки посилення бідності - значне зниження народжуваності

і зростання смертності населення, підвищення рівня захворюваності і

травматизму, скорочення середньої тривалості життя, що веде фактично до

депопуляції і втрати національного генофонду. У економічному контексті дія цих

чинників істотно зменшує трудовий потенціал країни і тим самим обмежує

відтворювальні можливості її економічної системи.

Соціальними проявами бідності слід рахувати збільшення безробіття і

нелегальної зайнятості, посилення криміногенної обстановки, появу актів

громадянської непокори. Ці проблеми, породжувані бідністю, а часто і

відсутністю коштів для існування, перешкоджають соціальній стабільності в

суспільстві, знижують якість життя, збільшують витрати бюджету на соціальну

допомогу і охорону правопорядку, дестімуліруют підприємницьку активність.

Економічні наслідки розповсюдження бідності в Україні пов'язані з

перспективами її макроекономічного розвитку, а також інтеграції країни в

міжнародну економіку як повноправного суб'єкта зовнішньоекономічних відносин.

Найважливішим макроекономічним слідством посилення бідності стане зниження

темпів розвитку економіки з наступних причин: скорочення платоспроможного

попиту, яке дестімуліруєт виробничу активність; погіршення кількісних і якісних

характеристик ресурсу праці; втрата можливості формування і акумуляції ресурсу

"людського капіталу" як ключового чинника економічного зростання. Закономірним

слідством розповсюдження бідності в Україні стане також загострення проблеми її

інтеграції до європейських і світових економічних структур, оскільки необхідною

умовою вступу в них є досягнення рівня середньо душового доходу (величини ВВП

на душу населення), який в 4-5 разів перевищує нині існуючий в нашій країні.

Враховуючи комплексність дії і економічний масштаб наслідків зростання

бідності в Україні, її слід розглядати як безпосередню загрозу національному

розвитку і положенню країни на світовій економічній арені.

2.3. Аналіз життєвого рівня українського населення:

вітчизняної статистики

Для отримання досить повного уявлення про рівень і масштаби бідності в

Україні необхідно не тільки охарактеризувати динаміку відповідних

загальнонаціональних і регіональних показників, але і привести результати її

порівняння з іншими країнами світу по даному критерію.

Варто відзначити, що оцінка бідності при міжнародному порівнянні вельми

утруднена унаслідок відсутності в спеціальних виданнях необхідних даних про

Україну. Наприклад, в останньому спеціальному звіті Світового банку (Human

Development Report - 2002. -- World Bank, 2002. - 150-161 p.) для

ранжирування 173 країн світу по рівню бідності використовуються два показники:

соціальної (людської) бідності і бідності по доходах. Композиційний індикатор

соціальної бідності включає специфічні компоненти, що відображають: втрату

задовільних життєвих стандартів (зниження певного рівня доходу); недостатню

тривалість життя; величину соціально неактивного населення (безграмотних і

безробітних). Характеристика бідності по доходах асоціюється з декількома

показниками, ключовою серед яких є питома вага населення країни, що має дохід

на рівні менш ніж 50% величини середнього доходу домогосподарств, що

розташовується. На жаль, дані по нашій країні у вказаному Звіті відсутні за

обома показниками (унаслідок відсутності аналогічної вітчизняної статистики),

що не дозволяє зробити порівняння рівня соціальної і майнової бідності України

і інших держав.

У цьому ж Звіті указується, що в 1996-99 рр. в Україні за межею бідності

(встановленої на рівні 4$ в день по паритету купівельної спроможності 1990

р.) знаходилося 25% населення. А в теж час в Киргизстане - 88%, Молдові -

82%, Росії - 53%, а розвиненіших країнах (Угорщина, Словаччина, Словенія) -

менше ніж 1% населення. Отже, щодо благополучної по такому критерію бідності

Україну слід рахувати лише порівняно з постсоціалістичними країнами, що також

не мають значних успіхів в процесах соціально-економічної трансформації.

Використовуючи для оцінки бідності такий показник міжнародної статистики, як

величина ВВП на душу населення (зміряна по паритету купівельної

спроможності), Україну слід віднести до числа безумовно бідних країн.

Підставою для цього служить те, що в 2000 р. показник ВВП України на душу

населення склав близько 3,8 тис. $, що 7-9 разів менше аналогічних показників

розвинених європейських країн (Норвегія, Швеція, Бельгія, Німеччина і ін.) і

лише в 3-4 рази більше, ніж ВВП бідних країн світу (Конго, Йемен, Нігерія і

ін.). Очевидно, що на макроекономічній шкалі среднедушевого доходу в даний

момент Україна знаходиться набагато ближче до бідних країн, ніж до багатих.

