Главная » Каталог

Разделы

Главная

Биология

Бухгалтерский учет и аудит

Право

Промышленность производство

Химия

Экономика

Информация

Билеты: Шпоры по международной экономике

1. Світове госп-во, його структуризація й особл-сті розвитку.

Розвиток світ. ринку товарів призвів на зламі 19-20 ст. до інтенсифікації

міжнар. ек. спілкування, яке стало поступово виходити за межі міждерж. обміну

товарами. Розвиток виробничих сил і зростання фін. к-лу призвели до

виникнення світ. госп-ва.

Найбільш поширене визначення: Світ. госп-во (world economy)- сук-сть нац.

господарств, взаємопов’язаних с-мою МПП, ек-них і політ. відносин.

Більш повне трактування світ. госп-ва (СГ) визначає його як ек. с-му, що

самовідтворюється на рівні ПС, виробничих відносин і певних аспектів

надбудівних відносин тією мірою, в якій нац. госп-ва, що входять до неї, мають

певну схожість на кожному з 3-х названих рівнів.

Отже, СГ являє собою певну с-му. Основою виникнення і існ-ня цієї с-ми є її

цілісність, яка передбачає ек. взаємодію всіх складових частин с-ми на

достатньо стійкому рівні. СГ відноситься до числа досить складних с-м, які

характериз-ся множинністю (численністю елементів с-ми), ієрархічністю і

структурністю.

Відносини між окремими елементами СГ формують певні рівні. Виділяють:

- м/н-ний рівень (його формують відносини між державами і він регул-ся м/н-

ними правилами і нормами);

- транснац-ний рівень (його утворюють відносини між ек. потоками, які

виходять за межі нац. кордрнів).

Структуризація СГ. Найрухомішою частиною СГ є світ. ринок, що

являє собою сферу обмінних відносин між країнами та між іншими суб’єктами СГ,

які пов’язані між собою участю у МПП.

На основі різноманітних критеріїв у СГ виділяється певна кількість підсистем.

Мегасистемами (найбільш великими) є 3 групи нац. економік: ·пром. розвинуті

країни, ·країни з перехідною ек-кою; ·країни, що розвиваються.

Функціональними елементами суч. с-ми СГ є: науково-технічна сфера,

виробничо-інвестиц. д-сть, сфера м/н\ного обігу (світ. торгівля); валютно-фін.

і кредитні відносини.

Особливостями розвитку сучасного світ. госп-ва є:

· розвиток міжн. переміщення факторів вир-ва, передусім у формах

вивезення-ввезення к-лу, роб. сили і технології;

· зростання на цій основі міжн. форм вир-ва на п/п-вах, розташованих

в декількох країнах, в першу чергу в рамках ТНК;

· ек. політика країн, що передбачає підтримку міжн. руху товарів і

факторів вир-ва на двох- і багатосторонній основі;

· виникнення ек-ки відкритого типу в рамках багатьох держав і

міждерж. об’єднань;

· зростання інтенсивності регіон. інтеграц. процесів, що призводить

до виникнення великих ек. просторів та вилучення відповідного ефекту за

рахунок зростання масштабів вир-ва, але, з інш. боку, призводить до поділу СГ

на окремі сектори внаслідок створення відносно замкнутих торг.-ек. блоків та

інтеграц. угруповань;

поступова зміна ек. основи суч. цивілізації; індустр. модель розвитку

витісняється постіндустр-ною, ноосферно-космічною, суть якої визнач-ся

формуванням “ек-ки розуму”, “ек-ки думки”.

2. Форми ті рівні МЕВ.

МЕВ мають яскраво виражений системний х-р. МЕВ-це с-ма ек. зв’язків з приводу

вир-ва, розподілу, обміну і спож-ня, що вийшли за межі нац. кордонів.

Отже, сучасні МЕВ є с-мою ек. звязків, які характеризуються:

1. виходом за межі нац-них госп-в;

2. взаємодією фіз. і юр. осіб, держав і міжнар. орг-цій;

3. визначеністю форм;

4. різними рівнями глибини існ-ня, функц-ня, здійснення.

Рівні МЕВ можна традиційно розбити на макро-, мета- й мікрорівні,

макрорівень-це рівень державних і міждержавних міжнар. процесів, метарівень

-це міжнар. звязки галузевого й регіон. значення, мікрорівень-це,

відповідно, рівень звязків між фірмами різних країн.

Рівні МЕВ також розглядають і за ступенем розвитку стосунків між субєктами

МЕВ, за ступенем тривалості дії угод і переплетеності економік.

При цьому виділяють такі 4 рівні:

1) Міжнар. ек. контакти. Це-найпростіші, одиничні, випадкові ек.

зв’язки, що мають епізодичний х-р і регулюються переважно разовими угодами.

Зв’язки даного рівня більше притаманні юр. і фіз. особам.

2) Міжнар. ек. взаємодія. Це-добре відпрацьовані стійкі

ек. звязки між суб’єктами МЕВ, які базуються на міжнар. ек. угодах і договорах,

заключених на доволі тривалий період часу.

3) Міжнар. ек. співробітництво. Це-міцні й тривалі звязки

кооперативного типу, які в своїй основі мають спільні, наперед вироблені й

узгоджені наміри, закріплені в довгострокових ек. договорах і угодах. Даному

рівневі притаманне партнерство суб’єктів МЕВ.

4) Міжн. ек. інтеграція. Це-вищий рівень розвитку МЕВ,

який характериз-ся взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням

узгодженої держ. політики як у взаємних ек. відносинах, так і у відносинах з

треріми країнами.

Кожен вищий рівень не являє собою щось протилежне до нижчого, а є його

усталеним і розвиненим продовженням, тобто вищий рівень містить в собі

більшість ознак нижчого.

Розглядаючи стр-ру МЕВ, можна виділити також форми МЕВ: ¨міжн.

валютні відносини; ¨міжн. фін.-кредитні відносини; ¨міжн. виробниче

співробітництво; ¨міжн. науково-техн. співробітництво; ¨міжн. трудові

відносини (світ. ринок труд. ресурсів); ¨міжн. торгівля товарами;

¨міжн. торгівля послугами (світ. ринок послуг); ¨міжн. транспортні

відносини.

При цьому, слід зазначити що осн. формами МЕВ є : ·міжн. торгівля,

·міжн. рух капіталу, ·міжн. міграція роб. сили.

· Міжн. торгівля є провідною формою МЕВ. Міжн. торгівля

являє собою обмін товарами і послугами між державно оформленими нац-ними

госп-вами.

· Міжн. рух капіталу-це його переміщення між

країнами світу в пошуках більш вигідної сфери прикладення.

· Міжн. міграція роб. сили-це процес її

стихійного чи організованого переміщення в межах нац-ного або міжн-ного ринків

праці, зумовлений х-ром розвитку ПС і виробничих відносин, дією ек. законів.

Міжн. валютні відносини є специф. формою МЕВ: вони, з

одного боку, забезпечують норм. реалізацію інших форм МЕВ, а з іншого боку,

мають власні мех-зми саморозвитку.

3. Характеристика суб’єктів МЕВ.

Суб’єкти МЕВ-це учасники міжн. ек. явищ і процесів, котрі здатні самостійно й

активно діяти з метою реалізації своїх ек. інтересів.

Класифікувати суб’єктів МЕВ можна по-різному. Напр., можна їх поділяти за

критерієм рівнів. Суб’єкти мікрорівня -це п/п-ва, фірми, фермерські

госп-ва, окремі особи. На метарівні діють регіони, галузі ек-ки, котрі

займаються ЗЕД. Для макрорівня характерні зв’язки між д-вами, між

групами держав, між д-вами та міжн. орг-ціями.

Ділять суб’єктів на фіз. і юр. особи.

Фіз. особи-це право- і дієспроможні особи, які у міжн. відносинах

виступають як окремі індивідуали, тобто діють від власного імені й не

представляють ніяких фірм.

Юр. особи-це орг-ції, фірми, корпорації, які займаються ЗЕД й

відповідають наступним ознакам, що установлюються законод-вом відповідної

країни:

- постійність існування, незалежно від окремих елементів, осіб, які входять

до їхнього складу та можуть мінятися;

- наявність власного майна, відособленого від його учасників;

- право купувати, володіти, користуватися й розпоряджатися обєктами власності;

- право від свого імені бути позивачем у суді й арбітражі;

- самостійна майнова відповідальність.

Юр. особи поділяються на юр. особи публ. права та юр. особи приватн. права.

Суб’єктами публ. права вважаються такі особи: ªдержава як скарбниця, як

верховна влада; ªпідрозділи держ. апарату й держ.-територіальних обєднань;

ªсусп.-політ. угрупування й орг-ції держ. значення.

Суб’єктів визначають ще за критеріями способів привласнення й відповідальності.

Виділяють юр. осіб приватн. права: ¨тов-ва з необмеж. відп-стю; ¨тов-ва

з обмеж. відп-стю; ¨АО; ¨командитні тов-ва; ¨одноосібні п/п-ва.

Суб’єктами МЕВ виступають різні об’єднання: фіз. осіб; юр. осіб; фіз. і

юр. осіб.

Особливою є участь у МЕВ такого їх суб’єкта як держава. Держава-це

суверенне утворення, яке володіє верховною владою на своїй тер-рії та

незалежністю по відношенню до інших держав.

Як суб’єкт МЕВ держава виконує подвійну функцію:

1) вона через уповноважені органи може бути безпосереднім учасником міжнар.

операцій;

2) через нормативно-законодавче регул-ня, розвиток інфрастр-ри держава може

сприяти (або заважати) міжнар. д-сті інш. субєктів.

Міжнар. орг-ції беруть участь в МЕВ в залежності від їх

цілей, завдань тощо. МО поділяються:

Þ за юр. природою: міжурядові, позаурядові;

Þ за складом учасників: універсальні, регіональні;

Þ за масштабом д-сті: заг. х-ру, спец. компетенції;

Þ за х-ром д-сті: оперативно діючі, координуючі, консультативні;

Þ за терміном д-сті: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.

Гол. суб’єктами МЕВ на сьогодні є міжнар. п/п-ва або корпорації,

серед яких виділяють багатонац-ні та ТН корпорації.

4. Принципи МЕВ і політ серед-ще їх реалізації.

Розглядаючи усю сук-сть принципів розвитку МЕВ, доцільно розділяти їх на 2

групи: загальні і специфічні.