Інші спеціальні статистичні источники містять застарілу інформацію (за

1995-96 рр.), що робить порівняльну оцінку рівня бідності неактуальної і

некоректної зважаючи на успішну економічну трансформацію деяких країн

постсоціалістичного простору і значного поліпшення показників їх соціального

розвитку саме останніми роками.

3. Шляхи подолання бідності

Як було позначено вище, бідність в Україні перетворилася на один з

найістотніших чинників, який постійно ініціює зростання соціальної напруги в

суспільстві і сприяє соціальному регресу. Тому як ніколи актуальною стає

задача розробки комплексного підходу до рішення проблеми бідності і

визначення конкретних кроків соціально-економічної політики, направленої на

подолання цього негативного явища.

Державна соціальна політика, орієнтована на підвищення рівня життя всіх

верств населення (незалежно від їх майнового положення), повинна бути

пов'язана з такими задачами стабільного економічного розвитку як забезпечення

реального зростання виробництва, поліпшення ситуації на національному ринку

праці, заборона інфляційних процесів, ефективне використовування бюджетних

коштів і засобів спеціальних позабюджетних фондів. Саме ефективний

економічний розвиток на макрорівні закладає фундамент соціального розвитку

країни і зрештою визначає рівень добробуту її населення.

З урахуванням специфіки процесів, пов'язаних з трансформацією вітчизняної

економіки, необхідним також представляється вживання першочергових заходів в

таких напрямах:

• скорочення майнової нерівності шляхом проведення гнучкої податкової

  політики,

• стимулювання розвитку малого і середнього бізнесу,

• упровадження системи раціональних соціальних трансфертів,

• легалізація тіньової економіки і незареєстрованих доходів.

Особливістю прояву проблеми бідності в Україні є той факт, що не тільки

перебування у складі соціально уразливих груп населення (сім'ї з дітьми,

пенсіонери, інваліди), але навіть зайнятість не гарантує від попадання в

групу бідних. Саме тому необхідною умовою подолання бідності стає

надання працездатному населенню країни можливостей для самостійного вирішення

проблем трудовлаштування. Досягнення цієї мети сприятиме збалансованості

попиту і пропозиції на ринку праці, а також запобіганню різкому збільшенню

рівня безробіття унаслідок структурних перетворень в економіці. Однієї з

таких можливостей, свого часу успішно реалізованої західними країнами, є

створення нових ефективних робочих місць на базі розвитку малого і середнього

бізнесу.

Не менш важливим представляється також створення умов для зростання доходів,

одержуваних від трудової діяльності. При розробці відповідних заходів

політики доходів і зайнятості слід врахувати, що збільшення реальних трудових

доходів населення може бути слідством: по-перше, стабілізації

макроекономічної динаміки, що забезпечує зростання реальної заробітної

платні; по-друге, встановлення економічно і соціально обґрунтованих рівнів

мінімальної заробітної платні з поетапним наближенням її розміру до рівня

прожиткового мінімуму і, по-третє, забезпечення оптимальної між професійної і

міжгалузевої диференціації заробітної платні всіх категорій працюючих.

Ще однією необхідною умовою для подолання бідності в Україні є реформування

системи соціального захисту, направлене на посилення її адресності і

пов'язане з регулюванням величини гарантованого мінімального доходу. Як

свідчить світова практика, ефективними заходами реформаторської політики в

даному напрямі може стати розвиток нових соціальних технологій, які

торкаються підтримки потребуючих (малозабезпечених) сімей, надання

безкоштовних послуг охорони здоров'я і освіти, а також послуг соціальної

реабілітації.

Що можна й потрібно робити? В основі стратегії подолання бідності має бути

визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки

знедолених. Необхідний комплексний підхід, орієнтований як на бідні, так і на

відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави з підвищення рівня

життя всіх верств населення незалежно від їхнього матеріального становища

мають спиратися на забезпечення стійкого економічного зростання, всебічний

розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни,

поліпшення ситуації на ринку праці.