Заг. принципи розвитку МЕВ:

1. Еволюційність міжнар. ек. процесів, без силового навязування

співробітництва, без підштовхування до цього.

2. Системність розвитку МЕВ, тобто комплексний розвиток с-ми МЕВ, рівномірний

розвиток усіх її взаємодіючих елементів і звязків.

3. Еквівалентність обміну, тобто взаємовигідність ек. звязків для 2-х і

більше партнерів.

Деякі автори ще виділяють такі гол. принципи МЕВ як:

- неконфронтаційність МЕВ, тобто розвиток МЕВ на основі компромісних кроків

назустріч один одному;

- розвиток МЕВ на наук. грунті, у відп-сті з обєкт. з-нами, на базі наук.

досліджень і прогнозів, щоб не допускати дизбалансу світ. ек-ки;

- спільне вирішення глоб. проблем людства.

У суч. міжн. праві діють такі заг. принципи міжн. співроб-ва:

1. принцип суверен. рівності держав;

2. принцип невтручання, що означає заборону прямого чи посередгього

втручання з довільних причин у внутрішні та зовнішні політ., ек. та інші

справи довільної держави;

3. принцип рівноправності та самовизначення народів;

4. принцип співроб-ва держав для забезпечення міжн. миру і безпеки,

розвитку ПС, культури і т. д.;

5. принцип поваги прав людини;

6. принцип добросовісного (сумлінного) виконання міжн. зобовязань.

Специфічні принципи розвитку МЕВ конкретизують зміст заг. приципів.

Основні з них:

· кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політ.,

соц., ек. й культ. c-ми;

· повинен бути вільний доступ до моря і від нього для країн, що його

не мають;

· взаємна і справедлива вигода для співроб-ва;

· надійність і конвертованість валют;

· вчасні міжнар. розрахунки;

· вчасне погашення боргів і справедл-сть при наданні позик;

· підтримка платіжного балансу ;

· повага до права власності та інші.

В законод-ві Укр. визначені наступні принципи:

- суверенітет народу Укр.;

- свобода ЗЕД;

- юр. рівність і недискримінація;

- верховенство закону;

- рівний захист укр. та іноз. субєктів;

- еквівалентність обміну, неприпустимість демпінгу при ввезенні та виіезенні

товарів.

На розвиток МЕВ, а отже і на реалізацію принципів розвитку МЕВ великий вплив

справляє політ. серед-ще. Так, із-за політ. причин ожна

країна по відношенню до інших може застосовувати преференції, режими

найбільшого сприяння, інтегруватися з ними. А з іншого боку, можливі тарифні та

нетарифні барєри, ембарго, бойкот, блокада.

Розвиток МЕВ багато в чому залежить від взаємної адаптивності політ. устроїв,

зокрема, демократичних та недемократичних.

Міжнар. політика є своєрідним мех-змом задоволення або узгодження інтересів

субєктів міжн. відносин.

Адекватна реалізація принципів МЕВ можлива в стабільному політ серед-щі. При

цьому важливу роль відіграє політ. стаб-сть країн (це невелика імовірність

зміни політ. статусу країни протягом тривал. часу у вигляді виникн-ня соц.

конфліктів і політ. актів типу тероризму, путчів.) Діалектичну протилежність

до політ. стаб-сті складає політ. ризик, що передбачає можл-сть: ·політ.

змови й політ. перевороту; ·конфіскації майна; ·націоналізації і навіть

експропріації обєктів приват. власності; ·нац-ного, класового неприйняття,

неприйняття на грунті релігії та інше.

В світогоспод. практиці є ціла с-ма упр-ня ризиками через засоби їх

уникнення, мінімізації, страх-ня.

5. КЛЮЧОВІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК І ПОКАЗНИКИ

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ.

У практиці порівняльного макроекономічного аналізу головним показником

розвитку національних економік є ВНП на душу населення. За ним країни

поділяються на 3 групи: 41 країна, де економіка має низький (до 580$) рівень

доходів на душу населення; 58 країн середнього рівня з доходом від 581 до

5999$ (причому середнім у світі є рівень 2335$ на душу населення); 28 країн з

високим доходом (більше 6000$).

Не менш важливим показником розвитку економік є показник заборгованості. Це

агрегатний показник, який визначається через порівняння 4 конкретних

показників з їх граничними значеннями: співвідношення зовнішнього боргу і ВНП

(50%), боргу і експорту товарів і послуг (75%); приросту боргу і експорту

(30%); приросту боргу за рахунок нарахування процентів щодо експорту (20%).

Якщо 3 з 4 показників країни перевищили граничний рівень, вона вважається

країною з високим рівнем заборгованості.

Рівень, або ступінь, інтернаціоналізації національної економіки взагалі

необхідно визначати такими показниками, як:

1) обсяг інтернаціоналізованого (міжнародного) виробництва товарів послуг і

темпи його зростання у порівнянні з обсягами і темпами зростання валового

продукту в світі;

2) обсяги і динаміка прямих іноземних інвестицій в порівнянні з обсягами і

динамікою всіх інвестицій (і внутрішніх, і міжнародних);

3) обсяги і динаміка міжнародної централізації капіталу (у вигляді

міждержавного злиття і поглинання компаній) у порівнянні із загальними даними

про централізацію капіталу (включаючи внутрішньоринкові злиття і поглинання);

4) обсяги і динаміка великих, складних комплексних міжнародних інвестиційних

проектів (проектне фінансування) у порівнянні із загальними масштабами

подібних проектів ( внутрішніх і міжнародних), наскільки дозволяє статистика,

що існує;

5) обсяги всієї міжнародної торгівлі товарами і послугами і темпи її

зростання у порівнянні з валовим продуктом (необхідно розглядати товари і

послуги не лише в їх сукупності, але і окремо, оскільки інтернаціоналізація

товарного виробництва і обігу внаслідок природних причин значно вище, ніж у

сфері послуг);

6) дані про міжнародні операції з патентами, ліцензіями, ноу-хау;

7) обсяги і динаміка міжнародних операцій банків та інших кредитних установ у

порівнянні із загальними обсягами і динамікою усіх їх операцій;

8) обсяги і динаміка міжнародних фондових ринків у порівнянні із загальними

розмірами цих ринків і темпами їх зростання (портфельні інвестиції: загальні

і міжнародні), при цьому доцільно розрізняти основні сегменти цих ринків:

облігації та інші боргові зобов'язання (державні і приватні), акції, похідні

цінні папери (ф'ючерси, опціони), операції своп і репо;

9) обсяги і динаміка валютних ринків у порівнянні із загальними масштабами

грошових ринків.

Значення кожного з цих показників, очевидно, неоднозначне, і тому доцільно

придати кожному з них певну вагу, віддаючи пріоритет сфері виробництва,

науково-технічному прогресу, потім сфері обігу і, нарешті, фінансовій сфері

як найбільш динамічній, але у той же час і дуже незалежній і частково

відірваній від реального сектора економіки. На основі відповідних даних і з

урахуванням їх ваги можна визначити загальний індекс інтернаціоналізації у

сучасній світовій економіці, його динаміку і подальші тенденції.

В принципі, на базі таких же показників можна розрахувати індекс

інтернаціоналізації щодо окремих країн і регіонів, ступеню їх інтеграції у

світову економіку. При цьому, однак, потрібно враховувати деякі істотні

обставини і обмеження. Процеси інтернаціоналізації розгортаються передусім і

в найбільшій мірі у середовищі промислово розвинутих країн, що входять в

Організацію економічної співробітництва і розвитку (ОЕСР, 29 країн), і разом

з ними в групі нових індустріальних країн. Країни, що розвиваються, беруть

участь у цьому процесі у набагато меншій мірі, а так звані найслабше

розвинуті країни (зараз до цієї групи, за визначенням ООН, входить 51 країна)

майже зовсім не беруть участь у ньому. У зв'язку з цим середні

загальносвітові показники занижують рівень і значення інтернаціоналізації для

одних країн і завищують його для інших. Тому доцільно буде розглядати дане

явище передусім щодо розвинутих країн.

6. Тенденції глобалізації та регіоналізації у розвитку світової

економіки та їх оцінка.

Вперше про глобалізацію заговорили американці. Цей термін було вжито у статті

Т.Левітта, опублікованій у “Гарвард бізнес рев'ю” у 1983 р. він позначив цим

словом феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляються великими

мультинаціональними корпораціями (МНК).Ширшого значення новий термін набув у

Гарвардській школі бізнесу, і головним популяризатором терміна став

консультант цієї школи японець К.Оме, який опублікував у 1990 р. книгу “Світ

без кордонів”. Вважаючи, що світова економіка віднині визначається

взаємозалежністю трьох центрів “тріади” (ЄС, США, Японія), він стверджував,

що економічний націоналізм окремих держав став безглуздим, у ролі ж сильних

акторів на економічній сцені виступають “глобальні форми”.

Глобалізація економічної діяльності розгортається на двох рівнях: мікро-

і макроекономічному. Як і будь-які інші процеси у ринковій економіці, все

найістотніше починає розвиватися і розвивається насамперед на рівні самостійних

господарюючих суб'єктів. Саме вони встановлюють виробничі, торгові,

науково-технічні, фінансові зв'язки із своїми зарубіжними партнерами, створюють

або купують компанії в інших країнах, формують транснаціональні корпорації і

банки, міжнародні альянси та синдикати. Головною особливістю глобалізації на

мікроекономічному рівні є насамперед загальна стратегічна орієнтація компаній,

глобальна за характером – чи то орієнтація на ринки збуту у всьому світі, чи то

на такі ж джерела постачання, а також на розміщення виробництва у різних

країнах. Цей перелік основних економічних рушійних сил глобалізації на

мікрорівні відображає переважаючу послідовність у розвитку даного процесу: збут

– постачання – виробництво.

На макрорівні відображаються наслідки цього процесу, що викликають відповідні

реакції з боку держав. Головний (хоча і не єдиний і не однонаправлений) зміст

таких реакцій полягає у понятті “лібералізація”. Глобалізація економічного

життя вимагає його лібералізації, тобто скорочення чи усунення обмежень на

шляху міжнародної торгівлі, іноземних інвестицій, міжнародних фінансових

операцій. Саме це відбувається на протязі останніх десятиліть.