Слід, нарешті, відмовитися від практики регулювання оплати праці виключно

шляхом підвищення мінімальної зарплати. Такий підхід уже призвів до того, що

співвідношення мінімальної та середньої зарплат в Україні становило в 2000

році 51,3%, хоча нормальним вважається 30—35%. Особливо загострилася ситуація

в бюджетній сфері: в освіті — 75,5%, в охороні здоров’я — 84,8, у соціальному

забезпеченні — 99,2, у культурі — 100%. Абсолютно очевидно, що за таких умов

зарплата аж ніяк не може стимулювати ефективну працю, творчу активність —

фактично вона давно перетворилася на засіб соціальної підтримки працівників

бюджетних галузей.

Однак. саме по собі економічне зростання ніде й ніколи не вирішувало

соціальних завдань. Цілком можливою (особливо за умов України) вбачається

ситуація, коли його плодами скористається дуже обмежене коло людей. Цей

прошарок буде прискореними темпами накопичувати у своїх руках багатство, а

бідні так і залишатимуться бідними.

Отже, поряд із реформуванням системи оплати праці, концепція якого розроблена

й затверджена Президентом, необхідно добиватися зниження економічної

нерівності шляхом упровадження гнучкої податкової політики, раціональних

соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту

прав дрібних акціонерів.

Першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи,

оскільки лише в такий спосіб можна кардинально поліпшити становище

сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення

працездатного віку. Слід запроваджувати — спочатку добровільну, а за кілька

років і обов’язкову — накопичу вальну систему пенсійного забезпечення, яка

спонукатиме населення реєструвати свої доходи й забезпечить необхідний

зв’язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу та сумою внесків

до Пенсійного фонду) і матеріальним забезпеченням у старості. Нині вже діє

цілий ряд так званих недержавних пенсійних фондів, але через відсутність

необхідних законів держава ніяк не регулює їхню діяльність.

Як би ми не заперечували, альтернативи підвищенню пенсійного віку не існує.

Нинішній був запроваджений наприкінці 1920-х років, коли демографічна

ситуація була абсолютно іншою. Співвідношення пенсіонерів і населення

працездатного віку таке, що просто не залишає нам вибору. Через це болюче

рішення пройшли всі без винятку країни, які розпочали реформи своїх систем

пенсійного забезпечення (від Казахстану й Грузії до Польщі й Угорщини).

І неправда, що середня тривалість життя в Україні не дозволяє цього зробити.

Середня тривалість майбутнього життя при народженні розраховується виходячи з

ймовірностей померти немовлям, у дитинстві, підлітковому віці, в юності, у

працездатному віці (а ризик померти в працездатному віці для чоловіків

досягає 35%). Ті ж, хто щасливо пережив ці періоди, можуть розраховувати на

досить довге життя. Так, середня тривалість майбутнього життя для чоловіків

при досягненні ними 60 років становить 14 років, а жінок при досягненні 55

років — 23 роки. До цього слід додати, що кожен п’ятий виходить на пенсію

раніше 55 або 60 років, і за рахунок цього підвищується співвідношення

населення пенсійного та працездатного віку.

Ще один аргумент супротивників такого рішення пов’язаний із нібито неминучою

катастрофою на ринку праці. Однак поступове підвищення (на відміну від,

приміром, Грузії, де пенсійний вік одно моментно підвищили на п’ять років)

призведе до того, що протягом перших чотирьох років, коли це буде стосуватися

наймолодших пенсіонерів (значна частина яких і нині працює), додаткова

пропозиція робочої сили на ринку праці не перевищить 100 тисяч чоловік на

рік. І лише потім цей показник помітно зросте, однак початок економічного

піднесення дає всі підстави розраховувати, що на той час зросте й попит на

робочу силу.

Необхідно принципово змінити діючу систему пільг. Існування розвиненої

системи пільг (в оподатковуванні, в оплаті цілої низки послуг тощо) є однією

з болючих точок нинішньої соціальної політики. Прибічники її збереження

підкреслюють, що в багатьох країнах військовим, приміром, крім зарплати

надається ціла низка пільг. Однак, по-перше, відповідна галузь відшкодовує

збитки, яких могли б зазнати через це, скажімо, транспортники. Тобто фактично

відбувається перерозподіл коштів галузі між прямими й непрямими витратами на

оплату праці. По-друге, і вартість, і обсяги використання цих пільг чітко

визначені. У нас же й збитків галузь не відшкодовує, і вартість наданих пільг

ніхто не рахує. При цьому не прагнуть до наведення порядку в обліку

використаних (а не просто продекларованих) пільг насамперед ті структури, які

їх надають.

Нині в українському законодавстві передбачено дев’ять видів багаторазових і

чотири види одноразових пільг. Частина їх має забезпечувати певні привілеї

особам, які й без того мають досить коштів для існування, а частина

спрямована на соціальну підтримку малозабезпечених верств населення.