На думку західних вчених, основою глобалізації економіки стала

інтернаціонаціоналізація не обміну, а виробництва, інституційною формою якої

виступають транснаціональні корпорації (ТНК); їх стрімкий розвиток

відбувається якраз в останні десятиріччя. Злиття, взаємні купівлі реальних

активів чи часток капіталу – характерна риса глобальної стратегії. Глобальні

ТНК все більш виразно виявляють тенденцію до утворення великих груп, що

об'єднують промислові, торгові і фінансові компанії. Результатом глобальних

стратегій стає формування інтегрованої міжнародної торгово-індустріальної

системи, у порівнянні з якою національні території та держави іноді

виступають як другорядні величини. Справді, річні обсяги продаж деяких ТНК –

величини одного порядку у порівнянні з обсягами ВНП деяких країн.

Регіоналізація являє собою процес, аналогічний глобалізації, але

протилежний їй за напрямком. Його суть полягає у розвитку інтеграційних

процесів у межах окремих угрупувань країн.

Останні два десятиліття спостерігалося зростання інтеграційних процесів у

світі, розвиток тенденцій до спільного вирішення країнами своїх господарських

завдань. Ці тенденції привели до появи ще у першій половині XX століття

декількох десятків регіональних міжурядових та неурядових організацій. У

другій половині століття їх кількість стала стрімко зростати і склала

приблизно 3 тис. Разом з цим виникла і ціла сукупність регіональних торгових

угод. Так у другій половині XX століття виник “новий регіоналізм”.

Важливим моментом у цьому питанні є вигоди від регіоналізації для країн, що

розвиваються. Адже вони переважно мають досить ліберальні торгові режими.

Тому існують побоювання, що регіоналізація може призвести через використання

регіональними блоками практики активного нетарифного регулювання до порушення

основ вільної торгівлі, які так важко впроваджуються. Регіоналізація

показала, що вона є більш млявою та менш ефективною, ніж система

багатосторонньої торгівлі. Це підтверджує той факт, що ЄС вже більше 40 років

йде до побудови спільного ринку. Другим недоліком є те, що регіоналізація не

спроможна принести більш вагомі результати, ніж система багатосторонньої

торгівлі. Прикладом може служити угода між Мексикою та США про захист

авторських прав. Незважаючи на факт підписання угоди, Мексика не змогла

забезпечити адекватний захист права на інтелектуальну власність, оскільки ця

країна, що розвивається, значно відстала від технологічного лідера світу.

Таким чином, регіоналізація, з одного боку, стимулює (у своїх межах) процеси

економічного зближення країн, але, з іншого боку, уповільнює процеси

глобалізації, посилюючи відокремленість економічних угрупувань країн, а також

суперечності та конкуренцію між ними.

Реальність полягає у тому, що глобалізація являє собою об'єктивне та

абсолютно невідворотне явище сучасності, яке можна уповільнити засобами

економічної політики (що і відбувається у ряді випадків), але не можна

зупинити або “відмінити”, оскільки це імперативна вимога сучасного

суспільства та науково-технічного прогресу.

7. Міжнародний поділ праці (МПП), його форми і фактори розвитку.

Передумови МПП формуються в процесі сусп. поділу праці за родом д-сті і його

просторової диференціації.

Сусп. поділ праці-це процес відособлення різних видів трудової д-сті, які

взаємодіють між собою й взаємодоповнюють один одного, складаючи цілісний

системний механізм сусп. відтворення.

За родом д-сті виділяють 3 типи сусп. поділу праці:

· загальний (зд-ся між великими сферами д-сті людини - пром-сть,

сільське госп-во, транспорт, зв’язок, буд-во, освіта, к-ра, наука...);

· частковий (відбувається всередині великих сфер на міжгалузевому та

підгалуз. рівні - машинобуд-ня, переробні галузі, рослин-цтво, тварин-цтво,

громад. транспорт...);

· одиничний (притаманний процесам, що відбув-ся всередині фірм, в

залежності від технолог. процесу та орг-ції упр-ня, від функціон. завдань

окремих служб).

За просторовим критерієм виділяють: · міжрегіональний поділ всередині

країни; · поділ між країнами; · поділ праці між групами країн.

МПП-це вищий ступінь розвитку сусп. поділу праці, який виходить за межі

нац-них економік.

МПП є поділом праці між країнами та між їхніми суб’єктами у певних якісних і

кількісних співвідношеннях, опосередкованим обміном між ними товарами,

послугами та інш. рез-тами суспільно-корисної д-сті.

МПП-це процес відособлення різних видів труд. д-сті на міжн. рівні, які

взаємодіють один з одним і взаємодоповнюють один одного, складаючи об’єктивну

основу міжн. обміну товарами, послугами та рез-тами інш видів д-сті.

Формами МПП є міжн. спеціалізація та кооперація. Вирізняють предметну,

подетальну і технолог. спеціалізацію окремих країн, груп країн або регіонів

світу. Поглиблення спеціалізації зумовлює розвиток видів і форм міжн.

кооперації - міжгалузевої, внутрішньогалузевої, окремих п/п.

На форм-ня МПП і ступінь залучення до нього окремих країн (груп країн)

впливають такі фактори:

· природно-географічні (відмінності у клімат. умовах, тер-рії,

чисельності нас-ня, економіко-геогр. положенні, наділеності прир. ресурсами,

наявності моря чи виходу до моря, наявності великих річок чи озер);

· соціально-економічні (робоча сила, НТП, виробничий апарат, масштаби

і серійність вир-ва; темпи створення об’єктів виробничої і соц. інфрастр-ри;

особливості істор. розвитку, виробничих і зовнішньоекон. традицій; соц.-ек.

тип нац-ного вир-ва і зовнішньоекон. зв’язків; соц.-ек. розвиток сусідніх

народів (країн);

· науково-технологічний прогрес (розвиток науки, рівень розвитку

НДДКР, технолог. диверсифікація, рівень морального зношення осн. засобів вир-

ва; оптимальність розмірів п/п).

Певний, а іноді і виріш. вплив на МПП справляють також політ. фактори, серед

яких виділяють: ступінь розвитку держ. суверенітету, міжн. ек. позиції в ООН

та на світовій арені вцілому, співвідношення політ. сил в країні, х-р і

ступінь впливу держ. інститутів на ек. процеси тощо.

Комбінація зазначених факторів не тільки формує мікро-та макромотивацію

участі у МПП окремих країн (груп країн), але й визначає її ефект-сть.

Проблема пошуку об’єкт. основи МПП для забезпечення постійного багатства

сусп-ва була й залиш-ся центральною в ек. теорії.

8. Середовище МЕВ, його особливості та структуризація.

Середовище МЕВ-це с-ма умов і ф-рів існування міжн. ек. зв’язків. Його

можна розділити на внутрішнє і зовн. середовище.

Внутр. середовище МЕВ-це внутр. будова с-ми МЕВ разом з її внутр.

законами існ-ня, функц-ня й розвитку. Елементи внутр. середовища МЕВ:

· ЗЕД країн та їхніх суб’єктів;

· упр-ня міжн. ек. процесами, регулювання МЕВ;

форми і види МЕВ;

· внутр. закони функц-ня системи МЕВ, тобто це ті явища і процеси, що

· відбуваються у світ. ек-ці і мають чітко виражений причинно-

наслідковий х-р, постійно чи періодично повторюються за певних умов.

Зовн. середовище МЕВ-це зовнішні по відношенню до суб’єктів МЕВ

політико-правові, економічні, соц.-культурні та інфраструктурні умови

реалізації форм МЕВ на різних рівнях.

Зовн. середовище МЕВ можна поділити за двома критеріями:

а) за сферами впливу: політико-правове, соц.-культурне, економічне та

інфраструктурне;

б) за безпосередністю впливу дії:

- серед-ще прямого впливу (постачальники, споживачі, конкуренти тощо);

- серед-ще непрямого впливу (політ. та ек. устрій, заг. нормативна

законодавча база, соц.-ек. традиції тощо).

Особливостями зовн. середовища МЕВ є насамперед:

- тісний взаємозв’язок між його сегментами;

- складність та різноманітність;

- відносна невизначеність багатьох параметрів.

Вцілому, зовн. середовищу МЕВ притаманне певне протиріччя. З одного боку,

воно є досить стабільним внаслідок інерційності розвитку політ., екон., соц.

структур. З іншого боку, за рядом параметрів воно є досить динамічним,

особливо в процесі розвитку сучасних інформаційно-комунікаційних систем.

З точки зору суб’єкта МЕВ важливо:

- бути інформованим про серед-ще;

- вміти його аналізувати, оцінювати та розуміти з метою впливу на одні

фактори (які піддаються впливу) і врахування інших факторів (що впливу не

піддаються).

В суч. теорії та практиці напрацьовано багато різноман. методів та інструментів

оцінки зовн. серед-ща. Оцінка зд-ся як нац-ними, так і

безпосередньо міжн. інститутами (рейтингові агенства, засоби mass media тощо).

Найвідомішими заг-ними рейтинг. с-мами є BERI (Німеччина), II(інституційний

інвестор), Євромані.

Рейтинг BERI враховує: ·політ. стабільність; ·ставлення до заруб. інвесторів;

·ризик націоналізації та девальвації; ·платіжний баланс; ·бюрократичні

питання; ·темпи ек. росту; ·рівень зарплати і продуктивності праці тощо.

II-це насамперед рейтинг кредитоспроможності тієї чи інш. країни, який дають

експерти 100 найкрупніших банків світу.

Євромані враховує 3 групи показників:

- політико-економічні (40%);

- ринкові (40%);

- спеціальні кредитні (20%).

11. Ек. середовище розвитку МЕВ і суч. класиф-ції країн світу.

Оскільки МЕВ є підсистемою ек. с-ми, то найважлив. елементом серед-ща МЕВ є їх

ек. серед-ще. До пок-ків ек. потенціалу країни відносять:

1) ефективність використання прир. ресурсів;

2) стан наук. досліджень;

3) демограф. ситуація, наявність кваліфік. кадрів;

4) фін.-кредитна с-ма країни;

5) рівень доходів і рівень спож-ня;

6) стан інтегрованості країни у світ. госп-во та інші.

Отже, складність вивчення та оцінки ек. серед-ща в першу чергу пов’язана з

тим, що нац. ек-ки різняться між собою за кільк і як. пок-ками.

Для оцінки відмінностей країн застосовують метод їх систематизації за ознаками:

1. географічними;

2. організаційними;

3. економічними;

4. соц.-економічними.

Найбільш стабільною є систематизація країн за 1) ознакою: Європа, Азія,

Лат. Америка тощо.

За 2) ознакою країни систематизують в залежності від їх участі в МО. При

цьому МО поділяють:

Þ за юр. природою: міжурядові, позаурядові;

Þ за складом учасників: універсальні, регіональні;

Þ за масштабом д-сті: заг. х-ру, спец. компетенції;

Þ за х-ром д-сті: оперативно діючі, координуючі, консультативні;

Þ за терміном д-сті: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.

До останнього часу за 4) ознакою країни поділяли на 3 групи: ·кап.

країни; ·соц. країни; ·країни, що розвиваються з відповідною орієнтацією. З

1994 р. універс-ним є поділ країн на наступні групи: *розвинені країни з ринк.

ек-кою (24 країни); *країни з перехідною ек-кою; *країни, що розвиваються.

Багатоваріантність притаманна систематизації країн за 3) ознакою.

a) стр-ра госп-ва: промислово-розвинені (Нідерланди);

аграрні (Болг., Мальта); аграрно-промислові (Бразилія, Аргентина);

пром.-аграрні (Греція, Укр.);

b) рівень ек. розвитку: розвинені; ті, що розвиваються;

c) ступінь розвиненості ринк. відносин: з розвин. ринк.

ек-кою; з ринк. ек-кою; з централіз. план-ням;

d) рівень самоорганізації ек-ки: зрілі ек-ки; уразливі ек-ки.

Важливим критерієм є поділ країн за рівнем ВВП на душу нас-ня:

1) доход на душу нас-ня понад $9 тис. (за даними 1996 р.) - країни

Зах. Євр., США, Канада, Японія, ОАЕ, країни Перської затоки;

2) $750-$8999 - Греція, Венесуела, Бразилія, постсоц. країни;

3) < $750 - понад 60 держав (країни Лат. Америки, африк., азіат. країни).

Ще одним важливим критерієм є показники зовн. заборгованості. Виділяють:

- країни з бездефіцитними ек-ками;

- країни з низьк. рівнем заборг-сті;

- країни з вис. рівнем заборг-сті.

Важливим також є поділ країн за інш. ек. критеріями. Зокрема, виділяють так

звані країни-експортери нафти (коли експорт нафти становить

>50% заг. експорту країни).

За рівнем і х-ром зовн.-ек. зв’язків країни поділяються на країни з

відкритою і закритою ек-кою.

13. Заг. хар-тика країн, що розвиваються (КЩР).

КЩР (це 3/4 країн світу) займають понад 60% тер-рії Землі, де проживає 77%

світ. нас-ня. Сюди входять всі азіат. країни, крім Яп., країни Лат. Америки,

Африки. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світ. запасів нафти й 50,5% газу.

Більше 50% світ запасів і видобутку марг. руди, кобальту, ванадію, золота,

платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. Більшість КЩР утворилися

завдяки нац. визвольному руху, розпаду колон. с-ми 60-70-х років. За роки

незалежності ці країни здійснили складні соц.-ек. перетворення, досягли

певних цспіхів у створенні основ нац. ек-ки. Проте переважній більшості з них

не вдалося істотно скоротити відставання від ПРК.

Спільні риси КЩР:

1) багатоукладність ек-ки: ек. с-ми цих країн представлені різним

набором форм вир-ва від патріархально-общинної і дрібнотоварної до

монополістичної і кооперативної. Багатоукладність ек-ки передбачає різний

соц.-ек. зміст вир. відносин в межах окремих секторів. що існують як вілносно

автономні стр-ри зі складним мех-змом їх внутр. і зовн. зв’язків. Різні

уклади формують 2 відносно автономні сектори: традиційний і сучасний. В

традиц. секторі, що представлений гол. чином сільськ. госп-вом, тривалий час

зберігаються вис. рівень вилучення продукту докап. методами (рента,

лихварський %, купецькі доходи). Ними вилуч-ся до 15% ВВП;

2) слаборозвиненість КЩР, яка виражається в якісній неоднорідності і

системній неупорядкованості сусп-ва, яке склад-ся з різних ек. та неек.

інститутів традиц. і суч. типів, а також проміжних перехідних структур;

3) відсталість, яка відображає стан госп-ва цих країн, який характериз-

ся низьким рівнем розвитку ПС. Відсталість має 2 аспекти:

- історичний: відставання у розвитку одного типу сусп-ва від іншого в момент

колонізації цієї групи країн;

- сучасний: пов’язаний з низьким рівнем розвитку ек-ки цієї групи країн.

4) залежність КЩР від ПРК: проявляється у відносинах домінування і

підкорення, які в останні 10-річчя реалізуються ек. методами. Залежність

впливає на політику, ідеологію, культуру цих країн;

5) соц. стр-ра сусп-ва. Соц. організми афро-азіат. країн включають в

себе різні утворення класові, неокласові, етнічні, релігійні, кастові та

ікші. Встановлення тов. відносин в цих країнах супроводжувалось поширенням

декласування. КЩР, на відміну від зах країн, не подолали общинний тип

соціальності, який бере ще свій початок від родового укладу. Він визначається

особистісним х-ром соц. відносин, зв’язками, заснованими на родинних

відносинах, на сусідчтві, роді, племені;

6) в цілому ряді цих країн не сформувалось розгалужене і стійке

громадянське сусп-во як соц. організована стр-ра, що склад-ся із самод. орг-

цій добров. членства.

Регіональні відмінності КЩР:

· у 80-ті рр. значно поширили свої позиції Сх. і Півд. Азія;

· скоротилась у світ. вир-ві частка Зах. Азії (12%, а була 33%), дещо

послабли позиції Лат. Ам. (24%, а було 35%);

· поява в 70-ті рр. НІК, які за темпами ек. розвитку перевищували аналог.

пок-ки решти КЩР та навіть ПРК. Провідною галуззю НІК стала обробна пром-сть,

яка стала статею експорту, а також створювались переважно трудомісткі п/п-ва

по випуску мас. споживчої продукції. В латиноам. НІК осн. увага приділена

розвитку матеріало- і капіталомістких галузей вир-ва.

В залежності від рівня ек. розвитку КЩР поділяються на 3 групи:

1. країни з вис. рівнем на душу нас-ня, хар-ним для ПРК (Бруней, ОАЕ);

2. країни з сер. пок-ками на душу нас-ня (країни-експортери нафти, НІК);

3. бідні країни, в яких ВВП на душу нас-ня не перевищує $750 (перев. частина

КЩР).

14. Країни-лідери світ. ек-ки та їх заг. хар-тика.

Цей регіон складає »16% всього нас-ня. Саме ця група країн визначає динаміку

розвитку світ. госп-ва. До ПРК належать 23 країни: Австралія, Австрія,

Бельгія, GB, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада,

Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, США, Туреччина,

Франція, ФРН, Швейцарія, Швеція, Японія. На ПРК в 1990р. припадало 71,5%

світ. експорту і 72,4% світ. імпорту. Серед ПРК виділяється група лідерів, до

якої входять: США, Японія, а також країни ЄС (серед 15 країн ЄС, в свою

чергу, виділяється ФРН).

ПРК мають багато спільних ознак:

1) в сусп.-ек. плані розвиток їх госп-ва базується на кап. способі вир-

ва, тобто на певній єдності і взаємодії ПС і вир. відносин, яка визначається

пануючою формою власності;

2) відповідно до концепції ек зростання Ростоу, ПРК пройшли стадії

підйому, зрілості, мас. споживання. ·Стадія підйому хар-ся подоланням старих

традиц. укладів, що перешкоджають стійкому зростанню. Період підйому у ПРК

привав від поч-ку пром. рев-ції у GB до 20-х рр. 20 ст. ·На стадії зрілості

ек-ка здатна перейти від традиц. галузей до наукомістких і ефективно

використовувати шир. спектр ресурсів. Зріле сусп-во забезпечує постійне

перевищення випуску продукції над зростанням нас-ня. Ця стадія наступила у GB

на кінці 19 ст., у Фр., США, Німеччині -на поч-ку 20 ст., у Швеції-у 30-і

рр., в Яп.-30-40-і рр. ·На стадії мас. спож-ня гол. роль починає відігравати

вир-во предметів тривал. використання та послуг. Найраніше ця стадія

розпочалась в США, GB, Австралії ще в 20-30-і рр.;

3) ПРК виділяють серед інших підсистем світ. госп-ва дуже вис. рівнем їх

ек. розвитку. За вир-вом ВВП на душу нас-ня вони майже в 5 разів перевищують

загальносвіт. рівень. І цей розрив все більш поширюється;

4) соц. стр-ра сусп-ва у ПРК досить однорідна, що є рез-том бурж. рев-

цій. В 20 ст. соц. стр-ра ПРК представлена 2-ма групами: буржуазія, дрібна

буржуазія, наймані робітники;

5) в ході сусп.-ек. розвитку в 16-18 ст. в зах. країнах сформувалось

громад. сусп-во, що являє собою сук-сть форм соц. орг-ції, що пошир-ся на все

сусп-во і його осн. складові частини. Суттєву роль в ньому відіграють

самодіяльні громад. орг-ції.

Особливості ПРК на суч. етапі:

15. Соціально-культурне середовище розвитку МЕВ та його осн. хар-тики.

Соц.-культурне серед-ще займає особливе, специф. місце у розвитку міжнар. ек-ки.

Узагальнено соц.-культ. серед-ще можна звести до ф-рів, що випливають з

поведінки людини, яка являє собою діалектичну єдність фізіологічної та соц-

ної поведінок, бо людська поведінка формується саме під впливом фізіологічних

і соц-них засад.

Фізіолог. поведінка людини-це внутрішньоприродна її поведінка, яка

спонукається нейрофізіологічними особл-стями чуттєвих органів, тобто причинно

зумовляється особл-стю її відчуттів. Основу фізіолог. людської поведінки

складають відчуття голоду, смаку, запаху, звуку і його тембру, світла і його

відтінків, спектру кольорів, дотику, холоду чи тепла. Переваги тих чи інших

чуттєвих особл-стей у великих группах людей (нас-ня регіону, нації, народності)

зумовлюють виникнення певних нужд і потреб цих людей, що відповідно впливає на

їхні запити і в кінцевому випадку відбивається на їхніх зовнішньоек.

відносинах.