Найпоширеніші пільги на оплату проїзду в міському та приміському

пасажирському транспорті, право на які має третина населення країни (фактично

використовує ледь більше половини цієї третини); право на пільговий проїзд у

міжміському транспорті (мають 13% населення, а використовують його лише

2,5%). На відміну від цього пільги на оплату житлово-комунальних послуг

використовують 94% тих, хто має на них право (приблизно 8% населення, а з

урахуванням членів родин — 14%). Взагалі лише 43% населення використовує своє

право на ті чи інші пільги, причому їхня питома вага значно вища серед більш

заможних верств населення.

Понад 70% отримувачів пільг — цілком забезпечені за українськими стандартами

люди, а, приміром, серед тих, хто користується пільгами на оплату житлово-

комунальних послуг, частка небідних сягає 77%.

Підбиваючи підсумки, хочу підкреслити необхідність мінімізації пільг і заміни

їх грошовими виплатами. Крім усього іншого, пільга обмежує право вибору,

приміром, пенсіонера між проїздом на трамваї та покупкою будь-яких товарів чи

оплатою послуг.

Ті ж пільги, які будуть збережені, необхідно обліковувати. Так, одним із

напрямків упорядкування компенсацій транспортникам за безплатний проїзд

пенсіонерів може стати видача кожному пенсіонеру певної — можна й

необмеженої, але фіксованої — кількості талонів на проїзд, що відрізняються

від загальних (аби запобігти їхньому використанню іншими громадянами). Такі

талони слід буде здавати водієві чи кондуктору при проїзді, і в такий спосіб

вони потраплятимуть на транспортне підприємство. Тільки за фактичною вартістю

пред’явлених талонів і має здійснюватися бюджетна компенсація цьому

підприємству витрачених коштів.

Система соціальної підтримки вразливих верств населення повинна бути

орієнтована на справді нужденних. Необхідно, щоб парламентарії нарешті

подолали свою «сором’язливість» і назвали бідність бідністю. За цим має йти

затвердження офіційних критеріїв і межі бідності, розробка механізму

державної підтримки бідних верств суспільства.

Метою соціальної підтримки має стати максимально повне охоплення усіх, хто

потребує допомоги. Тобто всіх бідних, хто не в змозі самостійно забезпечити

собі та своїм утриманцям (насамперед дітям) хоча б такий рівень життя, який

відповідає встановленим державним гарантіям. Таким чином, в ідеалі всі

нужденні повинні отримувати допомогу. Вона може надаватися в різних формах:

· безпосередня допомога грошима чи товарами повсякденного попиту;

· забезпечення доступу до послуг охорони здоров’я, освіти тощо — для

цього на пільгових умовах (чи взагалі безплатно) надаються ліки, шкільні

підручники, створюється система фінансування охорони здоров’я, яка

враховувала б ризики, що не підлягають страхуванню;

· допомога у працевлаштуванні чи само зайнятості особам працездатного

віку;

· централізований перерозподіл коштів на користь найбідніших регіонів

країни.

Необхідність одночасного вирішення двох завдань — подолання бідності й

обмеження бюджетних витрат — зумовлює особливу роль адресної соціальної

допомоги. Адресність потребує насамперед точної ідентифікації бідних, яка в

принципі може досягатися кількома способами.

Базою для ідентифікації є оцінка рівня доходів (чи споживання) окремих родин

чи домогосподарств. Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна

спрямованість допомоги. Проте є й ціла низка проблем. У нашій країні доходи

населення не відбивають реального рівня життя внаслідок поширеності так

званих «натуральних доходів» від особистого підсобного господарства, доходів

від неформальної та тіньової економічної діяльності тощо. Орієнтація ж на

рівень споживання також пов’язана з багатьма труднощами, оскільки ця

характеристика рівня життя та добробуту не підтверджується документально і,

відповідно, не може використовуватися в процедурі призначення допомоги.

Можливо (і в багатьох країнах така практика існує), проблему буде вирішено

завдяки використанню показника доходу в поєднанні з хоча б вибірковим

застосуванням перевірок реального рівня життя. Проте це вимагає відповідних

коректив у законодавстві, істотного збільшення адміністративних витрат. Крім

того, не можна не враховувати, що такий підхід аж ніяк не популярний у

суспільстві.

Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори бідності, тобто на

наявність у родині (домогосподарстві) однієї або кількох характеристик, що

тісно корелюють із бідністю, — приміром, не менше ніж п’ятеро дітей у сім’ї,

родина пенсіонерів (чи самотні пенсіонери) старші від 75 років і т.п.

Перевага такого підходу — у спрощенні процедури надання допомоги і,

відповідно, скороченні адміністративних витрат. А недоліки пов’язані з тим,

що всі індикатори бідності є лише непрямими її характеристиками. Відповідно

можуть виникати помилки в забезпеченні адресності — або неповнота охоплення

бідних, або, навпаки, надання допомоги небідним.

Значною мірою попередити розпорошення коштів може так званий механізм само

ідентифікації чи само адресності. Його ідея зводиться до формування таких

видів допомоги, отримувати які прагнуть лише справді бідні верстви населення.

Приміром, працездатним можуть бути запропоновані громадські роботи з оплатою,

яка не перевищує межі бідності.

Кажучи про ефективність надання соціальної допомоги, слід підкреслити два

основні її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання

допомоги тим, хто її не потребує. При цьому йдеться не про порушення чинного

законодавства і випадки невиправданого призначення допомоги (субсидії). За

умов існування різноманітної системи підтримки доходів населення (неоднакових

критеріїв надання різних видів допомоги та різних граничних значень доходу

родини) важливо націлити її саме на бідні верстви суспільства.

Подолання бідності — завдання не одного дня. На мій погляд, настійно

необхідною є координація різнопланових зусиль, визначення пріоритетів на

коротко-, середньо- і довгострокову перспективу. Досить швидко адресними

діями (переважно пасивного характеру — грошовими виплатами, субсидіями,

допомогою продуктами, одягом тощо) можна викоренити абсолютну бідність у

найгостріших її проявах. Пом’якшення ж відносної бідності, пов’язаної

насамперед з економічною нерівністю населення, потребує більше часу й зусиль

в основному активного характеру (допомоги у працевлаштуванні, відкритті

власної справи, отриманні необхідної кваліфікації). Що ж до суб’єктивної

бідності, то для попередження викликаних нею соціальних конфліктів потрібні

час, довіра до влади на всіх рівнях та узгоджені дії майже всіх соціальних

інститутів суспільства.

Президент зробив перший крок — розуміючи важливість проблеми, включив

відповідну тематичну доповідь до свого щорічного послання Верховній Раді.

Тепер треба чекати на реакцію інших ланок влади: законодавців, Кабінету

міністрів, місцевих органів. А може, не чекати? Може, слід згадати заповіт

Гіппократа: лікарю, допоможи собі сам...

4. Використана література.

5. Україна. Національний звіт з людського розвідку 2001. Сила

суспільної взаємодії/ Програма розвідку ООН. - Київ, 2002. - З. 99.)

6. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та

соціального розвідку України на 2002-2011 роки/ Послання Президента Україні

до Верховної Ради України. - ДО.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату

України, 2002.

7. Поточні пріоритети соціального реформування в Україні:

актуальність в контексті макроекономічного і світового розвитку

http://fppr.org.ua

8. Countries in Transition 2001. WIIW Handbook of Statistics

/ The Vienna Institute for International Economic Studies. - 2001. - 497 p.

Збірник: Україна. Національний звіт з людського розвідку 2001. Сила

суспільної взаємодії/ Програма розвідку ООН. - Київ, 2002. - З. 99.

9. Президента Україні до Верховної Ради України про внутрішнє і

зовнішнє становіще України у 2001 році. - Д Вітраті і доходь домогосподарств

України у 2001 році (за данімі вибіркового обстеження розуму жіття

домогосподарств України). Частіна І/ Статістічній збірник. - Державній

комітет статистики України. - ДО., 2002. - 352 з.).

10. О.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2002. -- З.

110.).

11. Соціальний захист населення України у 2001 році/Державний комітет

статистики України. - ДО., 2002. - С.17.

12. Державна соціальна політика і рівень життя населення в Україні//

Економічні есе. - 2002. -- Випуск 1 (12). - З. 24.).

13. Самооцінка домогосподарствам рівня матеріальної забезпеченості (за

данімі вибіркового опитування домогосподарств, проведеного у січні 2002

долі)/ Статистичній бюлетень. Державній комітет статистики України. - ДО.,

2002. - 52 з.

14. Від соціального забезпечення до соціальної політики: Зб. наук.

статей/ Під ред. Я.А. Жаліла. - ДО.: "Сантанга", 2001. - 124 з.),