Соц-на поведінка людини-це поведінка індивідума, яка причинно зумовлена

його х-ром, що склався під впливом його соц. статусу протягом певного проміжку

часу. Соц. поведінка людини залежить від таких осн. соц. засад, як стать, вік,

сімейний стан, каста, раса, етнос, нац-сть (задані хар-тики); професія,

ідеологія, релігія (набуті хар-тики). Поєднання таких засад у різні комбінації

породжує різноманітність соц. статусів людей і їхніх запитів.

Поєднання фізіолог. і соц. засад породжує такі похідні хар-тики людської

поведінки, як політ. орієнтація, вегетаріанство, патріотизм та інше, що також

справляє вплив на МЕВ.

Основними хар-тиками соц.-культ. серед-ща є:

1.Розвиток форм мотивації до праці. Чим розвиненіша країна, тим більше

прогресивних видів заохочення до праці там використовують, тим краще там труд.

законод-во. Це набирає великої значущості в ЗЕД, з одного боку, і приваблює

висококваліфік. труд. ресурси, з іншого боку.

2. Ще однією важливою хар-тикою соц.-культ. серед-ща є мовні (вербальні) та

немовні (колір, дистанція, час, імідж) комунікації.

3. Окремо слід виділити ще такий елемент соц.-культ. серед-ща, як

морально-етичні норми поведінки людини. (Напр., тепер бізнесмен чи велика

ТНК повинні бути максимально чесними і пунктуальними, якщо хочуть надовго

закріпитися на світ. ринку.)

4. Помітний вплив на МЕВ здійснює культура (пануюча в сусп-ві с-ма

моральних цінностей, звичаїв, традицій, що розділяються усіма або абсолютною

більшістю сусп-ва), а також

5. менталітет і особл-сті уподобань суб’єктів МЕВ, від урахування яких

досить часто залежить підписання ділового контракту чи виконання якихось

спільних програм.

16. Складові суч. інфраструктури МЕВ та їх заг. хар-тика.

Як і всяка с-ма, МЕВ потребують існ-ня інфраструктурного забезпечення, яке б

здійснювало регулювання їхнього функціонування і розвитку.

Інфраструктурне забезпечення МЕВ-це сукупність правових інституцій

(конференцій, конгресів, нарад, комітетів, комісій, орг-цій) і правових норм.

вироблених ними, котрі забезпечують регулювання МЕВ на різних рівнях.

Слід розрізняти міжнац-ні й наднац-ні органи регул-ня МЕВ.

Міжнац-ні органи регул-ня МЕВ-це такі інституції, які виконують

рекомендаційно-координаторські ф-ції, постанови яких бажані для виконання.

Наднац-ні органи регул-ня МЕВ-це інституції (як пр., блокових обєднань),

які здійснюють наказово-координаторські ф-ції і їхні постанови моють

виконуватись беззаперечно.

Міжнар. конференції, конгреси, наради в основному являють собою

інститути, які виробляють норми в певних напрямках розвитку міжнар. відносин,

створюють виконавчі органи, скликаються порівняно рідко, а ще рідше періодично.

Напр., конференції ГАТТ чи валютні конференції.

Міжнар. комітети та комісії мають визначений статус, хоч і бувають в

основному представницькими чи виконавчими органами. Це-постійно діючі

інститути, завданнями яких є втілення в життя рішень і намірів, ухвалених на

міжнар. нарадах, конференціях, конгресах, а також комітетами і комісіями

називають підрозділи орг-цій. Працюють, як пр., постійно, але бувають тимчасові

комісії,завдвнням яких є виконання одного якогось завдання. При одному з гол.

органів ООН - ЕКОСОР працює 5 комітетів і 5 регіон. комісій.

Міжнар. орг-ції (МО)-це стійкі, міцно зорганізовані інститути, зі своїми

органами упр-ня, що діють на основі чітко вироблених статутних засад. МО можна

класифікувати наступним чином:

Þ за юр. природою: міжурядові, позаурядові;

Þ за складом учасників: універсальні, регіональні;

Þ за масштабом д-сті: заг. х-ру, спец. компетенції;

Þ за х-ром д-сті: оперативно діючі, координуючі, консультативні;

Þ за терміном д-сті: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.

Кожна з цих інституцій по-своєму впливає на розвиток ек. відносин, але всі

вони разом складають упр-ську с-му, котра регулює їх.

Слід відзначити, що інколи упр-ські інститути, особливо на нац-ному рівні, не

сприяють нормальному розвитку МЕВ. Напр., корумповані уряди деяких країн

сприяють задоволенню інтересів тільки окремих кланів, дозволяючи займатись

незаконним бізнесом чи чимось подібним. Заважає розвитку МЕВ і

протекціоністська політика багатьох країн, надзвичайно високі митні тарифи.

17. Сутність меркантилізму. Співвідношення понять “відкрита економіка” і

“закрита економіка” у сучасній теорії і практиці.

I. Меркантилізм – напрям ек. думки, розроблений європ. вченими, які

підкреслювали товарний х-р вир-ва.

Ця теорія з’явилась в період, коли відбувався занепад середньовічного

феодалізму, укріплювались нац. держави, а найбільш сильні з них захоплювали

колонії і боролись за розподіл сфер впливу, міста почали відігравати все

більш вагому роль як ек. центри. На цьому істор. фоні була потрібна ек.

теорія, яка б змогла вийти за межі феод. теорій самозабезпечення і змогла б

обгрунтувати роль товару в рамках нової госп. с-ми і довести потребу

в ек. експансії нац. держав за кордон.

Меркантилісти дотримувались статичного погляду на світ, який, з їхньої точки

зору, мав лише обмежену к-сть багатства. Тому багатство однієї країни могло

збільшитися лише за рахунок обнищання іншої. Оскільки збільшення багатства

можливе тільки за рахунок перерозподілу, кожній нації окрім міцної ек-ки

необхідна сильна держ. машина, що включає армію, військовий і торг. флот, яка

б могла забезпечити перевагу над іншими країнами.

Ек. с-ма, на думку меркантилістів, склад-ся із 3-х секторів: виробничий

сектор, сільський сектор і іноземні колонії. Торговці розглядалися як

найбільш важлива для успішного функціонування ек. с-ми група, а праця - як

осн. фактор вир-ва.

Асоціюючи багатство країн з к-стю золота і срібла, яким вони володіють,

меркантилістська школа зовн. торгівлі вважала, що для укріплення нац. позицій

держава повинна:

· підтримувати позит. торг. баланс, оскільки це забезпечує приток

золота в якості платежів, що, в свою чергу, дозволить збільшити внутр.

затрати, вир-во і зайн-сть;

· регулювати зовн. торгівлю для збільшення експорту і зменшення

імпорту з метою забезпечення позит. торг. сальдо за допомогою тарифів, квот

та інш. інструментів торг. політики;

· заборонити або суворо обмежити вивезення сировини і дозволити

безтарифний імпорт сировини, яка не видобувається в середині країни, що

дозволить акумулювати запаси золота і утримувати низькими експортні ціни на

готову продукцію;

· заборонити будь-яку торгівлю колоній з іншими країнами, крім

метрополії.

Переваги теорії: вперше підкреслили значимість міжн. торгівлі для ек.

росту країн і розробили одну з можливих моделей її розвитку; вперше описали те,

що в суч. ек-ці називається платіжним балансом.

Недоліки: меркантилісти не змогли зрозуміти, що збагачення однієї нації

може відбуватися не тільки за рахунок обнищання інших, з якими вона торгує, що

міжн. ек-ка розвивається, а тому розвиток країн можливий не лише за рахунок

перерозподілу вже існуючого багатства, але і за рахунок його нарощування.

Меркантилістська школа панувала в ек-ці протягом 1,5 століть.

II. В суч. теорії і практиці за рівнем зовнішньоек. зв’язків країни

поділяються на країни з відкритою і закритою ек-кою.

Відкрита ек-ка-це таке госп-во, напрям розвитку якого визнач-ся

тенденціями, що діють в світ. госп-ві, а зовн.-ек. зв’язки постійно

розширюються. При цьому, зовн.-торг. оборот (ЗТО) досягає такого рівня, коли

він починає стимулювати загальноекон. зростання.

ЗТО=експорт+імпорт.

Вважається, що коли ЗТО досягає 25% від ВВП, тоді він стимулює загальноекон.

зростання.

За інш. умов ми можемо говорити, що країна є замкнутою (з закритою ек-кою).

Ек-ка СРСР вважалася закритою.

Іншими словами, відкрита ек-ка- ек-ка країни, яка здійснює експорт товарів і

послуг. А закрита ек-ка - ек-ка країни, яка не експортує і не імпортує товари

і послуги.

18. Абсолютні і порівняльні переваги в теорії міжн. економіки.

У відповідності до теорії абсолютних переваг (absolute advantage

theory), розробленої А. Смітом, міжн. торгівля є вигодною в тому випадку, якщо

2 країни торгують такими товарами, які кожна з них виробляє з меншими

витратами, ніж країна-партнер. Країни експортують ті товари, які вони

виробляють з меншими витратами (у вир-ві яких вони мають абс-ну перевагу), і

імпортують ті товари, які виробляються інш. країнами з меншими витратами (у

вир-ві яких перевага належить їхнім торг. партнерам). Оскільки праця є єдиним

фактором вир-ва, умова абс-ної переваги у витратах означає лише, що одній

країні потрібно менше часу на вир-во одиниці товару, ніж інш. країні.

Перевага теорії: вона заснована на трудовій теорії вартості і показує

явні переваги розподілу праці вже не тільки на нац-ному, а й на міжн. рівні.

Недолік теорії для пояснення міжн. торговлі: теорія не відповідає на

питання, чому торгують між собою країни навіть при відсутності абсолютної

переваги в вир-ві тих чи інш. товарів.

Альтернативна ціна являє собою робочий час, необхідний для вир-ва одного

товару, виражений через роб. час, необхідний для вир-ва інш. товару.

Згідно теорії порівняльних переваг, розробленої Д. Рікардо, країни

спеціалізуються на вир-ві тих товарів, альтернативна ціна яких нижча, тобто які

вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами порівняно з інш. країнами. В

цьому випадку торгівля буде взаємовигідною для обох країн незалежно від того,

чи є вир-во в одній з них абсолютно більш ефективним, ніж в іншій. Ціна

імпортного товару визначається через ціну товару, який потрібно експортувати,

щоб оплатити імпорт, тому кінцеве співвідношення цін при торгівлі визнач-ся

внутр. попитом на товари в кожній із країн, що торгують. В рез-ті торгівлі на

основі відносних переваг кожна країна отримує позит. ек. ефект, який наз-ся

виграшем від торгівлі.

Теорія порівняльних переваг справедлива по відношенню до будь-якої к-сті

товарів і будь-якій к-сті країн, а також для аналізу торгівлі між окремими

районами, областями, республіками однієї держави. В цьому випадку спец-ція

країн на окремих товарах залежить від співвідношення рівнів існуючих в кожній

з них зарплат.

Осн. переваги теорії: ця теорія вперше описала баланс сукупного попиту і

сукупної пропозиції; ясно довела існування виграшу від торгівлі для всіх країн,

що беруть в ній участь. Велике значення цієї теорії в наш час полягає в тому,

що вона дозволяє будувати зовнішньоек. політику на науковому фундаменті.

Обмеженість цієї теорії полягає в тих допущеннях, на яких вона будується.

Теорія:

· не враховує трансп. витрат;

· ігнорує вплив зовн. торговлі на розподіл доходів в середині

країни, будь-які коливання ціні з/п, інфляцію і міжн. рух к-лу;

· виходить із існування тільки одного фактора вир-ва (праці) і не

приймає до уваги інші важливі передумови міжн. торгівлі;

· виходить із передумови повної зайн-сті;

· не дозволяє пояснити торгівлю між приблизно однаковими країнами,

жодна з яких не має порівняльної переваги перед іншою.

19. Модель “Хельшера-Оліна-Самуельсона” і “Парадокс Леонтьєва” у теорії

міжн. торгівлі.

Модель “Хельшера-Оліна-Самуельсона” наз-ся базовою теорією

факторонаділеності. Ця теорія пояснює експортну спеціалізацію країни

інтенсивним використанням надлишкових ф-рів вир-ва.

Фокторонаділеність - показник, який визначає відносну забезпеченість країни

факторами вир-ва.

Теорія спирається на наступні припущення: ·урівноваженість по країнах (2

країни), по факторах (труд і капітал), по товарах (2 товари); ·однаковість

технологій у двох країнах; ·постійний ефект масштабів вир-ва; ·різна

фактороінтенсивність товарів (один товар - трудоємкий, інший -

капіталоємкий).

Фактороінтенсивність-показник, який визначає відносні витрати факторів вир-ва

на створення певного товару. ·неповна спеціалізація; ·внутр. мобільність і

зовн. немобільність; ·схожість смаків у 2-х країнах; ·вільна торгівля;

·відсутність затрат на транспортування товарів.

Ця теорія базується на 4-х осн. теоремах:

1. Теорема Хекшера-Оліна: кожна країна експортує ті

фактороінтенсивні товари, для вир-ва яких вона володіє має надлишкові фактори

вир-ва, а імпортує ті товари, для вир-ва яких вона відчуває відносну недостачу

факторів вир-ва.

2. Теорема Самуельсона: вільна торгівля, урівнюючи факторні

винагороди між країнами, заміняє зовн. мобільність ф-рів вир-ва.

3. Билеты: Шпоры по международной экономике Теорема

Столпера-Самуельсона: зростання відносних цін товарів веде до винагороди

того ф-ра, який ефективно використовується у вир-ві товару і скорочує реальні

винагороди іншого ф-ру.

4. Теорема Рибчинського: розширення забезпеченості одним

ф-ром вир-ва збільшує випуск товарів, який використовує цей фактор, і скорочує

випуск іншого товару.

Теорема Хекшера-Оліна-Самуельсона має вигляд: міжн. торгівля призводить

до вирівнювання абс-них і відносних цін на гомогенні фактори вир-ва в країнах,

що торгують. Ця теорема ще називається теоремою вирівнювання цін на ф-ри

вир-ва.

Теоія Хекшера-Оліна домінувала і була майже безальтернативною до 50-х рр., до

появи так званого “Парадоксу Леонтьєва”. В 1947 р Василь Леонтьєв

перевіряв той факт, що США (найбільш наділена капіталом країна) експортує

капіталомісткі, а імпортує трудомісткі товари. Однак виявилось, що амер.

продукція, яка конкурує з імпортованою, потребує » на 30% більше капіталу на 1

робітника, ніж амер. експортна продукція.

Отже, Парадокс Леонтьєва полягає в тому, що всупереч теорії Хекшера-Оліна,

країни, що мають надлишок труда, експортують капіталомістку продукцію, і

навпаки. Однак парадокс Л. не дав відповіді на чисельні запитання. Але,

незважаючи на деякі умовності у розрахунках Л-ва (розрах-ки не реального

імпорту, а імпортозаміщення, специфіка післявоєнного періоду тощо), а також

незважаючи на неодноразові спроби спростувати Парадокс Л. як самим

Леонтьєвим, так і іншими вченими, це явище у практ. плані є актуальним і на

сьогодні.

20. Неофакторні моделі.

Нові явища у стр-рі міжн. торгівлі після II світ. війни, динамічний НТП (з

точки зору світогосподарської практики) та виявлення “Парадоксу Леонтьєва”

обумовили розвиток теорії міжн. торгівлі двома шляхами, що характеризувалися

появою так званих неофакторних моделей та моделей неотехнолог. напряму.

Неофакторний підхід в цілому зберігає методологію неокласичної торгової

моделі. Одночасно “неофакторні моделі” характериз-ся багатоваріантністю. До

неофакторних відносяться:

· модель з урахуванням різної інтенсивності факторів: на

відміну від Леонтьєва, який робив розрахунки по продукції, що заміщувала

імпорт, а не за фактичними витратами заруб. виробників, розробники цієї моделі

працювали у напрямку розрахунків не по імпортозаміщенню, а по реальному

імпорту;

· модель з урахуванням особливостей попиту: надлишок

капіталу, напр., у США, обумовлюючи капіталомістне спожмвання, спричиняє його

нестачу для експорту і, таким чином, формує велику трудомісткість товарів, що

експортуються;

· модель з урахуванням неоднорідності факторів (виділення

“фіз.” і “людського” капіталу; обгрунтування переважаючої значущості

кваліфікованої праці тощо);

· модель з урахуванням нових факторів (поряд з трудом і

капіталом ьакож прир. ресурсів).

21. Моделі неотехнолог. розвитку.

Нові явища у стр-рі міжн. торгівлі після II світ. війни, динамічний НТП (з

точки зору світогосподарської практики) та виявлення “Парадоксу Леонтьєва”

обумовили розвиток теорії міжн. торгівлі двома шляхами, що характеризувалися

появою так званих неофакторних моделей та моделей неотехнолог. напряму.

На відміну від неофакторних моделей неотехнолог. моделі звільняються від

частини припущень, таких як:

- пост. виробнича ф-ція;

- наявність абс-ної конк-ції;

- незалежність від масштабів вир-ва;

- однорідність продукції;

- доступність технології всім виробникам.

Представники цього теорет. напрямку аналізують, як пр., торгівлю наукомісткою

продукцією.

Осн. моделями неотехнолог. напрямку є:

1. модель наукомісткої спец-ції: обгрунтовується спец-ція

розвинутих країн на вир-ві і експорті наукомістких та високотехнолог. товарів,

а спец-ція країн, що розвиваються, на вир-віі експорті ресурсомістких товарів.

2. “модель технолог. розриву”, яка повязує торгівлю між

країнами із існуванням відмінностей у рівнях їхнього технолог. розвитку.

Згідно з цією теорією саме прогресивні технології дають країні переваги у

боротьбі за експорті ринки. У розвиток цієї теорії М. Познер включив концепцію

імітаційного лага, що складається з лага попиту і лага реагування. Лаг попиту

являє собою час, необхідний для розвитку попиту на новий експортний продукт.

Лаг реагування повязаний із часом, який необхідний виробникам країни-імпортера

для реагування на конк-цію із-за кордону, розпочавши місцеве вир-во. Різниця

між цими 2-ма лагами і обумовлює міжн. торгівлю (експорт в іншу країну

можливий, коли лаг попиту коротший від лага реагування). Технолог. розрив можна

подолати через копіювання нововведень, але “потік” нововведень, як пр.,

забезпечує умови стабільної технолог. переваги і відповідної спец-ції країни.

3. модель “економії на масштабах вир-ва”: доводиться, що

країни з великим внутр. ринком повинні розвивати вир-ва, які дають “ефект

масштабів”, т. ч., у такій продукції порівняльні переваги мають тільки великі

країни; малі країни повинні спеціалізуватися на випуску продукції, яка не дає

“ефекту масштабів”.

4. модель життєвого циклу продукту (розроблена Р. Верноном):

у відповідності з нею кожний продукт проходить 5 стадій від появи до виходу з

ринку: 1)поява; 2)розвиток; 3) насичення; 4)спад; 5)вихід з ринку. При певних

умовах на певному етапі життєвого циклу фірма стає експортером того чи іншого

продукту, певний час маючи при цьому порівняльні переваги. Але в суч. умовах

все більш актуальною є модель, згідно з якою продукт і розробляється, і

реалізується інтернаціонально.

5. моделі внутрішньогалузевої торгівлі: відображають міжн.

торг. практику, коли країни торгують між собою товарами однієї галузі, які

виробляються практично при однаковій фактороінтенсивності, а дуже часто і

факторонаділеності. Іншими словами, мотивація міжн. торгівлі обумовлена не

умовами вир-ва, а умовами попиту.

Виділяють 5 гол. ф-рів розвитку цієї торгівлі: 1)близкість рівнів нац. доходу

на душу нас-ня та ідентичність кривих попиту у 2-х країнах; 2)близкість цін

ф-рів і витрат вир-ва диференційованих продуктів; 3)близкість величин

тарифних і нетарифних бар’єрів або їх відсутність; 4)порівняно однаковий

ступінь диференціації конкуруючих товарів; 5)номінальна величина трансп.

витрат.

22. Еклектична теорія міжн. вир-ва Дж. Данінга.

Аналізуючи інвестиційну поведінку іноз. фірм, варто користатися найбільш

сучасною теорією руху капіталу - еклектичною моделлю OLI, яка запропонована Дж.

Данінгом. Згідно з моделлю OLI прямі заруб. інвестиції зд-ся на підставі

урахування 3-х груп чинників:

1) переваги володіння (ownership advantages, O): конкурентні

переваги фірми (включаючи технолог. рівень, управлінсікий та маркетинг. досвід,

імідж), економія на масштабах тощо;

2) переваги дислокації (lokation advantages, L) включають

виробничі витрати в заруб. країні, тарифи, податки, трансп. витрати, політ.

ризик, розвиненість інфрастр-ри тощо;

3) переваги інтерналізації (internalization advantages,I)

пов’язані з можливістю отримання кращих рез-тів за рахунок самост. д-сті в

заруб. країні порівняно з використанням місцевих дистриб’юторів та ліцензіатів.

Одночасне врахування комплексу загальносередовищних чинників окремих країн та

конкурентних переваг фірм дає змогу знаходити адекватний рівень

інтерналізації д-сті на заруб. ринках.

Еклектична теорія в цілому зумовлює позитивну кореляцію між

конкурентоспроможністю фірми та рівнем її інтерналізації, а також пов’язує

міжн. успіх інвестиц. д-сті фірми не лише з наявністю конкурентних переваг, а й

з потенціалом її глоб. мобілізації в межах внутрішньокорпоративних ринків.

23. Теорії міжн. руху капіталу (МРК) і прямих заруб. інвестицій (ПЗІ).

Розвиток міжн. торгівлі супроводжується зростанням масштабів МРК, насамперед

для її обслуговування (експортні та імпортні міжн. кредити). На певному етапі

ек. розвитку рух капіталу набуває власної інвестиційної мотивації.

До 1920-х років у міжн. бізнесі превалювали портфельні інвестиції,

орієнтовані на отримання фін. дивідендів від у д-сті за кордоном. Згодом

значно інтенсифікувалось пряме заруб. інвест-ня, яке на відміну від

портфельного супроводжувалося контролем над об’єктом інвестування. Значимість

цбого феномена, його адекватність логіці розвитку міжн. ек. взаємодії, а

також багатогранність ПЗІ, динамічне зростання їх місштабів обумовили, з

одного боку, нерелевантність багатьох постулатів міжн. торгівлі, а з другого-

спонукали до інтенсифікації зусиль дослідників, спрямованих на вивчення

різних аспектів бізнесу (ек-ки, ф-сів, менеджменту) з метою створення теорет.

концепцій, які безпосередньо пов’язані із ПЗІ.

Першою теорією ПЗІ вваж-ся теорія руху капіталу, яка грунтується на

уявленнях про чисту конк-цію і передбачає:

a) вир-во однорідних продуктів багатьма фірмами;

b) відсутність бар’єрів входу і виходу з бізнесу;

c) вільний доступ до ринк. інф-ції;

d) абсолютну мобільність всіх факторів вир-ва.

Згідно з цією теорією ПЗІ пояснюються з позиції диференціації прибутку або %-

них ставок у різних країнах. Інш. словами, ця теорія стверджує, що фірма

долає нац. кордони з метою отримання більшого доходу в зарубіжній країні

порівняно з очікуваним від д-сті на внутр. ринку.

У 1960-ті роки домінуючою стала теорія ринкових імперфекцій. У 1960 році

С. Хаймер і дещо пізніше Ч. Кіндлебергер довели неадекватність припущень про

чисту конк-цію проблемам аналізу ПЗІ. Вони показали, що для здійснення ПЗІ

фірма повинна мати певні переваги над місц. підприємницькими стр-рами (переваги

в технолог. рівні, упр-ні, інноваційному потенціалі, розвиненість фін.

інфрастр-ри). Іншими словами, повинні існувати певні імперфекції ритку. Ці

переваги повинні, з одного боку, мати міжн. мобільність, а з іншого, повинні

бути вищими, ніж затрати при переході на заруб. ринок.

Теорія ринк. імперфекцій є актуальною і на сьогодн. день.

В умовах динамічного розвитку ТНК з 1960-70-х років з’являються теорії, які

пояснюють це явище. Серед них-теорія інтерналізації, згідно з якою рух

капіталу пояснюється перевагами створення внутрішньокорпоративного зо орг-цією

та міжнародного за х-ром ринку (інтернального ринку).

Аналізуючи інвестиційну поведінку іноз. фірм, варто користатися найбільш

сучасною теорією руху капіталу - еклектичною моделлю OLI, яка

запропонована Дж. Данінгом. Згідно з моделлю OLI прямі заруб. інвестиції зд-ся

на підставі урахування 3-х груп чинників:

1) переваги володіння (ownership advantages, O): конкурентні переваги

фірми (включаючи технолог. рівень, управлінсікий та маркетинг. досвід,

імідж), економія на масштабах тощо;

2) переваги дислокації (lokation advantages, L) включають виробничі

витрати в заруб. країні, тарифи, податки, трансп. витрати, політ. ризик,

розвиненість інфрастр-ри тощо;

3) переваги інтерналізації (internalization advantages,I) пов’язані з

можливістю отримання кращих рез-тів за рахунок самост. д-сті в заруб. країні

порівняно з використанням місцевих дистриб’юторів та ліцензіатів.

Одночасне врахування комплексу загальносередовищних чинників окремих країн та

конкурентних переваг фірм дає змогу знаходити адекватний рівень

інтерналізації д-сті на заруб. ринках.

Еклектична теорія в цілому зумовлює позитивну кореляцію між

конкурентоспроможністю фірми та рівнем її інтерналізації, а також пов’язує

міжн. успіх інвестиц. д-сті фірми не лише з наявністю конкурентних переваг, а

й з потенціалом її глоб. мобілізації в межах внутрішньокорпоративних ринків.

25. Поняття конкурентноспроможності економіки в теорії міжнародної

економіки. Модель М.Портера.

На сьогодні найбільш адаптивними є теорії та моделі динамічної

конкурентноздатності. Найбільший внесок в їх розвиток зробила дослідницька

група М.Портера (США).

В принципі виділяють конкурентноздатність:

1. товару

2. фірми

3. галузі

4. регіону

5. країни

При цьому до внутрішньої конкуренції відноситься 1-4, а до зовнішньої ми

включаємо ще й 5.

Згідно теорії М.Портера конкурентноздатність країни розглядається через

призму міжнародної конкурентноздатності її фірм, що як правило представлені

певними галузями. Принципове значення має здатність цих фірм ефективно

використовувати ресурси, що дислокуються всередині країни.

4 детермінанти конкурентноздатності країни поєднуються у діамант, або ромб:

Детермінанти – кожен окремо і всі разом – сприяють досягненню національного

успіху або гальмують його. Вони представляють собою комплексну систему, що

знаходиться в стані постійного розвитку. Один детермінант постійно впливає

на інший. Підтримання конкурентноздатності в галузі на високому рівні

являється результатом “самопідсилюючої” взаємодії переваг зразу в декількох

областях, що визначають середовище, яке іноземним конкурентам буває важко

відтворити. Національна система вцілому є важливішою, аніж окремі її

частини.

Два елементи – внутрішня конкуренція та концентрація промисловості в одному

географічному регіоні – мають особливо важливе значення для перетворення

“ромба” в систему. Внутрішня конкуренція сприяє удосконаленню “ромба” в

цілому, а географічна концентрація посилює взаємодію всередині цього “ромба”.

Дія системи детермінантів призводить до того, що конкурентноздатні

національні галузі не розподілені рівномірно в економіці, а зв”язані в те, що

можна назвати “кластерами” (пучками), що складаються з галузей, які залежать

одна від одної.

Взаємодія детермінантів національної конкурентноздатності дозволяє зрозуміти,

чому національні галузі чахнуть та вмирають, а разом з ними і деякі економяки

та держави.

26. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ, її показники і тенденції розвитку.

Міжнародна торгівля — історично перша форма міжнародних економічних

відносин, що являє собою обмін товарами та послугами між державами. Для

національного господарства участь у міжнародній торгівлі набуває форми

зовнішньої торгівлі.

Зовнішня торгівля— це торгівля однієї країни з іншими країнами, яка

складається з вивозу (експорту) та ввозу (імпорту) товарів та послуг. У

сукупності зовнішня торгівля різних держав утворює міжнародну торгівлю.

Міжнародна торгівля — це складна соціально-економічна категорія, яку можна

розглядати в двох аспектах: 1. Як процес безпосереднього обміну товарами та

послугами між субєктами МЕВ 2. Як особливий тип суспільних відносин, що

виникають між державами в процесі та з приводу обміну товарами.

Для оцінки маштабів, темпів, тенденцій, напрямів розвитку міжн торгівлі

використовують систему показників, яка складається з 6 груп:

1. Абсолютні показники: експорт (реекспорт), імпорт (реімпорт),

зовнішньоторговельний обіг (ЗТО), «генеральна» торгівля,«спеціальна»

торгівля, фізичний обсяг зовнішньої торгівлі.

2. Структурні показники: товарна структура експорту та імпорту,

географічна структура експорту та імпорту.

3. Показники інтенсивності торгівлі: обсяг експорту, імпорту чи

зовнішньоторговельного обігу на душу населення; експортна, імпортна чи

зовнішньоторговельна квота.

4. Підсумовуючі показники: сальдо торговельного балансу, сальдо балансу

послуг та некомерційних операцій, сальдо балансу з поточних операцій, індекс

«умови торгівлі».

5. Показники динаміки 6. Показники зіставлення.

Сучасний етап розвитку міжнародної торгівлі характеризується такими

особливостями:

1. Різким зростанням обсягів експорту та імпорту 2. Зростанням ролі

зовнішньої торгівлі в економічному розвитку більшості країн, про що свідчить

зростання експортної квоти країн 4. Зміни в товарній структурі світової

торгівлі:

• збільшення питомої ваги готових виробів та напівфабрикатів;

• зростання частки машин, обладнання та транспортних засобів;

• інтенсифікація обміну продукцією інтелектуальної праці (ліцензіями, «ноу-

хау», інжиніринговими послугами).

6. Зрушення в географічному розподілі товарних потоків.6.

Розповсюдження сталих та довгострокових відносин між постачальниками та

покупцями, зростання питомої ваги внутрішньофірмових постачань у межах ТНК.7.

Зростання ролі країн, що розвиваються, у світовій торгівлі. 8. Послаблення

позицій США, Великобританії, Франції, Італії при істотному зміцненні позицій

Японії та нових індустріальних країн. 9. Посилення конкуренції між трьома

центрами світового економічного розвитку: США, Японією та країнами ЄС. 10.

Активізація (починаючи з другої половини 70-х років) зустрічної торгівлі.11.

Посилення протекціоністських тенденцій у зовнішньо-економічній політиці

більшості країн.12. Поява тенденції до створення замкнутих економічних

просторів.

27. Характеристика видів міжнародної торгівлі

Для сучасної міжн торгівлі є характерною різноманітність її видів:

1. специфіка обєкту торгівлі:

1.1 торгівля товарами ( сировинними, паливними,

продовольчими, напівфабрикатами, готовими виробами які включають: виробничого

призначення, широкого вжитку, машинами і устаткування)

1.2 торгівля послугами ( фрахт, транспорт, міжн туризм, інші

які включають фінансові (банківські, страхові, орендні), посередницькі

(біржові), інтелектуальні (ліцензійні, ноу-хау, інжинірінгові), реклама,

ярмарки та ін.

2. специфіка взаємодії субєктів

2.1 традиційна торгівля (субєкти повязані виключно торговою

угодою)

2.2 торгівля у межах кооперації (конкретним торговим угодам

передують договори з наук-тех, комерційної кооперації)

2.3 зустрічна торгівля ( реаліз-ся ті чи інші операції на

компенсаційній основі)

3. специфіка регулювання

3.1звичайна торгівля

3.2дискриміеаційна торгівля

3.3преференційна торгівля

В сучасних умовах осбливої уваги потребує зустрічна торгівля. Виділяють

декілька аспектів зустрічної торгівлі:

- фінансовий (коли карїна – імпортер немає

вільноконвертованої валюти або не хоче її витрачати)

- маркетинговий (коли компенсаційні операції виступають як

специфічний спосіб виходу на зарубіжний ринок, особливо в умовах високої

конкуренції.)

- технологічний (як можливість доступу країни-імпортера до

нових технологій)

- соціальний (коли зустрічна торгівля зменшує безробіття,

створює нові робочі місця тощо)

Питома вага компенсаційних операцій становить10-20% у загальних обсягах

світової торгівлі. Зустрічна торгівля превалює у обміні високими технологіями

тощо. Якщо до останніх років домінувала зустрічна торгівля північ-південь,

захід-схід, то на сьогодні вона інтенсифікувалась у відносинах північ-північ,

захід-захід.

Експорт вивіз за кордон Товарів національного походження або значною

мірою перероблених в країні з метою їх продажу.

Імпорт ввезення іноземних товарів з метою їх використання на

внутрішньому ринку.

Експортно-імпортні операції є найбільш поширеними в міжнародній торгівлі.

28. Зустрічна (компенсаційна) торгівля та її різновиди.

Зустрічна (компенсаційна) торгівля - торгівля, при здійсненні якої в

документах (угодах або контрактах) фіксуються тверді зобов'язання експортерів

і імпортерів зробити повний або частково збалансований обмін товарами. У

останньому випадку різниця у вартості покривається грошовими платежами.

Однієї з особливостей зустрічної торгівлі є розширення практики зустрічної

закупівлі експортерами товарів, які не можуть бути ними використані у

власному виробництві, а зазделегідь призначаються для подальшого продажу на

зовнішньому або внутрішньому ринку.

Експерти ООН виділяють три основних різновиди міжнародних зустрічних операцій:

* бартерні операції

* торгові компенсаційні операції

* промислові компенсаційні операції .

Під промисловою компенсаційною операцією розуміється операція, в якій одна

сторона здійснює поставку (часто погоджуючи також необхідне фінансування)

другій стороні товарів, послуг і/або технології, яка використовується

останньою для створення нових виробничих потужностей. У торговій

компенсаційній операції, як правило, відсутні подібні взаємовідносини між

взаємними конкретними діями обох сторін.

Фахівці Організації економічної співпраці і розвитку (ОЭСР) поділяють всі

міжнародні зустрічні операції на дві категорії:

• торгова компенсація;

• промислова компенсація.

Під торговою компенсацією розуміється одна операція на невелику або

помірну суму, включаючи обмін надто різнорідними товарами, які звичайно

органічно не пов'язані між собою.

Під промисловою компенсацією розуміються такі операції, які охоплюють

продаж пов'язаних між собою товарів на більш велику суму, звичайно відповідну

вартості комплектного промислового обладнання або готових підприємств.

І.Н. Герчикова вважає, що при класифікації міжнародних зустрічних операцій

потрібно вийти з організаційно-правової основи таких операцій і принципу

компенсації. При такому підході виділяється три вигляду міжнародних

зустрічних операцій :

• товарообмінні і компенсаційні операції на безвалютной основі;

• компенсаційні операції на комерційній основі;

• компенсаційні операції на основі угод про виробничу співпрацю.

Ці три основних вигляду операцій відрізняються великою різноманітністю з

точки зору їх цілей і характеру, термінів виконання, механізму розрахунків,

порядку здійснення.

/. Операції на основі натурального обміну - бартер . Бартерні операції

- представляють собою безвалютний, але оцінений обмін товарами. Вартісна

оцінка товарів здійснюється для забезпечення еквівалентності обміну. Для цих

операцій характерні наявність контракту,

2. Комерційні операції, що передбачають участь продавця в реалізації товарів.

Має два різновиди:

• безпосередня закупівля товарів для внутрішньофірмового використання або для

перепродажу третій стороні;

* сприяння експортера в знаходженні покупця товарів імпортера.

Принципова відмінність полягає в тому, що при ній гроші використовуються як

міра вартості і засіб платежу.

Існує безліч різновидів операцій цієї групи, наприклад:

компенсаційні операції. Продавець погоджується отримати оплату частково

або повністю у вигляді постачання яких-небудь товарів покупця.

зустрічна закупівля (зустрічне постачання). Експортер зобов'язується

закупити або влаштувати закупівлю третьою стороною товарів імпортера на певну

суму.

викуп застарілої продукції, т. т. залік залишкової вартості товарів, що

викупляються по ціні нових.

3. Зустрічне постачання як складова частина промислової співпраці, наприклад

компенсаційне постачання . Експортер постачає обладнання на умовах

кредиту, причому оплата кредитів, що надаються повинна проводитися після

отримання виручки від зустрічного постачання продукції.

До цієї групи можна також віднести:

операції з давальницькою сировиною, т.т. переробку іноземної сировини з

розрахунками за роботу початковою сировиною або продуктами переробки.

29. Методи міжнародної торгівлі та їх порівняльна характеристика.

Метод торгівлі це спосіб здійснення торгового обміну (торгової

операції, або торгової операції). У міжнародній торговій практиці

застосовуються два основних методи торгівлі:

прямий метод (здійснення операції безпосереднє між виробником і споживачем);

непрямий метод (здійснення операції через посередника).

При прямому методі торгівлі виникає певна фінансова вигода, оскільки

скорочуються витрати на суму комісійної винагороди посереднику, знижуються

ризик і залежність результатів комерційної діяльності від можливої

несумлінності або недостатньої компетенції посередницької організації.

Торгівля на пряму має цілеспрямований характер, довгостроковість,

усталеність. Цей метод також дозволяє постійно знаходитися на ринку,

враховувати його зміни і своєчасно на них реагувати. У той же час

використання прямого методу торгівлі має на увазі наявність комерційної

кваліфікації і торгового досвіду. У іншому випадку фінансові витрати не

тільки не скоротяться, але можуть значно зрости. Крім того, міжнародна

торгівля в порівнянні з внутрішньою є більш ризикованою, що зумовлено

економічними, політичними, правовими і соціальними умовами в різних країнах,

їх традиціями і звичаями, а також великими відстанями між торговими

партнерами. У результаті часто буває доцільно, використати посередників.

Більше за половину міжнародного товарного обміну здійснюється при сприянні

торгових посередників. Використання торгових фірм дає певні переваги:

1. Фірма-експортер у такому разі не вкладає значних коштів у організацію

збутової мережі на території країни-імпортера.

2. Вони звільняють експортера від багатьох турбот, пов'язаних із реалізацією

товару пристосовуючись до вимог ринку.

3. Суттєвим є використання капіталу торгово-посередницьких фірм на основі

коротко- та довгострокового кредитування.

4. Накінець, ринки деяких товарів повністю монополізовані торговими

посередниками і не доступні для прямих контактів зі споживачами. Прості

посередники (брокери) підшукують і зводять взаємно зацікавлених продавців і

покупців, але самі не беруть безпосередньої участі в операціях.

Ще більш широке застосування в міжнародній торгівлі отримали договори

комісії, по яких комісіонери дістають право підшукувати партнерів і

підписувати з ними контракти від свого імені, але за рахунок продавця або

покупця (комітентів), які несуть комерційні ризики. Перед третіми особами

комісіонери виступають як продавці.

Також поширеною формою договору комісії є продаж товарів на умовах

консигнації. Експортер (консигнант) постачає товар на склад посередника

(консигнатора) для реалізації на ринку протягом певного терміну. Консигнатор

здійснює платежі консигнанту по мірі його реалізації зі складу. Не продані до

встановленого терміну товари консигнатор має право повернути консигнанту. На

умовах консигнації реалізовують в основному товари масового попиту. По суті,

при консигнації експортер кредитує посередника на середній термін реалізації

товару. Неодмінною умовою консигнаційної угоди є збереження за комітентом права

власності на товари до їх реалізації покупцям.

Основний об'єм міжнародної торгівлі здійснюється незалежними торговими

фірмами. Вони від свого імені і за свій рахунок укладають договори купівлі-

продажу, з одного боку, з продавцями, а з іншою з покупцями.

Агенти діють на ринку в інтересах і від імені експортерів або імпортерів,

т. е. принципалов. У агентських угодах звичайно обумовлюються

повноваження посередників за найбільш істотними умовами зовнішньоторгівельних

операцій, а також додаткові зобов'язання агентів. Існують ще три особливих типи

посередників: біржі, торги, аукціони

30. Міжнародна торгівля через посередників. Сутність і сучасні особливості

біржової торгівлі.

Під торгово-посередницькими операціями мають на увазі операції, пов'язані з

купівлею та продажем товарів, які виконуються за дорученням виробника-

експортера незалежним від нього торговим посередником на основі угоди або

доручення.

До торгово-посередницьких належать фірми, які в юридичному та господарському

відношенні не залежать від виробника чи споживача товару. Вони діють заради

прибутку.

Недоліком використання посередників є те, що експортер позбавлений

безпосередніх контактів із ринками збуту і повністю залежить від

добросовісності посередника. Більше за половину міжнародного товарного обміну

здійснюється при сприянні торгових посередників.

Прості посередники (брокери) підшукують і зводять взаємно зацікавлених

продавців і покупців, але самі не беруть безпосередньої участі в операціях.